«Нашою пасивністю та попкорном перед “тєліком” ми можемо непомітно дійти до авторитарної країни», — Тетяна Трощинська у подкасті «Медіуми»

Про ставлення до премії імені Георгія Ґонґадзе, завершення роботи на «Громадському радіо», роль Суспільного мовлення у збереженні державності та боротьбу із чатом GPT — про все це ведучі подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко та Вадим Міський поговорили з Тетяною Трощинською, журналісткою, радіоведучою та продюсеркою «Нового відліку».

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Google Podcasts, Spotify, SoundCloud, MEGOGO Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформах.

00:00 «Георгій Ґонґадзе — людина, яка змінила ландшафт українських медіа»

05:20 «Громадське радіо — пташечка, яка летить. І я сподіваюся, що вона летітиме високо-високо»

07:27 «Завдання програми було не в тому, щоб розказати, що “мобілізація зірвана, це біда-біда”»

13:29 «Мені нічого не відомо про цензуру на Суспільному»

17:44 «Суспільний мовник існує для того, щоб захищати інтереси суспільства, не працювати на політичні сили»

21:18 «Я давня прихильниця партійного маркування медіа»

23:49 «Перевірка інформації вимагає зусиль. Людська природа така, що ми еволюціонували не для того, щоб якісь зусилля до себе докладати»

27:45 «Нашими діями, нашою пасивністю, нашим попкорном, який ми їмо перед “тєліком”, ми можемо непомітно дійти до авторитарної країни»

31:15 «Для того, щоб поборотися з ChatGPT, треба для початку визначитися, що ви хочете: любити себе в журналістиці чи журналістику в собі»

«Георгій Ґонґадзе — людина, яка змінила ландшафт українських медіа»

Наталя Соколенко: Тетяно, почнімо з того, що ви отримали журналістську премію ім. Георгія Ґонґадзе. Наскільки це було неочікувано? Яке було раніше ставлення до цієї премії?

Тетяна Трощинська: Це велика честь, це абсолютно щирі непафосні слова. Це завжди неочікувано, тому що сам по собі відбір на цю премію відбувається в той спосіб, що просто експертне середовище і капітула висуває людей з журналістики. Ці люди входять спочатку до довгого списку. Потім за них голосують рейтинговим голосуванням і утворюється короткий список із трьох прізвищ. Ставлення до цієї премії у мене завжди було доволі пієтетне, чесно скажу. Тому що сам по собі Георгій Ґонґадзе — людина, яка змінила ландшафт українських медіа.

Наталя Соколенко: А ви, до речі, були знайомі?

Тетяна Трощинська: Ми були знайомі, нетривалий час працювали в ММЦ «Інтерньюз». Я була репортеркою в новинах. Він працював тоді з програмою «Вікна у світ», якщо не помиляюсь, робив свої фільми. І так, я пам'ятаю, ми як колеги віталися, зустрічалися, були знайомі в коридорах ММЦ «Інтерньюз». Потім, коли він заснував «Українську правду» — саме рішення заснувати інтернет-видання в той час, коли люди не знали, що таке інтернет — це було не просто інноваційно, це було лідерське, провидецьке бачення.

Наталя Соколенко: Я пам'ятаю, як на врученні «Телетріумфу» Ольга Герасим'юк лавреатам говорила: ви ж розумієте, що ви тепер не зможете ніколи схибити, бо це певний зразок. Як ви відчуваєте, що на вас накладає оця премія Ґонґадзе?

Тетяна Трощинська: Це великою мірою відповідальність, аж до тягаря. Не тягар в негативній конотації. Я думаю про те, що ти стаєш під мікроскопом. Я думаю, що якби запитали у всіх лавреатів, то кожен і кожна з нас би сказали: ми би точно не хотіли бути муральною іконою, яка висить у кутку журналістських організацій. Це було б неправильно з багатьох міркувань. Наприклад, з тих міркувань, що усі, хто потрапляють до фіналу — достойні цієї премії. Усі, хто входить в довгий список, так само достойні цієї премії. Є обговорення, є певні критерії, є відбір, і в цій премії є справедливість. Але журналістських голосів в Україні сотні, і вони абсолютно гідні.

