Винищувач Kaan. Як розробка літака показала слабкі та сильні сторони Туреччини

У лютому 2024 року Туреччина успішно провела перший випробувальний політ прототипу винищувача Kaan. Назву літака запозичено з давнього середньоазіатського королівського титулу, а турецькі ЗМІ заявили, що його характеристики дають змогу "пишатися спадщиною наших предків". У зв'язку з цим, природно, виникає питання: чи дійсно Kaan – король королів, чи просто черговий претендент на трон?

Фокус переклав статтю Ребекки Лукас і Стюарта Ді про турецький винищувач KAAN п'ятого покоління.

Туреччина вже претендує на членство в невеликому, технологічно просунутому клубі країн, які підняли в повітря літак п'ятого покоління власної розробки: США, Росія і Китай. Це кульмінація довгострокових інвестицій в оборонні технології та промислову базу країни. Однак ажіотаж навколо "Каана" не зовсім виправданий. Туреччина багато в чому спиралася на іноземну підтримку під час розробки Kaan, що ставить під сумнів заяви уряду про тріумф вітчизняних інженерів, а також здатність Туреччини просунутися далі прототипу.

Якщо зосередитися тільки на технічних характеристиках Kaan, можна випустити з уваги ширші цілі турецьких інвестицій в оборонно-промисловий комплекс. Демонстрація промислового і технологічного потенціалу, необхідного для розробки винищувача п'ятого покоління, також зміцнює стратегічні позиції Туреччини і згуртовує внутрішню аудиторію. Не менш важливо, що Kaan служить "вітриною" для зростаючого потенціалу Туреччини в галузі безпілотних літальних апаратів, таких як Bayraktar TB2. Ці досягнення є результатом цілеспрямованих і довгострокових стратегічних промислових зусиль, ключовим компонентом яких стає Kaan.

Прагнення до незалежності

Сучасний розвиток оборонних технологій і промислової бази Туреччини розпочався після запровадження США санкцій за вторгнення на Кіпр 1974 року. Не маючи змоги придбати обладнання, необхідне для протистояння загрозі національній безпеці, турецький уряд зосередився на внутрішніх розробках.

Рішучість Туреччини створювати оборонне обладнання у себе вдома посилилася в 1980-х роках, коли Анкара вирішила, що постачальники затримують постачання техніки, необхідної їй для боротьби з Робочою партією Курдистану. Це прагнення не згасло і в 1990-ті роки – протягом десятиліття спостерігалося значне зростання кількості турецьких оборонних компаній і науково-дослідних інститутів. Туреччина зосередилася на безпілотниках, які вважалися критично важливими для боротьби з Робітничою партією Курдистану і поставки яких могли припинитися у зв'язку з погіршенням відносин з Ізраїлем.

Інвестиції в оборонну промисловість продовжували збільшуватися після приходу до влади 2003 року Партії справедливості та розвитку (ПСР). Президент Реджеп Таїп Ердоган називає оборонну промисловість "одночасно страховкою безпеки і технологічним локомотивом". З цією метою, згідно з офіційними даними, державні видатки на оборонні дослідження і розробки в період з 2007 по 2019 рік збільшилися втричі. Акцент на самодостатності та власному розвитку був підкріплений побоюваннями, що Сполучені Штати, як і раніше, не хочуть продавати Туреччині обладнання, необхідне їй для боротьби з нагальними загрозами безпеці.

Тому за останні два десятиліття оборонна промисловість Туреччини значно розширилася. Нині чотири турецькі підприємства входять до низки 100 найбільших оборонних компаній світу. А згідно з даними Шведського міжнародного інституту дослідження проблем миру, 2023 року Туреччина стане 11-м найбільшим експортером оборонної продукції у світі, тоді як лише кілька років тому вона посідала 16-те місце. Крім того, турецькі військові все частіше купують вітчизняне обладнання, а не іноземне.

Попри це, Туреччина, як і раніше, залежить від міжнародних партнерів у плані поставок комплектуючих і технічного досвіду для масштабного виробництва своєї продукції. Імпорт став якісно іншим: замість того щоб імпортувати цілі платформи для оснащення своїх збройних сил, Туреччина здебільшого ввозить підсистеми і компоненти для виробництва. Однак країна, як і раніше, залишається одним з найбільших світових імпортерів оборонного обладнання. Хоча ця проблема не є унікальною для Туреччини, вона означає, що країна не досягла своєї головної заявленої мети – самозабезпечення – і залишається вразливою перед зовнішніми обмеженнями.

Щоб знизити залежність від імпорту і при цьому зберегти доступ до передових зарубіжних технологій, Туреччина використовує два підходи.

