Координатор «Жовтої стрічки»: Наша діяльність допомагає людям психологічно триматися в окупації

«Жовта стрічка», підпільний рух ненасильницького спротиву російській окупації, діє вже понад два роки. Учасники таємної формації всіляко показують, що вони не змирилися з гнітючою дійсністю. Наражаючи себе на небезпеку, вони промовляють до співвітчизників мовою маленьких знаків незламності – жовтою стрічкою, прикріпленою неподалік остогидлої комендатури, чи квіткою до пам’ятника Шевченку. Ми тут є. Ми незнищенні.

Про опір ворогу на тимчасово окупованих територіях оповідає виставка «Небачена сила», що відкрилася в Українському домі у Києві 18 травня. Організатори виставки допомогли «Главкому» сконтактувати з координатором руху «Жовта стрічка» на окупованих теренах Херсонщини та Запоріжжя.

Він називає себе Іваном, хоч, звісно, ім’я може бути вигаданим, і має п’ять додатків у телефоні, які дозволяють більш-менш безпечно спілкуватися з людьми з вільної частини України.

Іван розповів «Главкому» про ситуацію на окупованих землях, про настрої українців, про те, де вони працюють, як ставляться до росіян, до примусової мобілізації та чому змушені брати паспорти РФ.

«Росіяни намагалися збагнути психологію херсонців: ну чому вони виходять на мітинги?»

Іване, ви відповідаєте за осередки «Жовтої стрічки» на Херсонщині та у Мелітополі. Чи відомо вам, де ще на окупованих територіях, окрім вашої зони відповідальності, рух опору є досить активним?

Спершу, навесні 2022 року, ми починали лише у Херсоні, на той час окупованому, та в області. Це була локальна діяльність. Однак невдовзі ланки нашого спротиву з’явилися і у Криму. Мало того, там, як на мене, учасники «Жовтої стрічки» найактивніші. Особисто я такого не очікував.

Виявилося, що якраз кримчанам, які перебувають під окупацією вже десятиліття, потрібно було проявити власний внутрішній голос спротиву.

«Жовта стрічка» як бренд спротиву з’явилася на проукраїнському мітингу в окупованому Херсоні 27 березня 2022 року. Розкажіть про ці мітинги. Як херсонці знаходили у собі сміливість регулярно виходити на площу під дулами автоматів?

Цей мітинг відбувся за місяць після того, як російська війська захопили Херсон. Спершу люди щотижня виходили на площу Свободи, але невдовзі окупаційна влада заборонила масові акції. Росіяни ввели у регіоні так званий контрдиверсійний режим. Тобто до кінця березня будь-яка відкрита проукраїнська діяльність уже сходила нанівець. На той час у місті вже зникали люди, когось забирали «на підвал». Але люди все одно йшли на площу, оточену автоматниками Росгвардії. Це було неймовірно сильно і сміливо.

На мітинг зібралися приблизно 400 херсонців. Усі вже тоді розуміли, що наші не скоро звільнять місто, але все одно йшли на цей ризик. І чимало людей були з прапорами України, скандували: «Херсон – це Україна»! І вперше тоді були люди з жовтими стрічками. Нас намагалися розігнати сльозогінним газом, пострілами у повітря.

Останній проукраїнський мітинг у Херсоні відбувся 27 квітня, і ось саме його зорганізувала «Жовта стрічка», бо ми покликали людей через наші спільноти у соцмережах. Цей мітинг росіяни жорстко розігнали, і надалі збиратися на акції громадянської непокори стало вже вкрай небезпечно. Зате жовті стрічки почали з’являтися у багатьох містах спершу на Херсонщині, а потім і в інших районах, куди прийшли росіяни.

Схоже, росіян дуже дивував сам той факт, що беззбройні люди наважуються збиратися на мітинги під дулами автоматів. Росіяни намагалися зрозуміти психологічний портрет українця: для чого ви це, мовляв, робите? Їх цікавило, хто і як ці мітинги організував, бо вони не могли збагнути, що люди отак самі можуть збиратися. Просто, напевно, хотіли зрозуміти, чому обіс*алися. Думали, що їх тут будуть вітати, а вийшло зовсім навпаки. Ніхто ж не зустрічав на Херсонщині інтервентів хлібом-сіллю. І ви бачили, як херсонці зустрічали ЗСУ, коли вони відбили Херсон восени 2022-го.

«Для нас важливо, що мільйони українців побачили наші фотографії зі стрічками» 

Людина, завербована ФСБ, може якимось чином проникнути до вашої мережі під виглядом охочого брати участь у мирному русі опору?

Ми даємо 20 завдань кожному потенційному новому учасникові, наприклад, почепити жовту стрічку у певному місці. Опісля людина має сфотографувати виконане завдання. Відразу видно, коли зображення створене штучно через графічний редактор Photoshop. Можна подивитися, чи було фото відредаговане через спеціальні сервіси. Але достеменно знати, чи той або інший активіст, котрий з нами працює роками, співпрацює з ФСБ, неможливо.

