Квадрат президентства. Якою є ціна легітимності Володимира Зеленського

Війна натренованою рукою пише новітню історію України, в центрі якої нині — президент Володимир Зеленський. Його інавгурація відбулася рівно п’ять років тому — 20 травня 2019 року. Конституційний термін мирних повноважень вичерпано. Але річ не в буцімто «нелегітимному» статусі Зеленського (цей наратив Росія активно намагається нав’язати Україні й міжнародній спільноті), а в новому ступені його відповідальності. Відповідальності людини, яка до кінця війни залишиться президентом України, але яку українці на другий термін не обирали.

Водночас воєнну каденцію президента окреслено не лише Конституцією (гарантує безперервність влади) та законом про воєнний стан (указує на неможливість проводити вибори), а й установленими самим Зеленським межами, всередині яких нам доведеться жити й воювати.

Йдеться про чотири сторони фігури, якою визначаються роль і місце Володимира Зеленського в керівництві країною, що воює. Нині здається, що цей чорний квадрат замкнений і не має виходу. Та розгляньмо все-таки всі його рівновеликі сторони й зрозуміймо: шанс вийти є.

Сторона перша: якби була можливість, то президента Зеленського слід було б поміняти

Поміняти як людину, котра не зрозуміла, що з п’ятьма-шістьма менеджерами не можна управляти державою, а можна лише займатися «рішаловом». Як людину, котра не зрозуміла, що система піару не може замінити систему постановки завдань і контролю над їх виконанням. Як людину, котра не зрозуміла, що державній машині ворога потрібно протиставити власну державну машину, а не спорадичні запізнілі заходи безініціативних чиновників.

Водночас, безперечно, ми не можемо не визнати, що Зеленському випала найважча президентська каденція, яка почалася пандемією й завершилася повномасштабною війною з Росією. Інше питання — як він відповів на кинуті історією виклики. Адже Україна нині потребує не просто концентрації влади президентом, який в умовах воєнного стану позбавив суб’єктності парламент, уряд, місцеве самоврядування та силовиків. Вона потребує повного використання цієї зброї заради перемоги, якщо вже Зеленський узяв на себе таку відповідальність, часто на противагу Конституції. Однак централізувавши Україну, як Путін Росію, Зеленський абсолютно не розуміє, як правильно поводитися з цією зброєю.

Саме тому влада тільки 2023 року почала серйозно на державному рівні займатися дронами; тільки 2024-го замислилася над переведенням виробництв ВПК під землю; лише у квітні 2024 року провела міжвідомчу нараду, щоб визначити критичні місця в енергетиці та способи їх захисту; тоді ж ухвалила закон про мобілізацію тощо. Тобто зробила все, що мала зробити 2022 року. І дуже багато чого ще не зробила. І не зробить, бо Зеленський інших підходів уже не навчиться. Він не залучить до уряду кваліфікованих людей. Тільки своїх. Він не зрозуміє, як працює державна машина. Він не змінить нормативки уряду на те, що називають нормативкою воєнного часу. Зустрічне запитання, яке кинув журналістам президент: «А от ви самі скажіть, що це означає — перевести країну на воєнні рейки?», так і залишилося для Верховного головнокомандувача без внутрішньої відповіді.

Коли команда Януковича переводила країну на спортивні рейки, завалюючи Євро-2012, було призначено нового відповідального віцепрем’єра Бориса Колеснікова. Він провів через уряд рішення: всі документи з грифом «Євро-2012» розглядаються за 24 години. А в нас під час війни постанови в уряді готують і ухвалюють місяцями. Водночас президент і далі вважає: якщо він віддав розпорядження, то його беззаперечно виконують. Не виконують. І річ не лише в тім, що на дверях в ОПУ стоїть «викидайло» Єрмак. А в тім, що всі прикривають власні дупи, знаючи: щойно буде проведено операцію з державними грішми, до тебе прийдуть голодні аудитори, БЕБ, ДБР, ОГПУ та інші.

Тому уряд Зеленського (не Шмигаля) безініціативний. Депутати у своїй ефективній більшості позбавлені суб’єктності й так само безініціативні. Середня ланка перелякана й ховається від будь-яких завдань. Система державного управління практично не працює. Але найстрашнішим є те, що вона не працює передусім у Міністерстві оборони, яке за Конституцією є президентським. Там рішення ухвалюють по пів року. З новим, старим і будь-яким іншим міністром. Навіть на їхньому рівні й усередині їхніх компетенцій. 

Державні завдання загалом ставлять хаотично, їх виконання не контролюють. У підсумку через некомпетентність і пасивність ми втрачаємо більше, ніж вони крадуть.

