Ціна повернення додому

Кожен вокзал — мовчазний свідок незліченної кількості життєвих історій. Хтось із пасажирів від’їжджає, хтось прямує транзитом, а хтось повертається додому. У всіх свої маршрути. Сьогодні я пропоную читачам подорож до Ґюллена — містечка, якого немає на жодній географічній мапі. Проте його легко можна знайти в одній із найвідоміших п’єс класика швейцарської літератури Фрідріха Дюрренматта «Гостина старої дами».

З 1956 року, коли було написано п’єсу, Ґюллен «розташовувався» на багатьох сценах Європи. 2023 року дама (у виконанні Наталії Сумської) «завітала» з «Візитом» (вистава режисера Давида Петросяна) до столичного театру Франка. На початку травня цього року свій Ґюллен з’явився на великій сцені та в глядацькій залі Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру — вистава «Повернення» (режисер — Дмитро Весельський).

У Рівному, на шляху від залізничного вокзалу до театру, можна спіймати себе на думці, що деякими локаціями це місто цілком могло б бути прототипом занедбаного Ґюллена. Ближче до центру міста думка змінюється на протилежну — перед очима постає будівля театру. Зовні приміщення та прилегла територія — в чудовому стані. Простору площу перед театром спотворюють три «класичні» скляні піраміди. Варіант рівненського Лувру у форматі підземного ТРЦ.

Згодом переконуюся, що всередині театру — візуальна чистота, в деяких приміщеннях свіжий ремонт, у залі виблискує позолота, ліпнина та штукатурка не падають глядачам на голови, дивує наявність ікон у фоє театру. Після закінчення вистави на сцену виходить «господар театру» — директор-художній керівник Володимир Петрів і після привітання колективу з прем’єрою запитує, чи є сьогодні серед присутніх благодійники, які б допомогли театру замінити крісла. Глядачі реагують аплодисментами, гомонять, меценат цього разу або не хоче проявляти себе, або ще не відвідав Рівного.

Натомість до уявного Ґюллена на гостини приїздить мільярдерка Клер Цаханасян — головна та єдина надія зруйнованого й зниділого містечка. Повернувшись до міста свого дитинства та юності, яке через підлість коханого чоловіка, несприйняття суспільством та фактичну співучасть його мешканців колись змушена була покинути вагітною, пані Цаханасян пропонує землякам угоду. За один мільярд вона хоче купити смерть свого кривдника Альфреда Ілля. Клер заявляє, що світ зробив її повією, тому вона має намір зробити з нього бордель. Виконання угоди для багатійки є питанням часу.

У назві вистави «Повернення» насправді закладено подвійний сенс. Для режисера Дмитра Весельського (з 2017 року — керівник Українського малого драматичного театру в Києві. — Ю.С.), рівнянина за походженням, повернення — це приїзд до рідного міста в статусі відомого театрального режисера й утілення дитячої мрії — постановки вистави на сцені театру з акторами, гру яких бачив іще дитиною. Для головної героїні вистави, мільярдерки Клер Цаханасян, повернення до Ґюллена — це приїзд на Батьківщину з бажанням купити справедливість.

У воєнний час кожна прем’єра — це щастя, а якщо до цього додаються оригінальна афіша та програма вистави — це вже розкіш, яку може собі дозволити навіть не кожен національний театр. Елементом театрального «багатства» нині є й створення складних декорацій. Ну, а пошиття авторських костюмів узагалі можна порівняти з перебуванням у рейтингу світових топмільярдерів. У «Поверненні» є майже повний набір ознак безбідності.

Афіша вистави лаконічна та красномовна (хоча фактично чорно-біла) — зазначено автора, жанр, режисера, назву та зображено маленьку людину, на яку, ніби в стрибку, готується напасти величезний чорний леопард (відсилання до того, як юна та закохана Клер називала Ілля). Навіть коли розглядаєш просту на перший погляд афішу, стає зрозуміло, що формат вистави-полювання, запропонований режисером, відповідатиме задуму автора п’єси, де мисливець і «здобич» із часом помінялися ролями й де не буде місця зневажливому осучасненню класної та класичної п’єси.