Підставна фігура у будь-якому випадку не отримує ніякої вигоди від нас. Бо все, що ми даємо на цьому етапі, – завдання. І контакт куратора, який може тільки видавати ці завдання одне за одним.

Тобто рух побудовано так, що кожен учасник знає лише одну людину, куратора, і не знає більше нікого?

Так, абсолютно правильно. Ми працюємо системно, намагаючись не піддавати всю мережу активістів небезпеці через їхнє знайомство одного з одним.  

Бували випадки, коли ідейні люди згодом зневірювалися і йшли?

Є певна плинність людей. Одні призупиняють діяльність, нові з’являються. Не скажу, що хтось деморалізований.

Особливо з регіонів, які були окуповані ще з 2014 року. Там знають, що нічого так швидко не буде.

Можливо, періодичність виконання завдань знизиться на якийсь час. Оце і все. Наша діяльність загалом допомагає учасникам психологічно триматися. Ми публікуємо результати роботи у себе у соцмережах. Блогери підтримують нас постами та репостами. Наші учасники все це бачать і кажуть: ого, мільйони українців побачили наші фотографії.

Серед людей, які опинилися на тимчасово окупованих територіях, є занепадницькі настрої? 

Люди, радше, сердиті. З ким не спілкуюся – всі критично налаштовані щодо росіян, багато продовжують чекати на звільнення.

Чи багато тих, хто став колаборантом і працює на окупаційну владу серед мешканців, до прикладу, тієї місцевості, де ви зараз перебуваєте? 

Це просто нереально порахувати. З мого населеного пункту майже 70% людей виїхали. Треба сказати, що чимало з’явилося у нас прибульців з Росії: вони приїхали на заробітки або для організації роботи окупаційних адміністрацій. 

Інша справа, що саме питання колабораціонізму надзвичайно широке і складне. Важко точно визначити, чи ця особа працює заради власного виживання, чи вона дійсно підтримує російську адміністрацію. 

Як багато росіян приїхали на окуповану частину Херсонської та Запорізької областей? Чи сильно змінився етнічний склад населення?

Суттєво змінився. Я б сказав, що левова частка тих, хто відвідав псевдовибори Володимира Путіна на тимчасово окупованих територіях, становлять новоприбулі росіяни: сім’ї російських військових, сім’ї московських кураторів окупаційних адміністрацій. До них додаємо будівельників, які буцімто відбудовують Маріуполь, будівельників залізниць. Особливо у Донецькій та Запорізькій областях, як я чув, таких дуже багато. У Мелітополі повно людей кавказької зовнішності, які прибули з Росії.

Як ці всі «туристи» поводяться? У них є страх чи, навпаки, вони сповнені пихатості, самовпевненості?

Не скажу, що якесь відчуття дискомфорту у них є. Візьмімо, до прикладу, той самий Маріуполь. На тамтешніх дошках оголошень повнісінько заяв про продаж будинків українців, котрі виїхали. Росіяни це житло приватизували. І тепер відчувають себе там по-домашньому. 

А російські військові так само розслаблено поводяться?

Ні, бо вони розуміють, що будь-який місцевий житель може передавати інформацію Силам оборони України. Ставляться до цивільних з пересторогою. Звідси і перевірки на блокпостах, обходи житлових будинків, огляд телефонів, щоб з’ясувати, хто з ким спілкується.

Розкажіть про те, як відбувається примусова мобілізація на тимчасово окупованих територіях і як на неї реагують українці?

Мобілізація є, але так якось не дуже публічно і активно. Принаймні у нашому регіоні. Не ходять патрулі з російських комендатур, аби кожного постійно перевіряти. Натомість можуть наклеїти листівку з вимогою з’явитися в комендатуру, оновити дані мешканців квартири. Якщо за 14 днів ви не з’явитеся – окупаційна влада може «приватизувати» помешкання. 

Крім того, батьків шантажують тим, що їхня дитина може не отримати атестат про закінчення школи в разі неявки у комендатуру для «уточнення даних». Або якщо у родини немає російських паспортів. 

У них (в окупаційних адміністрацій – «Главком») є власна база російських паспортів, де вказано, хто з мешканців того чи іншого населеного пункту отримав документ. У такий спосіб можна відстежувати, скільки людей тут проживає, де проживають і таке інше.

То як самі українці реагують на цю мобілізацію до ворожого війська? Чинять опір, ховаються?

У Луганській та Донецькій областях з перших днів повномасштабки дуже була активна мобілізація у російські Перший та Другий армійські корпуси. У Луганську, розповідають, вже дуже важко знайти чоловіків мобілізаційного віку – їх уже всіх позабирали, а як ні, то хтось ще переховується у своїй квартирі, не потикаючись навіть до магазину. Адже ж якісь там «Павліки Морозови» відразу будуть доповідати окупаційним чиновникам, що отам-то і там є людина, за такою-то адресою зайдіть.

Методи тиску через нерухоме майно використовують у Херсонській області. Про це я вже розповів. У Криму дуже багато мобільних пунктів мобілізації. Під виглядом пересувних кіосків, палаток, де можна підписати контракт із російською армією. Люди розуміють, що їх відправлять на гарматне м’ясо, і тому максимально уникають таких місць. 