«Громадське радіо» — пташечка, яка летить. І я сподіваюся, що вона летітиме високо-високо»

Наталя Соколенко: Тетяно, ти йдеш із «Громадського радіо». Як тебе звідти відпускають?

Тетяна Трощинська: Я думаю, що з любов'ю. Принаймні, я так сподіваюсь. «Громадське радіо» — пташечка, яка на руках, і вона летить. І я сподіваюся, що вона летітиме високо-високо. Бувають моменти, коли треба розходитися, тому що мені здається, що ці складні часи для «Громадського радіо»…

Наталя Соколенко: Коли ми працювали без зарплат, без грантів, без нічого, працювали на ідею.

Тетяна Трощинська: Можливо, потрібні були люди, які можуть триматися якийсь час на ідеї. «Громадське радіо» — це прекрасна команда, це золотий час, і ми зробили дуже багато одне для одного. Але рано чи пізно настає момент, коли «Громадському радіо» треба розвиватися так, як хоче «Громадське радіо». І мені треба відступити вбік і подумати, що я можу зробити ще. Якщо мене розбудити вночі, я можу зайти в чати і дати багато рекомендацій, що треба зробити, якщо їх хтось запитує. Але оскільки «Громадське радіо» — це горизонтальна структура, побудована на цінностях, на довірі, то вже без моїх чатів вони впораються. Я залишаюся ведучою, вестиму проєкт «Цей тиждень». Він розрахований до осені, тому до вересня я ще залишаюся в програмі «Цей тиждень».

«Завдання програми було не в тому, щоб розказати, що “мобілізація зірвана, це біда-біда”»

Вадим Міський: У вас з лютого нова роль на Суспільному мовленні. Ви — продюсерка токшоу «Новий відлік». Взагалі цікаво, як повертається в ефір телебачення такий формат токшоу, великий формат, де є багато експертів, різні сторони, є змога тримати баланс в ширшому спектрі контекстів думок, які є. Що загалом це для вас? Це новий щабель в кар'єрному розвитку? Це нова роль, яку ви ще не пробували? Як вам відчувається ця робота? Тому що керівних посад у вас в житті вже було чимало.

Тетяна Трощинська: Я би не говорила, що вона керівна. Мені здається, вона координаційно-інтелектуальна. Я б хотіла, щоб її сприймали саме так. «Новий відлік» — це чудова команда. У будь-якому медійному виробництві ролі команд є провідними. Ми за останній час дуже звикли до блогінгу, звикли до харизми однієї людини. Інколи за однією людиною стоїть дуже багато невидимих людей, які їй допомагають.

Команда «Нового відліку» вже була на момент мого приходу. Прийшла я, ще доповнилася до Андрія Діхтяренка Власта Лазур з «Радіо Свобода». Для мене завдання це складне, тому що я не є класичною глядачкою токшоу, доволі складно поставити себе на місце умовної нашої аудиторії. У нас насправді серйозний підхід, є дослідження, які ми дивимося постійно, і які ми постійно спостерігаємо: що приваблює нашу аудиторію, що ні. У програмі «Новий відлік» є абсолютно унікальний контент — це соціологічні дослідження, репрезентативні, які ми почали проводити для програми. Ми отримуємо реальну картину. Я можу навести приклад. Один з наших «Нових відліків», де ми робили дослідження, пов'язане з мобілізацією. Я вважаю, що органи державної влади повинні були попросити у нас це дослідження. Але вони не попросили, на жаль.

Вадим Міський: А ви знаєте, я отримав від органів державної влади щодо саме цього випуску, який мав назву «Мобілізація під загрозою?», що це тема провокативна у такий непростий час. Як ви з такими темами працюєте? Що можна на такі коментарі відповісти?

Наталя Соколенко: До речі, представники ж влади були на цьому випуску. Депутати, здається, були.

Тетяна Трощинська: Депутати були. Що в цьому провокативного? Хотіла би я знати в умовах, коли існують телеграм-канали, які розповідають про те, як уникнути мобілізації.