• По-перше, вона проводить одну з найжорсткіших у світі політик промислового співробітництва, або "офсетної" політики, гарантуючи, що іноземні постачальники повинні інвестувати в турецьку промисловість, щоб отримати оборонні контракти.
• По-друге, вона максимально диверсифікує джерела свого оборонного імпорту.

Сьогодні Туреччина отримує 15% оборонного імпорту з Росії, попри своє членство в НАТО. Серед її партнерів і постачальників також є низка невеликих держав із нішевими сферами компетенції. Технології виробництва двигунів з України і компоненти танків з Південної Кореї – ось два недавніх приклади. Такий підхід, характерний для НАТО, дозволив Туреччині зміцнити свій потенціал і знизити залежність від імпорту, прикладом чого може служити Kaan.

Однак цей підхід все ж має обмеження. Офіційне виключення Туреччини з очолюваної США програми F-35 у середині 2019 року після купівлі російської системи ППО С-400 наочно продемонструвало це. Для Туреччини ця програма була б виграшною в плані можливостей і економіки, але уряд США вирішив, що союзник, який має на озброєнні як F-35, так і систему ППО, призначену для протидії їм, являє собою неприйнятний ризик. Відмова Туреччини від участі в програмі F-35 виявила істотний недолік у плануванні турецького потенціалу, продемонструвавши обмеженість її власних бойових авіаційних можливостей на той момент і підкресливши її залежність від бойових літаків, які поставляються з-за кордону.

Важливо Чи потрібен Україні досвід Кіпру? Ще одна історія, коли колишня імперія взялася "захищати своїх"

Втім, цей епізод не переконав Анкару змінити свій підхід. Навпаки, він, схоже, тільки підтвердив урок, який Туреччина винесла з 1970-х років: самодостатність має вирішальне значення. Рішучість Туреччини залишатися політично незалежною в межах НАТО, попри технологічну залежність, продовжує створювати проблеми. Торік оборонна співпраця зі Сполученими Штатами знову застопорилася, коли Конгрес затримав виділення 20 мільярдів доларів на оновлення турецького парку F-16 доти, доки Анкара не ратифікує вступ Швеції до НАТО. Німеччина також відмовилася підтримати очолювану Великою Британією ініціативу з постачання Туреччині винищувачів Eurofighter Typhoon. Наразі у всіх бойових військово-повітряних силах Туреччини присутній дефіцит можливостей, який Kaan поки що не може заповнити.

Таким чином, Kaan являє собою парадокс: він одночасно відображає рішучість Туреччини подолати залежність від іноземних постачальників і водночас підкреслює глибину цієї залежності. У цьому проявляється дилема, з якою стикаються більшість перспективних оборонно-промислових держав: доступ до першокласного устаткування і технологій часто вимагає обміну технологіями та налагодження інших відносин з великими виробниками для підвищення власного потенціалу. Економісти в галузі оборони вважають, що країни повинні йти шляхом зменшення залежності, починаючи з оптового придбання технологій у більш просунутих розробників і закінчуючи власними дослідженнями. На практиці цей шлях вимагає політичного узгодження або зі США і НАТО, або з іншими оборонно-промисловими державами, такими як Росія і Китай, на що Туреччина поки що не готова піти.

Останніми роками Туреччина реалізує цілу низку технічно амбітних флагманських проєктів, у центрі уваги яких постійно перебувають безпілотники та авіація. У ЗМІ висвітлювалися безпілотники Bayraktar TB2 і їхні успіхи на полях битв у Лівії, Азербайджані та Україні, тоді як зусилля з розробки в самій Туреччині були зосереджені на програмі Kaan як технологічному флагмані.

Політ амбіцій

21 лютого 2024 року Kaan успішно здійснив 13-хвилинний випробувальний політ, що викликало великий резонанс як усередині країни, так і за кордоном. Об'єднаний центр компетенції НАТО з питань повітряної могутності визначає платформу п'ятого покоління як "здатну ефективно діяти в умовах жорсткої конкуренції, яка визначається наявністю найпотужніших сучасних повітряних і наземних загроз". Це означає, що основна увага має приділятися стелс-функціям і високій якості обробки даних, що веде до інтеграції з майбутніми автономними платформами.

Це складне технічне завдання. Досягнення необхідних характеристик малопомітності вимагає розробки безлічі матеріалів, покриттів і способів обробки, лише деякі з яких можна знайти в добре розвиненій галузі композитних матеріалів Туреччини. Потім їх потрібно буде інтегрувати з датчиками, системами управління польотом і реактивним двигуном, що зберігає низьку радіолокаційну помітність, необхідну для такої передової платформи. Ці функції залежать від регулярного оновлення високотехнологічних даних, щоб системи радіоелектронної боротьби і цілевказівки Kaan залишалися актуальними – подібно до регулярного оновлення технологічних блоків, яке відбувається на F-35. Весь цей виробничий процес має бути повторюваним і масштабованим, щоб Туреччина могла широко розгорнути потенціал п'ятого покоління.