Так, Зеленський і далі досить успішно веде міжнародну політику. Яка могла б бути ще ефективнішою, якби під правильні слова, які він озвучує назовні, за два роки (!) повномасштабної війни було закладено надійний внутрішній фундамент; якби в нього була інша кадрова політика; якби він реально був зацікавлений у ліквідації корупційних схем, що зростають у геометричній прогресії; якби він інакше працював із послами, не перетворюючи інститут на відстійник «збитих льотчиків»; якби по-справжньому задіяв служби зовнішньої розвідки. Нескінченна кількість «якби…». Адже в гаранта Конституції апріорі є ширший інструментарій, ніж в Андрія Єрмака та піар-компанії Ендрю Мака в США.

Сторона друга: вибори в умовах війни неможливі

Автори ZN.UA неодноразовоаналізували юридичний складник проведення виборів президента під час війни. Нагадаємо головне: відповідь на запитання про терміни повноваження президента розкидано в статтях 103 і 108 Конституції України. І на відміну від парламентських виборів, де Конституція прямою статтею забороняє їх проведення під час війни, стосовно президентських прямої заборонної норми немає.

Так, стаття 103 визначає, що «президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років». Тоді як у статті 108 зазначено, що «президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного президента України». Однак підставою для дострокового припинення є відставка, неможливість виконувати повноваження за станом здоров’я, через імпічмент і смерть.

«На жаль, конституційну прогалину перевели в політичний дискурс, — пишекандидатка політичних наук, старша наукова співробітниця інституту ім. І. Кураса НАН України Ірина Овчар. — Попри те, що логіка прочитання норм та їх зв’язок свідчать, що для забезпечення безперервності влади та її передачі президент має виконувати свої повноваження весь період, навіть після п’ятирічного строку, поки не буде обрано наступного». А наступного президента, згідно із законом про воєнний стан, можна обрати лише після скасування цього стану.

Є ще ціла низка об’єктивнихчинників, які унеможливлюють проведення будь-яких виборів під час війни. Ключовими є відсутність реєстру виборців на тлі мільйонів як внутрішніх переселенців, так і українців, котрі через війну виїхали за кордон, і як наслідок — неможливість дотягнутися до голосів офлайн при тому, що до виборів онлайн немає довіри не лише в потенційних виборців, а й у міжнародних партнерів.

Важливо також розуміти, що Володимира Зеленського 2019 року обрали президентом на демократичних виборах із результатом, який не викликає сумнівів, — 74%. Обрали на всій території України, крім окупованих частин Донецької та Луганської областей. Якщо ж тепер проводити вибори, то його можуть тлумачити як президента вільної частини України, а не новоокупованих Росією територій. Неможливо країну, яка й без того розвалюється, занурити у виборчий процес, де політики відразу забудуть про війну. Ми й зараз бачимо, як Юлія Тимошенко та Дмитро Разумков паразитують на темі мобілізації. Ще й не таке буде! А якщо до того ж запустити вибори, то вони просто вщент рознесуть усе в боротьбі за руїни всеукраїнського Бахмута.

Сторона третя: навіть якщо вибори провести зараз, на них переможе Зеленський

Якщо ми хочемо для країни усвідомленого майбутнього, то цього допустити не можна. А Зеленський на сьогодні є безальтернативним. Навіть міф про можливу потенційну конкуренцію Залужного ліквідовано й поховано в Туманному Альбіоні. Можливо, Валерій Федорович і передумає колись (ми такого не виключаємо), але його прагнення йти в політику на цьому етапі дорівнює нулю. Зеленський повністю зачистив поле. Він прибрав із влади всіх, хто міг би стати зародком майбутнього кандидата.

Ситуацію не змінить навіть низький показник довіри до Зеленського: опитування соціологічної групи «Рейтинг» засвідчує, що довіра до президента впала з 95% на початку повномасштабного вторгнення 2022 року до 63% у лютому 2024-го. Але в Україні наразі не вималювалася людина, в яку вона могла б закохатися. У неї нині немає сил навіть шукати очима. Сирський створений не для любові, хоча довіра до армії стабільно тримається на рівні 90%. Тому Україна знову вийде за набридлого, але зрозумілого. І якщо це станеться, це доб’є її після закінчення війни.

Сторона четверта: росіяни й далі розгойдуватимуть човен

Росія вираховує всі сценарії та ситуації. Її влаштовують вади Зеленського, водночас Путін теж розуміє, що заміни Зеленському наразі немає. Тому поставив завдання: просто розгойдувати човен. Причому не так усередині України, як за її межами. Недавня заява Путіна в Китаї про те, що «легітимність президента України Володимира Зеленського має значення для РФ, доленосні документи потрібно підписувати з легітимною владою», — саме з цієї обойми.