Наталя Соколенко: І тіктоки з мільйонними переглядами.

Тетяна Трощинська: Коли тіктоки і телеграм-канали, які розповідають як уникнути мобілізації — існують — і все. Ми ставимо питання, чи вона під загрозою і в цьому хтось бачить провокацію. Це не зовсім правильно. Завдання програми було не в тому, щоб розказати, що «мобілізація зірвана, це біда-біда». Коли ми отримуємо ці дослідження і бачимо, що 24% опитаних чоловіків сказали, що вони за жодних обставин не готові мобілізуватися — що це означає? Це означає, що провалена інформаційна кампанія і провалена управлінська функція. І завдання Суспільного про ці речі говорити, як можна це виправити. Це інформаційна функція, яку мусить хтось виконати, тому що це в інтересах суспільства. Перш за все, це задля збереження державності, збереження української нації, збереження українського суспільства. В чому тут провокація? Я не можу зрозуміти.

«Мені нічого не відомо про цензуру на Суспільному»

Наталя Соколенко: Мені дуже сподобалося, що на цьому ток-шоу ви запрошуєте громадських активістів, але не ручних, зручних, лояльних до чогось, готових до будь-яких конструкцій, запитів, сервільних. У вас, наприклад, був Олег Симороз, який не добирає слів. Це ще одна ілюстрація того, що на Суспільному немає цензури, чи все-таки самоцензура є? Наприклад, в плані запрошення гостей, кого б ви точно не запросили?

Тетяна Трощинська: Мені нічого не відомо про цензуру на Суспільному. Можливо, я мало працюю, але я точно нічого не знаю про цензуру на Суспільному. Крім того, Суспільне захищене редакційним статутом і редакційними цінностями — це дуже важливий момент. 

Ми радимося в команді, кого б ми не запросили. Ми точно не запрошуємо тих людей, з якими не по дорозі державі Україна. Я не знаю, чи це самоцензура. Мені здається, що тут радше про безпеку в інформаційному просторі, про когнітивну безпеку для нашої аудиторії великою мірою. От я би терміном «когнітивна безпека» послуговувалась. 

Наталя Соколенко: А давай розшифруємо його.

Тетяна Трощинська: Є, до речі, багато дослідників. Дмитро Золотухін, якщо він нас зараз слухає, скаже: о ні-ні-ні, ще десь в нормативних документах визначили один термін, який нікому не зрозумілий. Йдеться про ворожий вплив на мозок, якщо говорити дуже простими словами.

І якщо у нас є якась підозра і сумнів у тому, що ця людина, яку ми могли запросити, несе репутаційні загрози для нашого ефіру і надаємо значення її експертизі, ніби легітимізуємо її, тут можуть виникати певні запитання, ціннісні моменти. Ми ж не запрошуємо людей, які закликають до самосуду. Хоча, без сумніву, в суспільстві така точка зору представлена. Але вона явно не потрапляє в наші редакційні цінності. 

Я не прихильниця слова самоцензура. Мені здається, що самоцензура — це поза в умовах, коли ми маємо розуміти, що не працює наратив на наратив, чи не працює факт на факт. Ми не можемо ці речі протиставити. Зовсім інакше побудований світ, він побудований на мета-наративах, він побудований на емоціях. Ми не можемо поставити юриста ухилянтів і депутата Верховної Ради, який ніяк не може ухвалити закон про мобілізацію. І нехай вони собі дискутують, тому що це «дві точки зору».

Наталя Соколенко: А ми будемо запасатися попкорном, сємками і плюватися, сміятися.

Тетяна Трощинська: Можна запасатися попкорном на кордоні з Угорщиною. Це є дуже важливі речі.

Наталя Соколенко: Дуже цікаво. Я от з Вадимом якось говорила, що якби я в свої студентські роки мала подкаст «Медіуми» і могла би брати такі серйозні приклади, формули, стандарти роботи, мені здається, я була би дуже щасливою і трошки інакше склалося б моє професійне життя. Хоча я його починала, коли у нас був повний олігархат в медіасфері, і я теж працювала на одному з олігархічних каналів. До речі, як і ти. А тепер є Суспільне, і це дуже круто.

