Повернення українців в Україну: є план, нема ресурсів

Свого часу у своїй книзі «Війна за реальність» тоді ще не міністр закордонних справ Дмитро Кулеба не запропонував, а констатував: соцмережі перетворилися на медіа. Й переконував: фейсбук-сторінка кожного, хто її активно веде, вже претендує на статус такого собі приватного засобу масової інформації. І загалом на таких майданчиках не лише інформують (насправді верифікованої інформації там небагато), а й розмірковують із приводу будь-чого. Що трансформується в формат авторської колонки, блогу й дедалі частіше републікується в медіа офіційних.

Але найбільше в тому ж фейсбуці корисних і, ніде правди діти, правильних, слушних порад чинній владі. «Влада має зробити», «влада мусить реагувати», «влада діє неправильно, бо правильно ось як» — подібних словосполучень у фейсбук-просторі щодня знайдете. Те, що не влазить у пост або робить допис довгим, переміщається на іменний ютуб-канал, і вже звідти автор-творець не лише говорить, але й показує. Причому кожен щиро вважає: саме його канал є тією водою, котра точить камінь владної безвідповідальності, непрофесійності, корупції тощо. Якщо ж автор ютуб-каналу має прямий стосунок до телебачення, відео дублюється.

Саме на ютубі відбулася прем’єра нового документального фільму Миколи Княжицького «Вигнані війною. Тимчасово чи назавжди». Це друга його стрічка про проблему українців, котрі втекли від повномасштабної війни до Європи, отримали там притулок і, що важливо, грошові виплати. Вперше пан Княжицький порушив цю тему в листопаді минулого року фільмом «Міністерство любові». На перший погляд, він повторюється, проговорює вже сказане з інтервалом у пів року. Проте є нюанс. Відтоді й у Миколи Княжицького, і в активної частини суспільства, й у вимушених емігрантів помінявся настрій. У гірший бік.

Ті, хто виїхав із небезпечної для життя України, з токсичного, але все ж таки не загрозливого життю фейсбуку не «випилявся». Раз по раз звітуючи співвітчизникам про свої мандри безпечною Європою, про власні успіхи й успіхи дітей у вивченні як мови країни перебування, так і англійської, загалом про можливості для саморозвитку. З чого співвітчизники роблять однозначний висновок: оті всі розмови про тугу за рідним краєм і прогнози щодо повернення після перемоги — на публіку, плач Ярославни, крокодилові сльози й усе таке інше. Коли в когось уривається терпець, з’являється далекий від принципів європейської толерантності допис у форматі: ви там сидите, у вас усе добре, а ми тут, не відсиджуємося на халявних грошах тощо.

Чому трьома абзацами вище згадана думка Дмитра Кулеби про соцмережі як медіа? Бо приблизно в цей проміжок часу, якщо не трошки раніше, саме подібні антагоністичні дописи у фейсбуку почали потроху формувати порядок денний у ставленні тих, хто лишився, до тих, хто виїхав. Що різко контрастує з дозованою інформацією того ж таки єдиного телемарафону. У його об’єднаному ефірі або не згадують про життя-буття біженців, або ж час від часу впевнено кажуть про величезну кількість охочих повернутися додому після перемоги. Отака виходить війна за реальність. У соцмережах вона одна, у телевізорі — інша, а частині наших із вами співгромадян поставлена проблема взагалі, як то кажуть, до спини.

Своїм фільмом «Вигнані війною. Тимчасово чи назавжди» Микола Княжицький, навмисне чи мимоволі, суголосний настроям фейсбуку. Бо вже не вірить, що більшість тих, хто виїхав, серйозно думає про повернення та розглядає свій статус як тимчасовий. Хоча біженців уже намагаються повернути, точніше, виштовхати й влади країн перебування, і влада українська. Говорячи про дії останньої, йдеться найперше про скасування консульських послуг. Проте діапазон дій влади європейських країн значно ширший, не завжди послідовний і може запустити емоційні гойдалки.