Росіяни навчилися дуже серйозно й системно використовувати спецслужби, колосальні бюджети для успішної роботи з опозиційними силами, впливовими журналістами та громадськими лідерами думок у країнах-партнерах України. Вони точно не обмежаться роликами із Зеленським у королівській мантії, які запускають в український інформаційний простір. Вони намагатимуться показати Зеленського нелегітимним президентом саме Заходу.

І тут дуже важливо: чи перейде розмір хвилі, яку вони здіймають і здійматимуть іще сильніше вже завтра, в якісну зміну громадських настроїв усередині України та за кордоном? Чи зміниться ставлення керівників країн-партнерів до статусу Володимира Зеленського? Це теж значущий момент, який слід враховувати.

Відповісти ж на цей виклик усередині країни можна лише двома способами. По-перше, рішенням Конституційного суду України. Якщо цього досі не зробили депутати, президент має сам звернутися до КСУ, щоби той виніс вердикт і закрив рота російським пропагандистам чіткою та єдино законною відповіддю. По-друге, хоч як би це суперечило тому, що ми вже сказали, — повною підтримкою президента як легітимного глави держави. Суспільством, армією, політичними силами.

Ціна легітимності Володимира Зеленського

Але! Підтримка статусу не означає підтримки курсу. Адже завдання України — не просто воювати, а перемагати. Якщо не в класичному розумінні воєнної перемоги над Росією в кордонах 1991 року, то точно самих себе. Інакше ще один наратив росіян «Зеленський утримує владу тільки завдяки війні» міцно вкорениться в українському суспільстві. Вийти за межі чорного квадрата президентства Зеленського, що скував нас, — головний виклик. Передусім для самого президента, який має цей виклик усвідомити й прийняти.

Як суспільство усвідомлює й приймає те, що залишаючись при владі, Зеленський стартує у свою нову каденцію із ситуації цугцвангу: вибори неможливі — концентрація влади президентом — криза держуправління — погіршення ситуації на фронті — вибори неможливі — концентрація влади президентом…

Те, як стрімко засмоктує нас ця вирва, розуміє втомлена українська армія, яка відбиває наступ росіян. Солдати, здоров’я яких ніхто не цінує, прав яких ніхто не враховує, а норму про демобілізацію особисто президент розігрує лише заради популізму, вилучаючи потім її із законопроєкту. Вони злі, їхню гідність принизили, але вони досі ставлять на перше місце наш суверенітет, продовжуючи за нього воювати.

Кроки влади — завжди в полі зору тих, кому треба буде найближчим часом поповнити лави ЗСУ. Що вони бачать і відчувають, якщо 30% українців розуміють і приймають мотиви «ухилянтів», які тонуть у Тисі? Чи є вихід із цього очевидного руху України до поразки у війні? Як у такій патовій ситуації ми можемо зберегти суверенітет? Що слід зробити владі, аби поліпшити ефективність державного управління, допомогти армії та мотивувати тих, кого мобілізують?

Ми вже висували ідею створити Уряд національної довіри з технократів. На що одержали досить різку відповідьпрезидента на відомій прес-конференції. На жаль, Зеленський не розуміє ступеня покладеної на нього відповідальності й наслідків, які може спричинити таке нерозуміння. Ми також прочитали величезну кількість реплік у мережах і медіа про те, наскільки гнилі в нас політичні еліти та як легко вони поховають країну. Але її вже ховає Зеленський!

У такій ситуації вихід тільки в круговій відповідальності політичних еліт, у лавах яких є люди, здатні компетентно управляти міністерствами. Зеленський, якщо хочете, має пов’язати всіх кров’ю, створити уряд, відлучити його від грудей Єрмака, включити парламент і повести Україну до перемоги. Як це зробив Черчилль під час Другої світової, коли в Британії виборів теж не проводили, а до уряду включили представників різних партій. Інакше ми так і ходитимемо по колу, змінюючи Камишина на Верещук, Верещук — на Чернишова й назад, по ходу викидаючи в непотріб можливих майбутніх політичних конкурентів. Як це вже сталося із Залужним, Кубраковим і може статися з Федоровим і Будановим.

Тим часом в управлінських помилок завжди є поріг. Україна ще не вмерла, але може. Вона так само не вічна, як і все на цій землі. Хоча про це й не розповідають у національному телемарафоні. Протягом тисячолітньої історії наші предки втрачали її вже неодноразово. Спробуймо відчути це душею та шкірою. Ні на хвилину не забуваючи, як технологічно Росія розгойдує наш човен, а Блінкен б’є веслом по потилиці, нагадуючи про те, що ми загрузли в корупції.

Таким є історичний рахунок за другу воєнну каденцію Зеленського. І якщо виявиться, що він не в змозі його оплатити, то платитиме Україна. Життями. Територіями. Громадянським протистоянням. Суверенітетом. Уже платить.