Тетяна Трощинська: Тоді ще не було того олігарха.

Наталя Соколенко: Так, того олігарха, який зараз у СІЗО, на твоєму місці роботи не було, в мене був. 

«Суспільний мовник існує для того, щоб захищати інтереси суспільства, не працювати на політичні сили»

Наталя Соколенко: Зараз є Суспільне, і ти вже тут працюєш. Чи є вплив інституції Суспільного мовника на медійне поле? Суспільний мовник є ознакою будь-якої демократичної держави. Від Японії до США, країн Європейського Союзу.

Вплив BBC зрозумілий, вплив ZDF в Німеччині — зрозумілий. Навіть в Сполучених Штатах Америки, де Суспільний мовник не посідає домінантне становище, але він все одно є. Можемо дати чесну оцінку того, на кого і на що, і як сильно впливає Суспільне?

Тетяна Трощинська: Так, якщо говорити про Сполучені Штати, то медіасистема за іншим способом розвивалась, тому інший вплив Суспільного мовника, хоча він існує. 

У європейських країнах без Суспільного мовника справді не існує демократії — це факт, це не гасло. 

На моє глибоке переконання, якби Суспільний мовник у тому вигляді, в якому він був створений в 2017-му, був створений, наприклад, в 2014-му, або в 2012-му, або ще краще в 2010-му, то ми не знаємо, як би відбувалися події в Україні. І події, і медіаполе могло б бути дещо іншим. Але в історії, як відомо, немає відкату назад. Суспільний мовник існує зовсім не для того, щоб боротися з комерційними каналами, за те, якого краще «комісара Рекса» зняти чи «Любу з Коломиї» — ось цей весь жах. Суспільний мовник існує для того, щоб захищати інтереси суспільства, не працювати на політичні сили. Я зараз кажу дуже простими категоріями, але я досі зустрічаю людей, які думають, що Суспільний мовник і державний — це тотожні поняття. Насправді ні, бо в суспільстві точок зору більше, ніж одна, яку може транслювати чи то правляча партія, чи то більшістю обраний президент на демократичних виборах. Точок зору все одно більше. Суспільний мовник береться за ті теми, які інколи для суспільства є не надто зрозумілими, і тільки коли Суспільний мовник починає показувати документальне кіно про історичні події або поп-культуру, про те, як російська культура ставала великою, не будучи при цьому ніякою. Сидять люди на ютубі і кажуть: ого-го, виявляється не лише Булгаковим єдиним. А до цього моменту ніхто над цими питаннями не замислювався. От в чому роль Суспільного мовника. Коли ми говоримо про демократію, про верифіковану інформацію, про представлення ширшого спектру думок, ніж лише влада або лише опозиція, тоді ми виходимо на інформаційну потребу, яку закриває Суспільний мовник. 

«Я давня прихильниця партійного маркування медіа»

Тетяна Трощинська: Я давня прихильниця партійного маркування медіа. Я не бачу нічого поганого в якому-небудь телеканалі, який належить «Європейській Солідарності». Тільки напишіть, що він їй належить. Це буде чесно.

Вадим Міський: До речі, це той підхід, який європейські стандарти Ради Європи передбачають для газет. Партія може володіти цілком газетою. Але оскільки телеканали розпоряджаються певним обмеженим частотним ресурсом, то вони повинні тримати баланс і не бути рупором однієї політичної сили. З таких міркувань виходили раніше, коли телебачення поширювалося лише через радіохвилі. Але тепер ситуація дещо інша. 

Тетяна Трощинська: Я з цим погоджуюсь. Я розумію всі застереження, але річ в тому, що ми все одно всі все знаємо. І розуміємо.

