Саундтрек цієї війни

Назва/автор: Військовий концерт/Анастасія Косодій

Театр: Театр Драматургів

Режисер: Анастасія Сегеда

Театр Драматургів цікавий тим, що кожна його вистава не схожа на інші. Це завжди загравання з формою, з подачею, з впливом на глядача. "Військовий концерт" Анастасії Сегеди – не виключення. Вистава як музикальний альбом без музики. І в цій тиші двоє "звучать" про дрібниці, серед яких ми існуємо останні роки. Про ранкові сирени, прильоти, мертвих та, звісно, про кохання.

Слова мають короткий термін придатності, менше, ніж молоко. А. Косодій.

Життя після 22 лютого в 9 треках. В співучому (єдиному мелодійному) intro поряд з нейтральними темами концерту, - як зовнішній вигляд чи світ у віддзеркаленні соціальних мереж, - анонсуються згадки про мертвих та методи спілкування з ними. Завчасно розумієш, що альбом створено в мінорі, як і більшість нашого теперішнього існування.

Особливість "Концерту" – у відсутності музики. Але ця умовність не заважає сприймати виставу саме як музичну збірку. Є настрій, є влучні тексти, є гармонійний набір інструментів та навіть загальний концепт (чим може похизуватися не кожна відома платівка). А, головне, лірика драматургині Анастасії Косодій, як вірш у хорошій пісні, чіпляє та проситься на цитати.

Режисерка Анастасія Середа візуалізувала, "окліпізувала" ці композиції. Разом з актором Ігорем Колтовським вони вдвох озвучують нашу буденність. Ставлять один одному питання, які можуть задавати лише самі близькі люди. Де межа між сміливістю і байдужістю до власної смерті? Наскільки швидко війна розлучить ті пари, що під час перших обстрілів у соц. мережах клялись один одному у вічній любові? Про що думає о п'ятій ранку росіянин, коли запускає ракети по Запоріжжю та Кривому Рогу? Як розмовляти з мешканцями неба так, щоб вони почули й заспокоїлись? Теми, про які тільки віч-на-віч і говорять.

На сцені важливо створити для глядача відчуття, що він підглядає за дійсністю. З режисерських інструментів тут майстерно використані світло, немузикальні звуки та тиха інтимність акторів. Вони шепочуть один одному щось, що поза контекстом нашої війни втрачає будь-який сенс. "Слова мають короткий термін придатності, менше, ніж молоко". Але зараз ми живемо саме в цьому контексті, в контексті війні. Тому розумієш та розділяєш ці за лаконічністю телеграфні діалоги. Вони могли б звучати на будь-якій українській кухні чи в сімейному ліжку. Знайомо і до болі буденно.

Завдяки невимушеності, чесності до прозорості Сегеди та Колтовського глядач впізнає себе в акторах: думками, діями, навіть, острахами.  І під останні треки концерту приходить відчуття, що всі ці пісні, всі ці сюжети, діалоги та внутрішні монологи могли відбутися і з тобою. З кожним із нас.

Саундтрек цієї війни виходить досить смурним, тягучим, похмурним. Щось меланхолічне на кшталт дарк ембієнту чи трип-хопу. Але результат цього прослуховування – не песимізм та безрадісність, а порозуміння, що твої сумління не унікальні, твої побоювання не особливі. Що всі, хто залишається у цьому "контексті", знаходяться на психологічній межі. Що всі ми за час війни стали сильніші, а разом з тим нервовішими та вразливішими. Але треба мати сміливість, щоб поділитися наболілим з іншими. Саме тими безглуздими, соромними та нав’язливими думками, про які говорять тільки віч-на-віч.

Терапевтична цінність "Військового концерту" в допомозі прийняття - ми живемо в часи сумлінь та питань про майбутнє без відповідей. Кожен бореться з власними демонами: між сміливістю, страхом та байдужістю. "Коли я думаю, ці пісні - все що буде відомо про нас за кілька років, мені хочеться не жити у них". Але інших пісень до Перемоги в нас не буде. Адже війна - той нечастий випадок, коли не з тобою щось не так, а це й, справді, світ зламався.