«Нехороша квартира». Яка доля чекає на музей Булгакова?

35 років тому Київрада ухвалила рішення про створення у будинку на Андріївському узвозі, 13 музею Булгакова, відкриття відбулося 15 травня 1991 року. Чи доживе музей у вирі декомунізації та деколонізації до наступного ювілею? 

«Так, звісно, – запевняє «Главком» голова Українського інституту національної пам'яті (УІНП) Антон Дробович. – Самому музею, тобто музейній колекції, нічого не загрожує. Хіба що він змінить назву. Тим паче, що там працює фаховий колектив, який може розповісти правду про Булгакова без спекуляцій».

«Положення закону про декомунізацію стосується публічного простору, тобто назв вулиць, пам'ятників і назв юридичних осіб», – роз’яснює Дробович позицію Інституту пам’яті щодо недавнього висновку експертної комісії, яка визнала пам'ятні знаки та пам’ятники Булгакову символами російської імперської політики. Дробович вважає, що визнання символами ворожої імперії не означає автоматичну заборону всього, що пов’язано з письменником. А от пам’ятник Булгакову поруч з садибою біля будинку №13, найвірогідніше, підлягатиме демонтажу.

«Ми тут не чекаємо на «рускій мір», наспівуючи щодня «Бєлой акациі ґроздья душистиє», – емоційно реагує історикиня і провідна наукова співробітниця музею Ганна Путова, маючи на увазі: музейники працюють, переосмислюють, і робота ця – на благо України.

Минулого року почали працювати над оновленням експозиції, у лютому 2024-го її презентували відвідувачам. І це вже історія не про Михайла Булгакова та романтизовану радянською інтелігенцією 1970-1990 років «Білу гвардію». Це історія українців, киян у двох пов’язаних війнах – початку ХХ ст. і нинішньої, початку ХХІ-го.

Що ж змінилося у музеї? «Главком» побував на екскурсії.

Два світи, дві війни

Ганна Путова веде «Главком» на другий поверх, де жили Булгакови і де нещодавно відкрилася нова виставка, названа цитатою з есе письменника «Київ-місто»: «…І раптово, і грізно настала історія».

Рік тому ми писали про те, що очікується нова концепція, над якою працював музей. Зараз музей працює у режимі виставок, займається моніторингом суспільного запиту, доки не буде остаточно визначено, якою буде нова постійна експозиція.

«Коли ми піднімаємося сходами, то на стінах бачимо образи тих, хто брав участь у перших визвольних змаганнях: тут і німці, і вояки армії УНР, і гетьман Скоропадський. Віртуально вриваються до квартири червоні – і руйнують звичний світ. Квіти виростають з крові їхніх жертв та ллються у передпокій квартири», – пояснює образи Путова.

«Стара» експозиція включала автентичні предмети інтер’єру, зокрема, ті, що належали Булгаковим (вони були свого первісного кольору) та спеціально створені меблі білого кольору, що символізували одночасно ідею чистого аркуша, зимового Києва, а також білих квітучих весняних садів. Нинішнє оформлення також складається з двох частин, тільки розділяє їх не колір. У гру вступає особлива організація простору, коли половина кімнати є світом дому та домашнього затишку, а інша половина – світом вулиці, де немає кремових штор, бо вони знищені, і сховатися за ними герою не вдасться.

Частина, що символізує вулицю, оббита спанбондом, у музеї з нього плетуть маскувальні сітки для фронту. Спанбонд виготовляють на основі фотографій зелені, у даному випадку були використані знімки знаменитих київських каштанів. У такий спосіб війна українців за незалежність 1918 року переплітається з нинішньою.

На стінах кімнат – документи та фотографії. Більшу частину надали колекціонери та історики: Олег Войтович, Михайло Кальницький, спадкоємці дослідника Києва Віктора Киркевича. 

«Ось тут гасла, пов’язані з виборами до Установчих зборів 1917 року, що їх так і не провела Центральна Рада. Далі 1918 рік – наступ на Київ Червоної армії під командуванням Михайла Муравйова. Дикі орди, що рухалися зі сходу, знищили у Києві п’ять тисяч людей, і це лише за три тижні свого перебування. А ось експонат, переданий Кальницьким: газета «Наши дни» розміщує фото будинку, в якому знаходилися майстерня художника Василя Кричевського та квартира Михайла Грушевського. Цей будинок було знищено прицільним артилерійським вогнем більшовиків, чим Муравйов дуже пишався», – розповідає Ганна Путова.

Кімната сестер Булгакова також розділена на зовнішній та внутрішній світ. Зовнішній описує життя жінок того часу.