Наталя Соколенко: Не всі. Тому що я пам'ятаю соціологічне опитування від «Детектора медіа» було, в часи десь після Революції гідності, коли у телеглядачів запитали, чи вони знають, кому який канал належить. Далеко не всі глядачі ідентифікували, кому належав телеканал «Україна». Чому я говорю саме про цей телеканал? Тому що Ахметов був буквально в кожному випуску новин.

Вадим Міський: Або фонд Ахметова.

Наталя Соколенко: Так. 

Вадим Міський: Наталко, я тебе маю розчарувати, нічого кардинально не змінилося. Коли забирали «Приватбанк» в Коломойського, йшли суди і ухвалювали закон, тоді відбувся сплеск усвідомлення того, що цей канал, який постійно транслює його точку зору, він є каналом Коломойського. Так само в момент минулих виборів був цей сплеск розуміння. Але потім стався відкат назад, люди швидко забувають. І тепер, коли є у нас реальність телемарафонна, то люди вже не розрізняють і не усвідомлюють ці впливи олігархічні, які все ще є, однак стали більш витонченими, не настільки «в лоб».

«Перевірка інформації вимагає зусиль. Людська природа така, що ми еволюціонували не для того, щоб якісь зусилля до себе докладати»

Вадим Міський: До речі, повертаючись до слів Тетяни, я подумав, що ми достатньо унікальна країна в Європі і в світі в плані того, як з'являлося Суспільне мовлення. Ми вже маємо певну кількість років працюючого Суспільного мовлення, воно вже зайняло певну свою нішу в медіапросторі, люди починають його розуміти, усвідомлювати. Але водночас поряд з ним у нас квітне державне телебачення. Державне не за формою власності, бо і Суспільним володіє держава, а державне за редакційним контролем, який державні органи, партії прямо чи опосередковано здійснюють на ці канали.

Як глядачеві в цій ситуації розбиратися? Що йому взагалі робити, щоб розібратися і скласти своє «інформаційне меню»? Коли з одного боку ти бачиш канал «Дім», з іншого боку ти бачиш Суспільне, з третього боку в тебе телемарафон. Усі вони так чи так пов'язані з державою. Що робити звичайній людині, яка стикається з цим? А ще є комерційні канали.

Тетяна Трощинська: Колись ми говорили з Євгеном Федченком, засновником «Стопфейк». Потім під прекрасним заголовком я поставила на сайті нашу розмову, що кожен з нас чи кожна з нас має стати фактчекером чи фактчекеркою. І нам насипали коментарів: хто це буде все робити і все перевіряти? Насправді, ось відповідь на це питання. Звісно, добре було б подивитися на репутацію медіа, подивитися, хто туди ходить, подивитися, яка власність, подивитися, чому ця власність. Олігархічна власність — це факт, але навіщо цій людині це медіа? Тобто логіка підказує, що якщо людина володіє медіаактивом, отже, вона буде користатися ним на виборах, якісь лобійські свої функції воно виконує.

Перевірка інформації вимагає зусиль, перевірка того, кому належить медіа вимагає зусиль. Наша людська природа така, що ми еволюціонували не для того, щоб якісь зусилля до себе докладати. Тому я свідома того, що якась частина аудиторії завжди буде активною, якась частина аудиторії завжди буде пасивною. Питання в тому, яка кількість буде активної аудиторії і наскільки вона впливатиме на пасивну. Ми ніколи не досягнемо 100% перевірки інформації, але якщо ми досягнемо, щоб не 7% людей хотіли перевіряти інформацію, а 15% — це вже буде краще. А якщо 25%, то тоді ми будемо рухатися якимись небаченими темпами до більшого і активнішого громадянського суспільства.

«Нашими діями, нашою пасивністю, нашим попкорном, який ми їмо перед “тєліком”, ми можемо непомітно дійти до авторитарної країни»

Вадим Міський: Ми зачепили тему медіаграмотності, і ми мусимо згадати подкаст «Здоровий глузд», який Тетяна веде на «Громадському радіо». Я переглянув перелік випусків, послухав деякі передачі і бачу, що теми, які ви порушуєте, на перший погляд, не пов'язані напряму з медіаграмотністю. Наприклад, «Від “гібридної демократії” до авторитаризму — один крок», «Деякі українці більше ненавидять свою владу, ніж росіян», «Як українцям впливати на порядок денний Заходу?» Як ви пов'язуєте ці теми, як ви прокладаєте цей місточок від глобальних, світоглядних тем до звичок, які людина має опанувати, послухавши ваш проєкт?

