В ожидании мятежа

Название/автор: Тускульские беседы/Ричард Нельсон

Театр: Театр на Подоле

Режиссер: Ричард Нельсон

Иногда в театре экспериментируют на сцене, а иногда – над зрителем. Гастрольную постановку Тускульские беседы бродвейского режиссера Ричарда Нельсона лучше воспринимать как эксперимент второго типа. В Театр на Подоле переносится не итальянская вилла, где собрались заговорщики убийства Гая Юлия Цезаря, а дух Нью-Йоркского театра. Поэтому здесь более ценно обратить внимание не на латинскую драму, а на то, как делают эти драмы за океаном, на Бродвее.

Далее текст на языке оригинала

Вперше режисер Річард Нельсон поставив "Тускульські бесіди" у 2008 р. Основою сюжету став заколот проти римського імператора Цезаря, який визріває на провінційній віллі між сенаторами Брутом та Касієм. Вистава, як люди, - щоб зберегти відчуття самопорядності, - вигадують виправдання дій та бездіяльності, дуже зримувала зі світовою фінансовою кризою. "Історична хроніка, написана народною мовою 21 століття. Її герої – люди з Волл-стрит… - рецензувала критикиня Елізабет Зіммер. – …Це показник смаку, якого варто набути".

Тут треба зазначити, що для цільової аудиторії високолобого журналу The New Yorker "смак" в цьому випадку - це детальність відреставрованої античності. Цінність вистави для нью-йоркського інтелектуала, який закінчив гарний виш з обов’язковим викладанням римської історії, в тому, як відтворені діалоги заколотників, як передані відчуття та мотиви історичних персонажів, як тонко вплетені крилаті латинізми Цицерона. Для заокеанського поціновувача європейської літератури, знайомство з якою часто починається з "Божої комедії", Брут та Касій не просто імена – це еталонні зрадники, які на найнижчому рівні пекла разом з Іудою пережовуються в триротій пащі Люцифера. А для англомовного театрала очевидні загравання Нельсона з Шекспірівським "Юлієм Цезарем"; майже, передмова до Барда.

Якщо комусь, як і мені, не пощастило бути заокеанським театралом, шанувальником Данте та Шекспіра в оригіналі, з дипломом юридичного факультету від однієї з гілок Ліги Плющу, то дам пару пояснювальних історичних ремарок. Сподіваюсь, вони допоможуть українському глядачеві, - що мав змогу бути чи збирається на "Тускульські бесіди", - скласти пазл вистави та зрозуміти, "а про що тут, взагалі, мова"?

Ремарка 1. У 60 р. до н.е. три найвпливовіші римські політики Цезар, Красс та Помпей створюють союз, який історики назвуть Таємним Тріумвіратом. Політики кулуарно домовляються про розподіл сенату, схему обговорення та прийняття законів. По суті, вони розділяють на трьох владу в імперії. На ключові державні посади ставляться родичі та друзі. Щоб закріпити зв’язки та просунутись по державній драбині, родичі та друзі ретельно між собою переодружуються. Знайома ситуація для будь-якого мешканця корумпованої країни в будь-які часи.

Коли ділити вже більше нічого, починаються внутрішні сварки. Користуючись відсутністю Цезаря в Римі, колишній соратник Помпей намагається відлучити полководця від влади. На що Цезар повертає свій легіон з Галії, переходить прикордонну річку Рубікон та спрямовує війська на Рим. Розпочинається громадянська війна. Як результат, сенатор Катон, найвпливовіший прибічник Помпея, здає осаджене військами Цезаря африканське місто Утіка, а сам кидається на меча. Згодом єгиптяни, як знак миру, перепадають Цезарю печатку та голову самого Помпея. З цього часу Юлій почне по-скромному називати себе "Непереможним богом" та мітити в пантеон між Юпітером, Марсом та небесним засновником Риму Квірином.