«Сестри були прибічницями жіночої емансипації, дуже самостійними. Мама пише до дочок Надії та Віри: «Ви обидві перебуваєте у винятково сприятливих для роботи умовах. Я навіть уявити не можу, щоб ви були такі сліпі, що не помічаєте, що робиться навколо вас… і як добре треба озброїтися знанням, підготуватися до роботи, щоб вийти на арену життя, якщо не хочеш вести жалюгідне існування десь у хвості, в обозі безсилих і невмілих»… Ці слова перегукуються із загальними настановами того часу. Тут – портрети трьох жінок, які уособлюють мейнстрім того часу: Софія Русова, Надія Суровцева та Людмила Старицька-Черняхівська», – розповідає Путова.

Педагогиня та письменниця Русова відома передовсім тим, що створила перший український дитячий садок у Києві та викладала у Фребелівському інституті, де навчалася Віра Булгакова. Суровцева, громадська діячка, міністерка закордонних справ УНР, була першою українкою, яка мала ступінь доктора філософії, згодом зазнала репресій через свою діяльність. Відбувши строк у радянських таборах, вона залишилася у комуністичній Україні, жила в Умані та вела пам’яткоохоронну діяльність. Доньку Старицької-Черняхівської, Вероніку, розстріляли більшовики, а сама письменниця й громадська діячка померла у вагоні для худоби дорогою на заслання.

Всі ці жінки обіймали посади в українських урядах.

«В УНР жінки мали право і обирати, і бути обраними, на відміну від європейських держав тих часів», – наголошує екскурсовод.

Перехід з «жіночого» світу до «чоловічого» відбувається через шафу, на дверях якої табличка «50» є алюзією на «нехорошу» квартиру з роману «Майстер і Маргарита». У шафі – куртка сучасного українського військового, який воює на Донеччині. Військові артефакти в експозиції – як акцент сьогоднішнього дня, погони та шеврони, нинішні та тодішні, сучасні гільзи від набоїв та образна валіза чоловіка, який збирається на фронт. 

Відтак переходимо до сьомої кімнати музею – світу чоловічого вибору, місця, де востаннє перетинаються жіноче та маскулінне.

«Стіл, накритий камуфляжною сіткою, на ньому форма для сирної паски, яка називається «Голгофа», і яйце як символ Воскресіння. В українських емігрантських великодніх листівках було привітання «Воскрес Христос, воскресне й Україна». Це надзвичайно важливий посил для нас нинішніх», – підкреслює Ганна Путова.

Музейники наголошують: нинішня виставка присвячена визвольним змаганням 1917-1921 років. Родина Булгакових, яка в цей час жила у Києві, природно, опинилася у вирі подій. Музей розповідає історію київської сім’ї, нерозривно пов’язану з усіма політичними перипетіями, свідками яких вона стала. Контекст часу тут особливо важливий, на ньому і зосереджена увага оповідача та екскурсанта.

«Якщо є ця нова експозиція, то я здивований позицією музею, який і далі прагне залишатися музеєм Булгакова. Треба ознайомитися з усім самому, щоб зрозуміти, як це все можливо поєднати – Булгакова та визвольні змагання», – розмірковує колишній голова Інституту національної пам’яті, народний депутат Володимир В’ятрович, якому «Главком» коротко переказує побачене та почуте під час екскурсії.

Що не так із музеєм?

Володимиру В’ятровичу, як і значній частині українців, Булгаков сьогодні видається уособленням «руского міра». З таким підходом категорично незгодні працівники музею, які адвокатують письменника. 

Погляди, які артикулює В’ятрович, суголосні недавньому висновку експертної комісії, що працювала за завданням Інституту національної пам’яті та у результаті визнала пам'ятні знаки та пам’ятники письменнику символами російської імперської політики. 

Коли після екскурсії ми п’ємо чай на веранді садиби будинку №13, директорка музею Булгакова Людмила Губіанурі роз’яснює позицію музейників щодо висновків експертної комісії. 

По-перше, каже вона, невідома методологія, якою керувалася експертна комісія, котра оприлюднила лише свій висновок, не роз’яснивши сам процес.

По-друге, на думку директорки, Інститут національної пам'яті мав долучити музейників до обговорення.

«Але вони заздалегідь вирішили, що є суддями, а музей Булгакова – колективним злочинцем. І в цьому є велика проблема в комунікації між інституціями», – зауважує Губіанурі.

По-третє, експертна комісія все-таки має роль дорадчого органу, який доводить свою думку Інститутові, а той вже дає рекомендації КМДА.