Тетяна Трощинська: Це дуже цікавий проєкт, і він один з моїх улюблених. Я дуже вдячна Оксані Мороз, що вона запросила брати участь у цьому проєкті. І він, до речі, є на ютубі — це для тих, хто любить слухати ютуб.

Наталя Соколенко: Це я.

Тетяна Трощинська: Так, я сама така. Ви ще подивитеся на експертів, які там є, і як вони представлені в інших ефірах. Власне, про гібридну демократію — це Ігор Рейтерович. Ходить на усі канали, і на усіх каналах беруть ведучі заголовок і кажуть: Верховна Рада заявила таке-то. А що ви думаєте про це? І він починає тлумачити. А насправді він кандидат політичних наук, глибокий аналітик, і про гібридну демократію його просто ніхто не питав, крім нас. Таким чином, ми дізналися, що Україна в Індексі гібридних демократій, і що справді від гібридної демократії до тоталітаризму один крок.

І ми дізналися з цієї розмови про те, що нашими діями, нашою пасивністю, нашим попкорном, який ми їмо перед «тєліком», ми можемо непомітно дійти до авторитарної країни.

Владлена Мараєва, випуск з яким ви згадали. Там 10 запитань чи 10 тем, 10 історичних наративів, які вам можуть трапитися, і ви їх не розпізнаєте, що вони російські, що вони брехливі. Власне, ми ці запитання поставили Владлену Мараєву, і він цих 10 наративів нам розповів. Усі ці теми, мені здається, цілком вписуються в тему, про яку ми говоримо. А у випуску з Павлом Клімкіним говоримо про те, що слухає і дивиться американець в далекому американському штаті, який вранці ходить до пастора в церкву, а потім ввечері у них благодійний шкільний ярмарок. Як достукатися до цього американця і потрапити в порядок денний ось цієї людини? Це ж абсолютно стосується тієї теми, про яку ми говоримо. А найцікавіше, що Павла Клімкіна ніхто про це не запитав. Запитують про Рамштайн.

«Для того, щоб поборотися з ChatGPT, треба для початку визначитися, що ви хочете: любити себе в журналістиці чи журналістику в собі»

Наталя Соколенко: Тетяно, на завершенні нашої розмови хотіла б тебе запитати, а підручник з комунікації може з'явитися твого авторства, якщо...

Тетяна Трощинська: Якщо я піду на пенсію?

Наталя Соколенко: Ні, якщо на це є час і натхнення. Але з іншого боку, а де цього можна навчитися? Якісь є західні підручники, західні курси, в Україні щось є? Бо мені здається, що тема для журналістів є перспективною. Тому що я слухала якийсь подкаст на цю тему комунікацій. Ця інформаційна війна з Росією, наприклад, вона буде тривати і після нашої перемоги. Тому тема, як працювати в сфері комунікації для журналістів, мені здається, вона була б дуже запитувана. Де цьому навчатися?

Тетяна Трощинська: Але я би не лише про інформаційну, я ще вважаю, що із кінетичною війною доволі тривалий час буде все це. Те, що стосується підручника, є маса тем, які насправді потрібні. Що прочитати в західних підручниках? Я думаю, що якийсь етап вже вичерпався, тому що та реальність, в якій ми живемо зараз, вона дещо не надається. Ми зараз можемо жити в режимі щоденника. Я думаю, що даремно я не знаходжу оцей час, щоб сісти і написати ввечері буквально кілька абзаців якогось свого осмислення сьогоднішнього дня, в тому числі і в розрізі журналістики. 

Наталя Соколенко: А що робити журналістам і молодому поколінню? Я хочу якусь пораду почути, хто розцінює для себе роботу, можливо, в медіакомунікаціях і в державних комунікаціях, які теж зараз вважають кризовими. Не кризовими за визначенням, а тому, що вони в кризі.

