«Журналіст не може заповнити втрату, важливо не поглиблювати її». Як висвітлювати історії військових

За час повномасштабної війни з російського полону вдалося звільнити 3135 українців. Водночас, за підрахунками «Медійної ініціативи за права людини», в неволі на території окупанта перебувають ще понад десять тисяч військових. Українські медіа висвітлюють тему полону та іншого травматичного досвіду військових та цивільних з 2014 року — з першого дня російської агресії в Україні. Та чи навчилися журналісти робити це так, аби не посилити біль героїв своїх матеріалів? 

Медіаменеджерка Тетяна Трощинська і військовослужбовиця, авторка книги «Полон» Валерія «Нава» Суботіна спробували відповісти на це питання під час Х Львівського медіафоруму. В рамках дискусії «Як обговорювати поляризаційний досвід, щоб зблизити нас, а не розлучити» спікерки розказали, чи варто в медіа називати імена полонених, чого краще не питати у військових під час інтерв’ю, чи допомагає психотерапія та чому повага військовим потрібна більше, ніж співчуття.

Валерія «Нава» Суботіна з початком великої війни мобілізувалася до полку «Азов» та захищала Маріуполь. У полоні опинилася 17 травня 2022 року, коли за наказом верховного головнокомандувача разом з іншими захисниками залишила «Азовсталь». Була звільнена з полону майже через рік — 10 квітня 2023 року, написала книгу та стала директоркою простору YOUkraine.hub. Цей хаб, за її словами, власне і створився, бо в Україні не було жодної спільноти для колишніх військовополонених.

«Коли ми вийшли з полону, за нами ходили натовпи психологів, які постійно позиціонували себе як люди, що можуть дати нам відповіді на якісь питання, пояснити як правильно жити далі, що взагалі робити. Але постійно хотілося сказати їм, що вони спершу мають навчитися спілкуватися з колишніми військовополоненими і з нинішніми військовослужбовцями, покращувати свої навички, тому що ні в кого у світі немає чіткого алгоритму, як з нами працювати. І ми це прекрасно розуміємо, але важливо, щоб це розуміли вони», — говорить Валерія.

Вона розповіла, що займалася військовою журналістикою з 2014 року, але з початком великої війни почався зовсім інший тип ведення військових дій і їй довелося вчитися всьому абсолютно наново. Тому потрібно, щоб і психологи, і журналісти теж оновлювали знання відповідно до обставин. Поки що Валерія разом з побратимами та посестрами прийшли до висновку, що краще за терапію їм допомагає проста розмова один з одним.

Валерія «Нава» Суботіна

«Єдиного формату спілкування з колишніми військовополоненими не існує. Ми всі абсолютно різні, всіх накриває по-різному. Хтось не хоче спілкуватися взагалі, а хтось хоче говорити багато. Але основна задача журналіста і психолога зараз — це підлаштовуватися під людину. Ви не пережили такий самий досвід, тому повністю зрозуміти ви її не можете, але ви можете бути емпатичними, спробувати зробити ваш матеріал більш глибоким», — вважає Валерія.

На її думку, якщо співбесідник розуміє, що журналісту цікаво його вислухати та розповісти про його долю, він без проблем буде з ним говорити. Але у більшості випадків медійники намагаються підлаштувати співбесідника під формат розмови і показати те, що сподобається аудиторії. Це неправильно, бо тоді аудиторія не бачить справжніх колишніх військовополонених та не розуміє ситуації на фронті. «Цей образ тільки збільшує розкол між військовими і цивільними. Навіть військовослужбовець, який дивиться потім сюжет, себе не впізнає. Який сенс тоді давати знову інтерв'ю, якщо те, що ми хочемо донести, ніхто не хоче бачити», — розповідає військова.