«Дробович попросив комісію переглянути висновки і долучити нашу відповідь. Зараз над цим працюють», – інформує пані Людмила.

У будь-якому випадку пам’ятник Булгакову, що поруч з садибою, можуть прибрати, проте музейних фондів деколонізація не стосується, вважає Антон Дробович.

«Музей не є під загрозою (ліквідації – «Главком»)», – запевняє чиновник.

Інститут національної пам’яті справді звернувся до комісії експертів з проханням уточнити зроблені нею висновки та взяти до відома позицію музею. На запитання «Главкома» про те, коли будуть підготовлені ці уточнення, Дробович відповідає, що комісія, яка складається з дев’яти знаних істориків, докторів наук з різних університетів країни, має багато роботи, і пов’язана вона не лише з Булгаковим.

«З часом, коли у комісії дійдуть руки, вона оприлюднить і нові висновки, і методологію свого дослідження, на чому так наполягає музей», – запевняє керівник Інститут. 

Чи можна «перепрофілювати» музей Булгакова?

Дробович, втім, припускає, що музею доведеться змінити назву.

З цією ідеєю не погоджується Людмила Губіанурі: «Я тільки не розумію, ми що, будемо у підпіллі? Тобто вивіска з’явиться інша, а всередині ми розповідатимемо про Булгакова?».

Установу можна було б назвати «Музеєм родини Булгакових» або «Музеєм родини Булгакових та Глаголєвих», припускає Дробович. (Зауважимо, що київська родина Глаголєвих-Єгоричевих, внесена до списку Праведників народів світу, не має стосунку до садиби на Андріївському узвозі, 13).

Хоча члени цієї сім’ї були знайомі з Булгаковими, а священник Олександр Глаголєв вінчав Михаїла з його першою дружиною Тетяною Лаппою та став прототипом одного із героїв роману «Біла гвардія», і музей має колекцію родини Глаголєвих, передану нащадками отця Олександра.

До адреси Андріївський узвіз, 13 помилково прив’язують ще одну постать – композитора Олександра Кошиця. Нині на музеї Булгакова встановлено дошку, на якій зазначено, що Кошиць проживав у цьому будинку. Але це не відповідає історичній правді.

Дошку Кошицю на будівлі встановили у 2021 році дві громадські спілки – «Музичний батальйон» та «Народний музей України», каже Ганна Путова. Музей історії Києва, філією якого є музей Булгакова, просто поставили перед фактом, не поцікавившись думкою істориків.

Між тим, дослідниці Ольга Мусіяченко та Дарина Кучереженко відтворили київські адреси Кошиця, оперуючи різними джерелами, зокрема, і спогадами самого композитора.

Той оселився на Андріївському узвозі у садибі, що складалася з трьох будинків – №22, 22-А та 22-Б. За спогадами власника садиби Івана Шатрова, він купив її у міщанина Сєркова – реального прототипа комедії Старицького «За двома зайцями». До речі, у споминах самого Кошиця адресу Андріївський узвіз, 13 не згадано ані словом.

Володимир В’ятрович пропонує зробити акцент оновленого музею на власнику будинку, де Булгакови орендували другий поверх. Мова про Василя Листовничого.

Василь Павлович Листовничий не обділений увагою музею – перший поверх будівлі зберігає пам'ять про нього.

«Ось куточок, присвячений Листовничому. Тут на фото його майстерня. Ось картина, написана його донькою Інною. Ноти, переписані рукою його дружини Ядвіги Вікторівни. Цей будинок Василь Листовничий купив у 1909 році, коли у ньому вже три роки жили Булгакови, і залишив собі перший поверх – на прохання Варвари Михайлівни, матері Михаїла Булгакова», – розповідає Ганна Путова. За її словами, про постать Листовничого широкий загал довідався завдяки виставкам та публікаціям музею Булгакова, який багато років розробляв цю тему.

У 2021 році, до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру, музей проводив виставку «Дім, що рятує», яка розповідала про дві пов'язаних з Булгаковими родини рятівників євреїв. Перша – вже згадувані Глаголєви-Єгоричеви. Друга – родина Листовничих-Кончаковських, власників будинку. Їх відзначили почесним званням, встановленим Єврейською радою України: праведники Бабиного Яру.

Думки й емоції громадськості, вчених радикально розбіглися, і це, без сумніву, позначається на нерішучості владних інституцій у визначенні подальшої долі музею Булгакова. Але музейники сподіваються, що у цьому питанні правду історії не підмінить ні кон’юнктура сьогоднішнього дня, ні кон’юнктура дня вчорашнього.

Наталія Лебідь, «Главком»