Вадим Міський: Тим, хто сподівається, що ChatGPT залишить їм шанс все-таки попрацювати журналістами, а не замінить їх.

Тетяна Трощинська: Для того, щоб поборотися з ChatGPT, треба для початку визначитися, що ви хочете: любити себе в журналістиці чи журналістику в собі. Тобто, як тільки ви визначитеся, чи будете ви окремим блогером чи блогеркою, будете розповідати про своє життя, чи вас цікавлять інші люди і суспільство, те, що відбувається навколо — реальність. То від цього можна уже стартувати, як ви намагаєтеся будувати кар'єру. Але це не означає, що на якомусь етапі вам стане щось цікавіше інше по дорозі. 

Наше життя — це нескінчений розвиток. Як тільки ми собі кажемо, що ми припиняємо розвиватися. Усе смерть, запустіння і все жахливо.

в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Альоною Яциною про «Кордон.Медіа», що висвітлює події Сумщини, війну та історії неймовірних людей, які має бачити весь світ, Наталією Курдюковою про Kharkiv Media Hub, що допомагає підтримувати роботу українських і іноземних медіа у Харкові, Богданом Жуком про організацію українського кінофестивалю «Sunny Bunny», Анастасією Руденко про розбудову мережі для моніторингу і прозорого висвітлення аспектів відбудови України «Вікно відновлення», Оленою Левандовською про секрети залучення знаменитостей до соціальних проєктів та особливості роботи із підлітковою аудиторією, Катериною Котвіцькою про аналіз поточної ситуації і трендів у сфері дистрибуції аудіоконтенту онлайн, Сергієм Гнезділовим про творчість на війні, цензуру і (не)ефективні державні комунікації, Лєною Чиченіною про враження від коментування церемонії вручення «Оскара» та значення отриманої нагороди для України, Даркою Гірною про те, як виробляти та фінансувати історичний контент в Україні, Галою Котовою про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення, Олександрою Гондюл про те, як принципи гейміфікації в медіа впливають на аудиторію та залучення читачів, Володимиром Шейком про війну української та російської культур на музичних сценах Європи, Олександром Педаном про співпрацю з Суспільним, новий проєкт замість «УніверCheck» та інші ідеї pedan|buro, Світланою Остапою про проблеми, з якими зіткнулася українська журналістика у 2023 році, чого досяг і що планує Суспільний мовник, посилення державного мовлення, проблеми з допуском на фронт та прогнози на 2024 рік, Анною Тульєвою про організацію та залаштункові історії фіналу Нацвідбору на «Дитяче Євробачення — 2023», Дмитром Хоркіним про те, як вплинула війна на розвиток радіо в Україні, Юлією Шелудько про назву Радіодиктанту-2023 та виклики, пов’язані з перенесенням дати, Вікторією Мурованою про «моркву в шоколаді» як принцип виготовлення контенту для дітей.

Також рекомендуємо: Подкаст «Детектор медіа говорить», у якому ми начитуємо найцікавіші статті та рецензії, що виходять на сторінках нашої групи онлайн-видань. Якщо у вас не вистачає часу на читання, ви можете просто слухати нашу аудіоверсію. Підписуйтеся на подкаст та отримуйте доступ до найцікавіших матеріалів «Детектора медіа» у зручному для вас форматі.

в перші дні повномасштабного вторгнення програмний директор ГО «Детектор медіа» Вадим Міський запустив подкаст «Русскій фейк…» зі спростуваннями проявів ворожої дезінформації. Завдяки «Українському радіо» передача доступна на окупованих територіях. Одна зі слухачок, яка пережила піврічну російську окупацію неподалік Херсона, розповіла, як ця радіопрограма допомогла їй та односельцям «зберегти зв'язок з реальністю» в умовах повної відсутності інших українських медіа. Восени 2022 року подкаст здобув аудіопремію «Слушно» в номінації «Найкраще журналістське розслідування» за вибором аудиторії.

Колаж: «Детектор медіа»