Євросоюз, нагадує пан Княжицький, не вперше продовжує тимчасовий захист українців. Тут же обмовляючись: усталився вибірковий підхід. Прихильність саме до українських біженців, як сказано й показано у фільмі, пояснюється, без перебільшення, унікальною адаптивністю. Поколіннями й століттями навчившись «крутитися» та прилаштовуватися до будь-яких негараздів і навіть трагедій, наші люди, особливо молодшого й середнього віку, стають для Європи передусім якісною робочою силою. Не лише здібною до швидкого навчання, а й, що важливо, готовою прийняти чужі правила замість упроваджувати свої. Погодьтеся, перебування в складі різних імперій плюс радянська влада, котра знищувала всяку ідентичність, окрім російської, стали тією бідою, яка навчила. Тому зміна правил торкнеться лише тих, хто третій рік живе лише на соціальну допомогу, не платить за житло та не опанував жодної мови. Хіба — це вже від себе додам — якийсь прошарок може виручити знання російської. Для цього доведеться називатися росіянами, але жити захочеш — не так розкарячишся.

Далі пан Княжицький озвучує просте й логічне питання: що робитимуть біженці, зокрема, жінки та їхні діти, втративши соціальні пакети? Повернуться додому? Куди? На попелище? Чи туди, де щоночі ширяють російські дрони, літають ракети, падають бомби? Справедливість вимагає визнати: нас уже не 52 мільйони, проте це було озвучено до 2014 року, коли почалася російська агресія. Населення відтоді зменшувалося через не надто помітну релокацію громадян, їхніх дітей на навчання та їхніх бізнесів для простоти ведення за західні кордони. Україна вже в той час не виглядала аж такою комфортною для життя. Мільйони нас від 24 лютого 2022 року тікали не за комфортом, а задля збереження власних життів. Потім, оговтавшись, почали порівнювати українські сервіси з європейськими не на користь останніх. Проте можливість зачепитися, адаптуватися, почати все з нуля й далі жити в тісняві, але безпеці переважила.

Отак поглиблюється демографічна криза. «Нас сьогодні надто мало, аби ми змогли відбудувати нашу країну», — констатує очільниця міністерства соцполітики Оксана Жолнович. «Я про ці загрози попереджаю вже два роки. Зробив про це два фільми, в яких перерахував конкретні кроки, щоб уникнути катастрофи, — нагадує собі та глядачам Микола Княжицький. — У той самий час Кабмін готував свою стратегію. Замість документа, який стане стрижнем демографічного розвитку, отримали набір гасел і декларацій». З цієї частини інформаційна складова завершується й надалі фільм набуває виразного політичного звучання.

Пан Княжицький знову наголошує: він має план, як уникнути катастрофи та сприяти поверненню українців додому, жити, працювати, розвиватися, народжувати нових українців. І в той самий час фігурально розводить руками — його, як і дотепер, влада не слухає. Спойлер: не тільки його. Нагадаю сказане вище. Справді, без іронії розумними державницькими порадами пістрявіють соцмережі й перенасичені ютуб-канали. Або я чогось не знаю і не помічаю, або адресати цих мудрих порад дослухатися до них не хочуть. Що прямо б’є найперше по дітях, котрі перебувають за кордоном і хочуть здобувати українську освіту. Освіта в нас — державна справа. А держава обмежує українським учителям ресурс, котрий дозволяв би бодай онлайн залучати дітей біженців до того навчального процесу, який Україна станом на сьогодні здатна забезпечити всередині країни.

Це лише один приклад, так би мовити, дієвої бездіяльності українських державних інституцій у питанні повернення власних громадян додому. Що, як показано в фільмі, контрастує з діяльністю аналогічних інституцій у країнах Євросоюзу та загалом Заходу. Робиться все, аби втримати красивих і корисних і, вибачте за цинізм, скинути баласт. Звучать розгублені слова тих, хто не знайшов для себе за кордоном нічого, крім соціальної допомоги: що ми будемо робити, як нам жити, куди повертатися. Здавалося б, рідна держава могла простягнути руку допомоги. Але, виявляється, немає ресурсу. І ресурс — не завжди гроші. Передусім — бажання щось робити. Нема фінансового й владного ресурсу також і в Миколи Княжицького та його однодумців, кожен із яких має дієвий план порятунку. Проте є бажання бодай писати, знімати, говорити. Можливо, колись настане час втілювати напрацьовані плани.

Скриншот відео: Микола Княжицький/ютуб