Ще 2019 року критики висловлювали думку, що Туреччина, найімовірніше, переборщила з "Кааном", ґрунтуючись на обмеженому технічному досвіді країни в ключових галузях, зокрема в силових установках. Завершення випробувального польоту лише частково доводить, що недоброзичливці помиляються.

Але факт залишається фактом: створити винищувач п'ятого покоління непросто. Сполучені Штати з їхнім багатим оборонним фінансуванням і технологічним потенціалом – єдиний союзник по НАТО, який намагався реалізувати повністю власні програми створення літаків п'ятого покоління у вигляді F-22 і F-35 (хоча в останньому випадку в розробці брали участь і іноземні конструктори). Навіть незалежні літаки четвертого покоління, такі як французький Rafale і шведський Gripen, дуже нечисленні. Ба більше, за їхньою "незалежністю" часто ховається залежність від ключових систем, що поставляються ззовні. Існує величезна кількість широко розрекламованих прикладів по всьому світу, які показують, що власні програми бойових літаків складні і дорогі.

У випадку з Kaan постає питання про те, наскільки невіддільною частиною цього досягнення були міжнародні партнери. Зокрема, йдеться про технічні консультації британської компанії BAE Systems, надані в межах американсько-турецької угоди від 2017 року, та американської General Electric, яка на сьогодні є необхідною складовою силової установки платформи Kaan через свій двигун F110 (хоча наразі тривають роботи зі створення турецької альтернативи). Це, зокрема, ставить під сумнів здатність Туреччини перетворити успішний разовий випробувальний політ літака п'ятого покоління на повторювану, експортовану і стійку програму на озброєнні. Експортні обмеження можуть обмежити вибір Туреччини в майбутньому.

Чи стане вдалий, хоча й короткий та обмежений у плані експлуатації випробувальний політ "Каана" успішним у військовому та комерційному розумінні літаком п'ятого покоління, поки що неясно. І певною мірою це досі залежить від доброї волі зовнішніх партнерів, таких як Сполучені Штати. Однак, якщо розглядати його успіх тільки з технічного погляду, то можна упустити ширшу мету зусиль Туреччини з розвитку оборонної промисловості, а саме міжнародний і внутрішній престиж і привернення уваги до безпілотників, які відразу ж стануть комерційно привабливими.

Справжні цілі Туреччини

Аналітики вже давно відзначають, що Туреччина прагне використовувати свою оборонну промисловість не тільки для постачання власним збройним силам. Як і багато інших країн-експортерів, Туреччина часто розглядає свою оборонну промисловість як спосіб досягнення стратегічних цілей і демонстрації своєї незалежності та сили. У коментарях турецькій газеті генеральний директор компанії Baykar, що виробляє безпілотники Bayraktar, назвав бізнес своєї країни "національним технологічним починанням" і розповів, як TB2 дав змогу країні провести "безпрецедентну у світі кампанію". Ердоган часто говорить про те, що результати роботи оборонної промисловості Туреччини зміцнюють її міжнародну репутацію. Оборонна промисловість Туреччини є джерелом міжнародного престижу, слугуючи "символом турецьких технологічних інновацій і самодостатності".

Це явище не нове і не унікальне для Туреччини. Цінність оборонної промисловості виходить за рамки простої економічної доцільності. Безумовно, оборонне обладнання дає країнам можливість захищати свої інтереси і стримувати війну. Але не менш важливим є й те, що воно приносить репутаційну вигоду: країни створюють і підтримують оборонну промисловість, вважаючи, що вітчизняний оборонно-промисловий потенціал є необхідною умовою статусу й успіху країни, – це переконання описується як "технонаціоналізм".

Можливо, найяскравішим прикладом цього стала увага до роботи Bayraktar TB2 в Азербайджані, Лівії та Україні. За останніми підрахунками, Baykar продав TB2 у 24 країни, включно з угодами про спільне виробництво з Азербайджаном і Україною. Це може бути використано в конкретних політичних цілях. Зростання експорту на умовах Туреччини стимулює використання Туреччиною "дипломатії безпілотників", яка розширює "сферу впливу" Туреччини.