Аудиторія цінує історії про те, як після полону у військових покращилося життя, але, як каже Валерія, це трапляється не з усіма. Багато військових повернулися, але залишилися без житла і речей, з відчуттям абсолютної непотрібності. Проте говорити про ці проблеми нормально і необхідно, гірше — замовчувати критичні проблеми. На думку військової, медіа подекуди транслюють фальш, створюючи образ незламних кіборгів. Натомість треба перш за все  робити все, щоб питання тих, хто зараз в полоні, не сходило з екранів. Спонукати ходити на акції в підтримку військовополонених і продовжувати підтримувати тих, хто вийшов з полону, показуючи їхні реальні життя.

«Журналісти постійно запитують: де ти береш сили, щоб жити далі? Але відповідь їм не подобається — я живу, тому що в мене немає вибору, — розповідає Валерія. — Які у мене є альтернативи? Я не можу здатися, тому що так вийшло. Так вирішила наша країна, Координаційний штаб, так склалися зірки, що саме я потрапила на обмін. Чи маю право я тепер здатися і не боротися за тих, хто в полоні? Звичайно, що не маю. Але це не означає, що людина не зламалася, що людині не боляче або що її треба постійно питати лише про те, де вона знаходить сили. Людина просто обрала продовжувати боротися. І чим більше ми говоримо правди в медіа, тим легше моїм побратимам на фронті зрозуміти, що ми пам’ятаємо про полонених. Чим більше правди в іноземних медіа, тим легше нашим партнерам бачити нашу боротьбу».

Досвід втрати і боротьби Тетяни Трощинської інший — у 2023 році її 18-річний син Тарас Федорів помер від онкозахворювання. Наприкінці лютого цього рокужурналістка випустила подкаст на радіо «Радіо Культура» «Любов не минає» про життя з втратою близької людини і з порадами фахівців. Хоч трагедія Тетяни не була пов’язана з війною, чимало речей з книги Валерії Суботіної їй відгукнулися. «Там є фраза, що я відчуваю себе "кладовищем надій, мрій і думок про майбутнє". І це про той стереотип, про уявлення людини, яка пережила втрату. Я доволі часто ввечері або протягом дня під час роботи, під час якихось важливих подій, можу відчути себе кладовищем надій і мрій. Але це кладовище може виглядати по-різному: в вишиванці, з зачіскою, на сцені, де завгодно. Немає правильного зовнішнього вигляду, правильного переживання цього, а ми доволі часто його шукаємо», — говорить Тетяна.

Тетяна Трощинська

Те, як людина переживає травматичний досвід, залежить від її внутрішніх ресурсів, середовища і чи є кому її підтримувати. Тому виглядати і поводитись вона може по-різному. В іноземних медіа серед частих питань до наших військових Тетяна Трощинська часто бачить питання щодо їхнього «адекватного» сприйняття реальності. На її думку, більшість людей все ж здатні до рефлексії і можуть відділити злочини Росії та порушення міжнародного права від емоцій і те, що спосіб нашого переживання ніяк не впливає на те, що Росія здійснює злочини.

«У журналістів часто є відчуття, що під час інтерв’ю ми повинні стати психотерапевкою чи психотерапевтом людині, яка має травматичний досвід. Це дуже велика ілюзія, що всі дуже хочуть виговоритися. Виговоритися люди хочуть перед тим, кому довіряють, у нас зовсім інше завдання як у журналістів — зробити так, щоб людина довірила нам свою історію. І дуже важливо розуміти, що це історія цієї людини, а не наша для клікбейтності. Ми думаємо, що зараз як поставимо круті запитання і щось круте отримуємо внаслідок. Насправді, ні. Дуже важливо, щоб була сама по собі розмова. Якщо вона плине, значить довіра є», — каже Тетяна.

На її думку, журналісти не мають шукати в собі месіанства. Люди, які живуть з травматичним досвідом, приходять на інтерв’ю в напрузі і підуть з напругою. Втрата не заповнюється однією розмовою з журналістом чи журналісткою. Перед медіа немає задачі зняти біль, важливо просто не поглиблювати його.

Ще однією помилкою журналістів Валерія Суботіна вважає запрошувати на інтерв’ю одних і тих самих людей. Знайти нових спікерів, за її словами, можна на акціях у підтримку військовополонених, куди приходять чимало їхніх побратимів, колишніх військовополонених та їхніх родичів.

