Україна між депортаціями

Коли в Україні говорять про депортацію як навмисно скоєний злочин радянської влади, підготований у Кремлі, найперше згадується депортація кримських татар. Цьогоріч 18 травня виповнюється 80 років від початку виселення корінного населення Криму з рідної землі. Проте того ж року, тільки ближче до його кінця, почалася ще одна зі сталінських депортацій — масове примусове переселення українців (вони становили більшість, хоча під каток потрапили також етнічні росіяни й білоруси) з польської на підрадянську територію, і в такий самий спосіб — поляків із території радянської України.

На цю тему є багато публікацій, але замало аудіовізуального продукту. Як на мене, це одна з причин, чому операція «Вісла», котра стала кульмінацією процесу, та загалом цей злочин радянської Росії проти людяності вважається маловідомим. Принаймні, саме так — малознаною, — визначили акцію переселення 2012 року в Польщі, анонсуючи вихід польською мовою книги українського історика Романа Кабачія «Вигнані в степи». Дев’ять років потому пан Кабачій уже є основним консультантом фільму Олесі Моргунець-Ісаєнко «Депортація 1944–1946». Вихід і прокат анонсувала 2021 року «Історична правда». Звісно, документальна, хай повнометражна стрічка широкого прокату не мала, хоча й обмеженим його не зовсім правильно назвати: 17 кінозалів у 8 містах.

Попри це, стрічка пройшла непомітно. За словами самої режисерки, цьому сприяли загальні настрої — від незручної теми прокатники й телевізійні менеджери демонстративно відверталися. Схиляюся до думки, що це не суб’єктивізм, бо саме на 2020–2021 роки припадає пік так званої «втоми від війни». А оскільки паралельно в інфополі розганялися наміри домовитися з Росією та вмиротворити, не було охочих надавати майданчик продукту про російський воєнний злочин без терміну давності.

Аж тут буквально за пів року повномасштабне російське вторгнення обнуляє все. На жаль, ще за кілька місяців на окупованих Росією українських територіях виникли фільтраційні табори. І відтоді депортація українців із власних територій і навзаєм заселення туди жителів депресивних російських регіонів — не 80-річної давнини, а страшна сучасність. Ось чому стрічка «Депортація 1944–1946» знову актуальна, а показ 10 травня в культурному кластері «Краків» може прокласти їй шлях до значно ширшої аудиторії.

Це вже не перший випадок актуального звучання фільмів, створених незадовго до повномасштабного вторгнення. Згадувався, зокрема чотирисерійний соціальний детектив «Переслідуючи вогонь», так само створений за підтримки Держкіно. У рецензії на серіал зазначалося: актуальності сюжет не втратив. Відповідно, сюжет «Депортації 1944–1946» тим більше актуальний зі знаком «мінус», бо дуже не хочеться подібної актуальності. Але ось, цитата: «Не маєте доброї волі на виїзд? Тоді всіх чоловіків-українців призовного віку, які не подали заяву на виїзд, наказано призивати до Червоної армії та комплектувати ними штрафні батальйони. А всі організації, які представляють та захищають права українців, забороняються». Це не Холмщина та Підляшшя 1944–1946 років. Це — окуповані Запоріжжя, Херсонщина, Донеччина та Луганщина від травня 2022-го дотепер. Далі буде. Росія жене українців у свою неосяжну глибинку, передусім депортує дітей, жодна міжнародна інституція процесу не зупинить, і поки нема на те ради.

Що ще спільного між двома депортаціями, крім власне факту рецидиву і чим відрізняється примусове переселення українців від депортації кримських татар? Злочини суголосні, мають однакову природу, проте на загал звучить різна риторика та озвучується різна мотивація. Репресії щодо кримських татар так і називалися. За особистим наказом Сталіна цілий народ показово карали нібито за зраду, колаборацію з німцями під час їхньої окупації Криму. Натомість українців переселяли як жест доброї волі. Депортацію навіть цнотливо іменували евакуацією, немов із зони стихійного лиха чи бойових дій. Хоча реальні бойові дії на початках справді велися — але їх провокували російські спецслужби. Використовуючи свіжі конфлікти між українцями й поляками на Волині в 1943 році та загалом кривди, завдані українцям у 1930-ті, вони нацьковували підрозділи польської Армії Крайової на цивільних жителів. Так штучно створилася ситуація, коли або згориш у власній хаті — або збирай речі та йди на станцію, проходь фільтрацію, їдь на нове, зовсім не обжите місце.

Фактично путінська Росія вкотре дзеркалить сталінську. Окупація гордо іменується визволенням. Чоловіків рано чи пізно примусово мобілізують і посилають в окопи, під український вогонь. Жінок із дітьми вивозять, виправдовуючи це порятунком життя, безпековими заходами. «Депортація 1944–1946» показує та аргументовано доводить: це ж уже було, з нами це вже робили. Втім, ані автори стрічки, ані ми з вами зупинити процес не в змозі. Хоча в показані в фільмі часи українців узагалі не чули й вперто не помічали за західними кордонами…

Трохи про структуру. Автори пропонують не суто документальну стрічку. Додано елементи ігрового кіно й анімації. Таке поєднання робить фільм візуально цікавішим, інформативно об’ємнішим. Проте в місцях переходу від блоку чисто документального, побудованого на хроніці та постановних агітпропівських новинах того часу до художньої реконструкції остання трохи сповільняє темпоритм і, як на мене, призупиняє основну лінію оповіді.

Втім, авторський задум зрозумілий. Головними героїнями ігрової частини є депортована жінка (Лариса Руснак) і молодша за неї співробітниця НКДБ Марія (Ірина Лазер). Діалог по різні боки столу в службовому кабінеті починається як допит. Потім трансформується в діалог із метою знайти спільну мову. А в поетизованому, з ліричними нотками фіналі жінки вже не ворогують. Депортованій вдалося якщо не навернути Марію до себе, то принаймні достукатися до неї. Основний діалог зітканий зі спогадів очевидиці та живої учасниці процесу депортації, фактично — свідчень потерпілої, та постійних заперечень слідчої. Мовляв, ми вас урятували, ми вас евакуювали, ми вас захистили тощо. Тож цей прийом — ігровий додаток до основного, документального матеріалу. Хоча відверто постановні зйомки радісних переселенців і допиту повстанців — таке саме художнє, постановне кіно тих часів. Ці архівні зйомки лише за формальними ознаками можна вважати документалістикою. По суті ж — одна велика російська брехня.

Варто додати: Олеся Моргунець-Ісаєнко того ж таки 2021 року завершила ігровий фільм «Щедрик», який зі зрозумілих причин вийшов в український прокат 2023 року й зміг зібрати досить непогану в воєнний час касу — понад 10 мільйонів гривень. Тематика подібна: російська радянська окупація Західної України під час Другої світової з подальшою спробою стерти українську ідентичність у дітей. Згодом уже як документаліст вона бере участь у документальному серіалі «Остання війна», котрий став одним із важливих, навіть знакових проєктів нинішнього «Суспільного». Тож «Депортація 1944–1946» цілком може вважатися складовою одного великого просвітницького проєкту, котрий доказово доводить: все у світі міняється, крім незмінно злочинної Росії. Яка століттями безкарно коїть одні й ті самі злочини проти українців. Та й про інших не забуває.

Ілюстрація на головній: пресслужба UM GROUP