TB2 – лише один із прикладів використання Туреччиною оборонного експорту та угод про спільне виробництво для досягнення стратегічних цілей. Уряд Туреччини сподівається, що експорт оборонної продукції підвищить її спроможність диктувати умови міжнародних відносин з країнами, в які вона постачає свою продукцію. Тут можна послатися на досвід самої Туреччини, коли інші країни намагалися використати її залежність від імпорту для впливу на політичні рішення. Крім того, надання TB2 іншим країнам робить ці країни залежними від Туреччини в питаннях технічного обслуговування та ремонту і веде до залежності від турецької підтримки, якщо вони прагнуть інтегрувати TB2 з іншими бойовими засобами.

Це також приваблює внутрішню аудиторію: оборонно-промислові показники цікаві всім партіям, що підтверджується спадкоємністю стратегії оборонно-промислового розвитку. Представники всіх політичних сил продовжують вихваляти оборонно-промисловий розвиток. Зокрема, Партія справедливості та розвитку згадує його в урядових ЗМІ, а такі назви платформ, як Kızılelma і Malazgirt, явно апелюють до турецького націоналізму.

Розробка Kaan не стала винятком ні зі схеми значного висвітлення в пресі, ні з зусиль Туреччини щодо використання оборонно-промислових відносин для досягнення стратегічних цілей. Майбутні плани розвитку "Каана" спрямовані на використання його популярності: судячи з публічних заяв, Туреччина активно вивчає можливості партнерства з Азербайджаном і Пакистаном для подальшого розвитку. З огляду на те, як Туреччина досі використовувала оборонно-промислове співробітництво, її амбіції щодо "Каана" можуть вийти за рамки технічних і стати основою стратегії створення альянсу.

На жаль для своїх союзників по НАТО, Туреччина, схоже, не стурбована тим, що ці відносини можуть не відповідати інтересам альянсу: Пакистан розвиває значне оборонно-промислове співробітництво з Китаєм, а Азербайджан продовжує поглиблювати свої зв'язки з Росією. Як і у випадку з придбанням С-400, союзники по НАТО, як-от Сполучені Штати і Велика Британія, можуть вважати, що це ставить під загрозу їхній технологічний внесок. Однак такі партнерські відносини також можуть обмежити ступінь впливу НАТО на придбання Туреччиною сучасних бойових літаків.

Висновок

Kaan, безумовно, є вражаючим національним досягненням Туреччини. Проте його залежність від іноземних компонентів і досвіду свідчить про ширшу проблему в турецькій оборонній промисловості.

Щоб розкрити потенціал "Каана", Туреччині належить виконати велику роботу з розробки та випробувань, зокрема розробити власні рішення для низки ключових компонентів і розробити технічні рішення, які дійсно зроблять його платформою п'ятого покоління. Таким чином, Kaan навряд чи зробить значний внесок у задоволення потреб Туреччини в передовій бойовій авіації в цьому десятилітті. Тим часом геополітичний ландшафт продовжує стрімко змінюватися, і загроз стає дедалі більше. Тому, ймовірно, потреби Туреччини в бойовій масі будуть задоволені тільки за рахунок закупівель готових літаків, таких як F-16 або Eurofighter Typhoon. Така залежність від іноземних платформ може розчарувати політичних лідерів Туреччини.

Проте продовження розвитку оборонно-промислової бази Туреччини відкриває потенційні можливості для країни, а також додає головного болю для союзників по НАТО. Угоди про спільні розробки та співпрацю з такими країнами, як Пакистан і Азербайджан, а також продаж безпілотників Bayraktar без попередніх умов сприяють зміцненню регіонального становища Туреччини в деяких галузях. Однак вони йдуть на шкоду її відносинам зі Сполученими Штатами, чиї технології можуть стати основою для реалізації амбіцій Туреччини у царині п'ятого покоління.

Незалежно від довгострокової перспективи, перший політ "Каана" дозволив досягти важливих стратегічних цілей. Програма створення літака підтримує незалежність і стійкість, а також розпалює почуття національної гордості Туреччини. Він також служить рекламою для більш комерційно вигідних аерокосмічних можливостей Туреччини, а саме зростаючого парку безпілотників. Якщо справжньою метою Туреччини є регіональне лідерство, то військова користь таких складних платформ, як Kaan, може бути лише другорядним міркуванням.

Про автора

Ребекка Лукас – старша аналітикиня з питань оборони та безпеки в RAND Europe, яка бере активну участь у роботі Центру RAND з оборонної економіки та закупівель. Її дослідження присвячені оборонно-промисловій базі, політиці закупівель та аналізу ланцюжків поставок, а також регіональному аналізу Туреччини.

Стюарт Ді – науковий керівник дослідницької групи з питань оборони та безпеки в RAND Europe, що займається переважно питаннями економіки оборони та закупівель, а також питаннями, пов'язаними з промисловою базою Великої Британії та експортом оборонної продукції. Він також є членом Центру оборонної економіки та закупівель RAND.