«У мене є багато побратимів, які втратили кінцівки. І виявляється, що багато людей досі сприймають це як щось нове і не знають, як з ними спілкуватися. Хоча вже третій рік повномасштабної війни і треба до всіх цих моментів ставитися нормально. Також я чую від побратимів, що від суспільства є багато жалості, але дуже мало гордості. Більшість з них пішли на війну ще у 2014 році. І ті, хто доєднався у 2022-му — це було їхнє рішення. І шкодувати, жаліти людину за її рішення — дивно, як мінімум, і викликає дискомфорт. Якби вони не втратили кінцівки, вони б продовжили воювати. Ті, хто мають більш низькі ампутації, залишаються на фронті. Це все є їхнім вибором, і хочеться, щоб суспільство їх підтримувало та пишалося. Коли ти чуєш, що похід на фронт — це похід в один бік, або про те, що "ми підтримуємо хлопців та дівчат, але своїх не відпустимо" — оце все дуже сильно злить, тригерить і відштовхує», — каже Валерія.

Окрім цього, за її словами, військовим у медіа резонують теми домовленостей з Росією, адже вони віддали дуже багато заради перемоги України і здати ворогу Маріуполь чи Донецьк те саме, якби ворог за домовленості попросив Львів чи Київ. Також деякі медіа підхоплюють ворожі наративи щодо жителів сходу, яким нібито байдуже на війну. «На жаль, до повномасштабного вторгнення було багато жителів центру та заходу країни, які не звертали увагу на події на сході. Водночас у Маріуполі була велика кількість людей, готових захищати своє місто. Тому не можна орієнтуватися на погані приклади», — вважає Валерія.

Щодо ризиків називати імена військовополонених, військовослужбовиця впевнена, що робити їхні імена публічними треба: «Коли ми перебували на "Азосталі" і медіа говорили, що там 2,5 тисячі військовослужбовців ще живі і знаходяться на території заводу, більшості це було не цікаво. Я впевнена, що цікавіше було, коли ви дізналися, що є конкретні люди: Пташка, яка співала, є Орест — хлопець з променем, він вже начальник пресслужби полку «Азов», Хасан — лікар, який рятує життя. В нас виходило це органічно, ніхто навмисно не формував імідж цих особистостей». Саме Валерія запропонувала Оресту заспівати «Стефанію» після перемоги пісні на Євробаченні. Він заспівав її для своєї мами, адже був впевнений, що вони не вийдуть з «Азовсталі» живими.

«Людям ніколи не цікава статистика, їм цікаві історії конкретних людей. Моїх кровних родичів живих не залишилося, є лише батьки мого загиблого чоловіка. Саме вони приймали рішення, чи говорити про мене відкрито. При тому, що вони не знали, яку історію для себе я обрала в полоні. Вони обрали правильну стратегію — говорили про мене не як про воїна або якогось відомого суперзовця, а як про доньку, невістку, яка є єдиною надією для них. Коли батьки військовослужбовців, які перебувають в полоні, дають інтерв'ю, їм не слід звичайно розповідати зайву інформацію про те, якими воїнами є їхні діти. Але медіа можуть зробити цікавий сюжет з особистою історією», — радить військова.

Тетяна Трощинська нагадала про співзасновника «Громадського радіо» Максима Буткевича, який перебуває у полоні вже два роки: «Ми дотримувались усіх вимог та намагалися не пошкодити йому, але злочинний вирок стосовно нього все одно є. На "Громадському радіо" є програма "Звільніть наших рідних", яку ми почали робити ще у 2015 році. Тоді ми ще називали військовополонених кремлівськими бранцями. Тепер зрозуміло, що слово "Кремль" треба розширити на всю територію Росії».

Валерія Суботіна каже, що серед останніх обмінених військовослужбовців є дуже багато бажаючих розказати свої історії, але поки що  вони не медійні. Вони були довше у полоні і готові говорити про тортури і приниження, зокрема сексуальне насилля. Журналістам залишається лише звернути на них увагу.  

Фото: Lviv Media Forum