Сучасники не називали б Цезаря полубогом, якби він не робив по-божому щедрих жестів. Згодом історики це найменують "політикою милосердя". Після перемоги в битві при Фарсалі, - в який з обох сторін загинуло понад 7 тис. римських легіонерів, - Цезар помилував воєвод Брута та Касія (останній, до речі, спалив флот Юлія на Сицилії). Саме політика милосердя дозволила вп’яте ввійти Цезарю з тріумфом до Риму. Вперше в історії за перемогу римлян над римлянами.

Десь тут і починаються "Тускульські бесіди". Брут (Роман Халаимов) виїжджає зі столиці на провінційну віллу. Він розгублений, наляканий, в соромі. В Римі вважають що Брут випрохав помилування, здавши Цезарю намір Помпея поїхати до Єгипту. Ще й нова дружина Порція (Марія Деменко) політично неблагонадійна – вона дочка нещодавнього противника імператора, видатного Катона, що кинувся на меча. Як тепер повертатися в Рим? Як далі жити?

Бруту вторить зять Касій (Артем Атаманюк). Помилування Цезарем він вважає за образу. В Римі безлад, Цезар мітить у боги, здобич, що зібрана під час громадянської війни, йде не на відбудову країни, а на зведення нових храмів. Масла в поки ще вогник заколоту підливає і критик Юлія Цицерон (Сергій Бойко) у дусі: "а я вам казав! Зараз зацитую". Приїзд матері Сервілії (Марія Рудковьска), яка хоче примирити Брута з можливим біологічним батьком Цезарем, навпаки, ще більш розбурхує заколотника. Адже патрицію дорікають, що він не порадився з імператором, перш ніж одружитися з Порцією, дочкою Катона.

У виставі є ще один, майже непримітний до останньої сцени персонаж, актор Сирій (Сергей Сипливый). Гостюючи між сенаторів, він стає накопичувачем образ, претензій та докорів до правлячого імператора. Саме вустами Сирія обачливі змовники скажуть те, про що не всмілився вимовити першим жоден з них. Та жереб вже кинуто!

Ремарка 2. Брут та Касій повернуться до Риму, заручаться підтримкою 60 впливових політиків та через пів року після бесід у Тускулі вб'ють Цезаря. На похоронах імператора натовп зриватиме одежу з себе і дітей та кидати у погребальне багаття, щоб хоч так доторкнутись до палаючого тіла мертвого бога. Розпочнеться політична смута, в якій також візьме участь єгипетська цариця Клеопатра з непризнаним сином імператора Цезаріоном. А за смутою підтягнеться нова громадянська війна. Влада за заповітом перейде до внучатого племінника імператора - Октавіана. Заколотники Брут та Касій виступлять проти, програють обидві битви при Філіппах, обидва кинуться на меча, за прикладом Катона. А Октавіан продовжить реформи попередника, зокрема, й канонізує Цезаря.

Уважний читач вже помітив, що найбільш активні та видовищні епізоди цієї історії не потрапили в рамку "Тускульских бесід". У програмці рецензент Newsday чесно попереджає, що "Нельсон є майстром тихих деталей, повільного ритму". (Та хто ці програмки читає?) Тому заявлені в назві бесіди так і залишаться тихими повільними розмовами, без несподіваних твістів чи емоційних вибухів, до яких вже так звик український театрал. Для Нельсона важливо показати, як слово за словом, дрібна образа до образи збирається лавина, яка згодом накриє імперію. Як на цю реконструкцію відреагує непідготовлений з латинської історії глядач – справа для автора другорядна.

А без знань контексту, цих родинно-політичних дрібниць важко ухопити увесь задум. Але тепер, - коли ви знаєте про Таємний Тріумвірат і чому Брут та Касій коротають вічність у пащі самого Сатани, - раджу сприймати виставу як судове засідання, а кожну сцену – як черговий пункт звинувачень проти Цезаря. При такому підході стане зрозуміло, що кухонні розмови про політику за два тисячоліття залишились до болю передбачуваними. Змінюються диктатори та не люди. Люди продовжують виконувати злочинні накази та знаходити виправдування власним злодіянням. Жити від заколоту до заколоту, від однієї революції – до нової війни.