/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F209%2F439b880303be5425bb582ae2f374aba0.jpg)
Пам’яті старшого солдата, Героя України Михайла Яворського
«Коли Михайло лише навчився говорити, то були завше до мене тисячу питань: «Що? Де? Коли? Звідки?» З ними він постійно ходив за мною, доки сам не навчився читати, а тоді вже дізнавався досхочу. У нього була чудова пам’ять і велика любов до читання», - розповідає мама Героя Марія Ярославівна.
Михайло народився у Коломиї. Часто на гостини їздив до дідуся у село Космач. Саме дідусь, Ярослав Бойчук, переконана Марія Ярославівна, запалив у її сина дух українського патріотизму, коли розповідав онуку історії війни та звірства, які чинила радянська армія у західних селах України у 1940-х роках. Тоді російські «визволителі» спалили родинну хату прадіда Михайла і сім’ї довго довелось поневірятись світом з дітьми. Тішились лише тим, що вдалося уникнути заслання до Сибіру. Малий Михайло уважно слухав ці родинні історії, а у зошит охайно записував стрілецькі пісні.
«Мій тато – то був ходячою енциклопедією історії стрілецтва, виступав у родинному ансамблі. Він зранку, як йшов на роботу, диктував сину пісні Січових стрільців, а вже ввечері вони обидва їх співали. Часом і до опівночі. Тоді Михайло захопився історією України. Та ще й так, що знав її краще за дорослих», - згадує Марія Ярославівна.
Після закінчення Коломийської гімназії Михайлу не довелось продовжити навчання в Україні. У 1996 році він із родиною виїхав до США. Тоді хлопцю було 16 років. Вже у сімнадцять, після закінчення школи в Чикаго, Михайло вирішив піти на військову службу США.
«Легко там не було, та від нього ніхто не чув жодного слова нарікання чи скарги», - каже пані Марія.
У складі миротворчих місій Михайло побував у кількох «гарячих» точках світу, здобув значний військовий досвід і здійснив свою мрію – на перші зароблені кошти придбав 30 томів енциклопедії Сполучених Штатів Америки. Втім, попри читання про нову країну, про Україну не забував. Радше навпаки. Він постійно міркував про повернення на рідну землю і наче чекав на слушний для цього час. Про те, що війна в Україні неминуча, Михайло був переконаний.
«Жодного дня він не жив без України: читав про неї, вивчав історію, писав економічні статті англійською, щоб привернути увагу іноземців до України. Казав, що його душа і серце там», - додає Марія Ярославівна.
У США Михайло здобув фах інженера-електроніка, самотужки оволодів IT-технологіями і працював у цій галузі. Про те, що він зважиться поїхати на війну в Україну, в родині навіть не здогадувались. Останні п’ять років Михайло приймав кроворозріджуючі препарати і знав, що його негативний резус крові не сприятиме для швидкого відновлення після можливих травмувань.
«Ми відпочивали і мені навіть в голову не могло прийти, що він піде на такий величезний для себе ризик. Про це знала лише тренер Михайла зі східних єдиноборств. Ми пізніше довідались, що він купив квиток в Україну на 24 лютого і просив тренера про останнє заняття», - пригадує Марія Ярославівна.
В Україні Михайлу пропонували воювати в іноземному легіоні, але він настояв на тому, щоб у бою бути поруч з українцями. Так він потрапив добровольцем до 67-ї окремої механізованої бригади. Коли бійці довідались, звідки Михайло, одразу дали йому позивний «Чикаго».
«Був справедливий... Був надійний і вмів підтримати інших у хвилини розпачу чи розчарувань. Був спокійний і впевнений… Був відчайдушний – щомиті рвався у бій», - так про нього пригадують побратими.
«Отак заплющу очі і бачу його перед собою. Чергове завдання, черговий наказ і на запитання: «Хто піде?» він підводиться раніше за всіх: «Я піду!» І, коли перших добровольців набирали в Бахмут, він також був серед них. А коли формувалася рота радіохімбезпеки, я порекомендував Михайла, оскільки знав, що він служив у армії США і був неабияким спеціалістом, міг добре організувати роботу. Однак Михайло відповів: «Я приїхав сюди не для того, щоб сидіти у штабі. У мене інша мета», - пригадує командир Михайла із позивним «Волоха».
Михайло брав участь у бойових діях в районі населених пунктів Давидів Брід, Новогригорівка, Білогірка, Березнегувате, Біла Криниця, Троїцьке, Миколаїв, Бахмут, Барвінкове, Борова, Міньківка, Оріхово-Василівка, Стариця, місто Лиман, Ямпіль, Серебрянське лісництво.
«Ми говорили з ним дуже часто, але не про війну. Він воював, а для мене ніби постійно вчився на полігоні, щоб нічого не знала. Пам’ятаю, як їхала на концерт з онуками, вони танцюють в українському ансамблі. Михайло подзвонив. Діти відразу втішились, бо обожнювали його. Питали, коли приїде. А він каже: «Я так за вами скучив!» Тоді я пожартувала, мовляв, маєш американський паспорт і можеш приїхати будь-коли, а він обурився на ці слова. Це було за три дні до його смерті», - уточнює Марія Ярославівна.
Усе сталося в ніч на 25 травня 2023 року під Кремінною на Луганщині, на території Серебрянського лісництва. Там Михайло загинув, рятуючи побратимів. Двох відтягнув на безпечні позиції, повертався за третім. Поруч розірвався ворожий снаряд. Михайлу було 42 роки.
«…25 травня зранку мені зателефонували зі штабу: «Яворський твій?» Кажу: «Мій!» І далі прозвучало те, чого волів би ніколи не чути: «Двісті…» Знаєте, є люди, про яких кажуть: десятьох вартий. Це якраз про нього. Про нашого неймовірного побратима Мішку-«Чикаго». Про того одного, що був вартий десятьох», - каже командир «Волоха».
Коли родина дізналась про загибель Михайла, одразу прийняли рішення поховати його у Чикаго. З Михайлом Яворським прощались на двох континентах – в Україні, на Івано-Франківщині, звідки він родом, і у США, де живе його родина. Героя поховали у Чикаго на цвинтарі святого Миколая. У бійця залишились мама Марія Ярославівна, сестра Зоряна, дружина Оксана та доня Соломійка. Кажуть, у неї залишився його свій світлий погляд і неймовірна посмішка.
«…він завжди пам’ятав своє коріння, не міг стояти осторонь і байдуже споглядати на страждання свого народу. Він покинув своє комфортне життя в Америці, а головне — зробив найважчу пожертву, яку тільки можна зробити», — написала тоді про брата Зоряна Яворська.
«Я щодня на цвинтарі собі міркую, скільки Михайло міг ще доброго зробити у своєму житті для людей… Син був мудрим, сміливим, дуже скромним… Я виховала справжнього патріота України», - говорить Марія Яворська.
6 травня 2024 року Президент України Володимир Зеленський своїм Указом №281/2024 присвоїв старшому солдату Михайлу Яворському звання Герой України з удостоєнням «Золотої Зірки» (посмертно) за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
Родина Михайла Яворського заснувала фонд його пам’яті «Brave like Ukraine», який нині допомагає побратимам загиблого.
Шана і слава Герою!
Фото з відкритих джерел