На окупованому півострові є підприємства, до яких регулярно доводять мобілізаційні плани. Приміром, 10 людей з підприємства. І щоб виконали план за наступний квартал. Керівник заводу чи фабрики має думати, яким чином компенсувати нестачу кадрів через мобілізацію, де шукати нових працівників. 

«Виїзд з окупованих регіонів є одним з важелів тиску для отримання російського паспорта»

Мешканець окупованої території може зараз якось виїхати на підконтрольну частину України? Можливо, через Росію, а потім треті держави?

Росіяни максимально хочуть контролювати цей процес. Майже всі шляхи виїзду пролягають через так званий Кримський міст. Перевізники з Криму, схоже, непогано заробляють, бо майже щоденно публікують оголошення щодо виїзду в країни ЄС, Росію. Діапазон цін – від $200 до $500. Ще є нюанси виїзду з російським паспортом або без нього.

Перевізники з Криму непогано заробляють, організовуючи виїзд з «нових» окупованих територій

До речі, як відбувається примусова паспортизація? Чи обмежують людям без російського документа доступ до якихось товарів, послуг тощо? 

Ось саме можливість залишити окуповану територію та виїхати і є однією з вагомих мотивацій для отримання російського паспорта. Загалом окупаційна влада вже давно ретельно працює над тим, аби обмежити непаспортизованих у доступі до соціальних благ. 

Є люди, які одночасно мають обидва паспорти – український і російський? Можна ж наш зберігати десь у потаємному місці?

Для нас російський паспорт – це як пап’є-маше на пам’ять. Водночас він просто конче необхідний для виживання в цих умовах.

Щодо виживання. На яких роботах працюють українці, котрі лишилися на тимчасово окупованих територіях? Чим живуть?

Багато хто взагалі не працює. Живуть за рахунок допомоги родини з підконтрольної українській владі території. Частина просто з принципу не працює, бо не бажає бодай чимось допомагати загарбнику. Також є і ті, що вимушено ідуть на роботу умовними водіями автобусів, слюсарями. До слова, бували випадки, коли слюсарі чи сантехніки брали замовлення від окупаційної адміністрації, йшли в їхню будівлю щось ремонтувати і щось там не так закручували, після чого ставався потоп.

Чи є у вас доступ до українських новин? Взагалі люди мають можливість вільно контактувати з родичами на підконтрольній території України?

Не видаючи ніяких секретів ворогу, скажу, що все відбувається через спеціальні месенджери. У телефоні є п’ять безпечних додатків, які я сам використовую для спілкування. Два з них – української розробки. Стільниковим зв’язком звичайним, звісно, ніхто не користується. 

У всіх є інтернет, аби вільно читати Телеграм. Хтось може гортати новини на порталі Ukr.net. 

Можливість хоч трошки публічно демонструвати свою українську ідентичність є? Чи росіяни одразу ж саджають «на підвал» за, припустімо, жовто-синю стрічку на рюкзаку?

У них просто маразм розвинувся щодо цього. Так, за манікюр жовто-блакитного кольору дівчину почнуть булити, переслідувати, погрожувати. Винесеш разом сушити на балкон жовті шорти і синю футболку – все, це вже, вважай, вирок. Класти квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку 9 березня також зась, бо «ждун і дівєрсант». Лайкнув пост українського політика – побачили, зробили скріншот, і вже вся мережа тебе цькує.

Українською мовою теж публічно заборонено спілкуватися?

Краще цього привселюдно не робити, авжеж. Хіба зі знайомими. Я одного разу спілкувався з людиною, яка була присутня на пиятиці з хлопцями з Криму, мобілізованими до російської армії. Каже, вони говорили суржиком. Та у будь-якому разі тут краще не афішувати свою українську мову.

Яка, на ваш погляд, найзухваліша акція «Жовтої стрічки» за останній час?

Нереально визначити, бо тут кожен захід неймовірно крутий. Від мітингу 27 квітня в окупованому Херсоні два роки тому і аж до онлайн-мітингів, коли було неможливо зібратися наживо, проводили все в Instagram. Підпільно шили українські прапори у Донецькій, Луганській областях, у Криму. Брали і вивішували прапори. Круто. Також малювали графіті, розкидали жовті м’ячики для пінг-понгу з патріотичними написами.

Якась реакція від загарбників є на появу жовтих стрічок та графіті?

Якщо плакати знаходять – зривають. Графіті – замальовують. Але через те, що у нас більше 30 видів ненасильницького спротиву, якось конкретно дозувати зусилля для протидії неможливо.

Тому росіяни вважають за краще вдавати, що нас не існує насправді. Що це все вигадки, оця «жовта стрічка».

Хоча кілька місяців тому кричали, що треба все те зупинити, ланки спротиву викрити, заарештувати. 

Чи є партизани на окупованих землях і чи ви з ними якимось чином взаємодієте?

У кожного з нас своя справа, ми не взаємодіємо. Але так, партизанські рухи, куди йдуть радикальні громадяни, є.

Богдан Боднарук, «Главком»