Переступаючи поріг зали, глядач іще не знає, що на майже дві години стане мешканцем Ґюллена. Режисер ніби пропонує прожити цей час так, аби ближче відчути, хто в цій історії є жертвою обставин.

За класиком, чекаючи на Клер, містяни поступово збираються на вокзалі. Бургомістр, учитель, парох, Альфред Ілль, із авторським уточненням — всі поганенько вдягнені.

Ява чи то поява перша — Ілль (Віктор Янчук). Повільною ходою він з’являється в партері глядацької зали. В його перших кроках відчувається розгубленість, погляд розфокусований, він ніби перебуває у власній реальності. Завісу сцени не піднято. Дійшовши до авансцени, Ілль зустрічається з Клер. Хоча для інших вона ще не приїхала. Та й інші перебувають по той бік завіси. Здається, що Іллю все це чи то сниться, чи то мариться. Режисерський прийом такої ж зустрічі згодом повториться й тоді, коли угоду Клер із ґюлленцями буде виконано.

Але поки Ілль «живий», є можливість не лише детальніше роздивитися його «поганенький» одяг, а й відчути характер цього героя. Фрідріх Дюрренматт уточняв, що, на відміну від Клер, її коханий перетворюється на героя лише поступово; неминуча загибель надає йому величі. Ілль у виконанні Віктора Янчука — перетворений уже від початку. На ньому чистий костюм гарного крою. На шиї недбало та розв’язано висить краватка-метелик. Бракує лише фрака для «повного щастя» й довершення відчуття того, що Ілль щойно повернувся не інакше, як з нічного балу. Жодних ознак жалюгідності, про яку писав Дюрренматт, у акторській інтерпретації Ілля немає. Навпаки, актор пропонує образ самовпевненого героя, який ніби милується собою й не лише домінує над усіма мешканцями та гостями Ґюллена, а й, не усвідомлюючи своєї провини, доводить Клер, що попри всі її статки невдаха — вона, але точно не він.

Для режисерів зокрема драматург пояснював, що Клер — образ статичний; вона є героїнею від початку. Динамічний образ Клер, який пропонує Алла Луценко, справляє непереконливе враження її фінансової могутності, володіння ситуацією та вміння поводитися з людьми, як із товаром чи річчю. Клер у виставі нерішуча й настільки легко здається перед вольовим Іллем, що навіть забуває, яка з двох ніг у неї є протезом, демонструючи то одну, то іншу. Не знаю, як буде далі, але коли я дивилася виставу, то до Ґюллена точно прибула Алла Луценко, яка непереконливо намагалася грати впевненість свого персонажа. Де в цей час була Клер, залишається запитанням без відповіді.

Фрідріх Дюрренматт, окрім значної творчої спадщини (23 п’єси, велика кількость романів, оповідань, новел, притч тощо) мав хист художника. Мені здається, що якби драматург дожив до наших днів, то костюми з вистави ґюлленців (окрім Ілля та Клер) йому б дуже сподобалися. Художниця по костюмах Христина Корабельникова не просто любить свою роботу, а, ймовірно, пройнялася симпатією до ґюлленців, детально пропрацювавши кожен образ. У чому полягає недолугість одягу Ілля, не повторюватиму. Що не так із Клер, опишу коротко: можна забрати Клер із Ґюллена, але не Ґюллен із Клер. Її убори геть не відповідають образу заможної дами, починаючи від жокейської сукні а-ля скакала в Ґюллен на коні, а не приїхала потягом, закінчуючи total red одягом, ніби цей колір мав допомогти актрисі додати пристрасності своїй героїні.

У минулому чоловікам, а пізніше — двом осліпленим і кастрованим за наказом Клер істотам Кобі (Андрій Куделя) та Лобі (Олексій Титаренко — до речі, блискуча роль Книжника Мортка у найкращій виставі 2022–2023 за версією Фестивалю-премії «ГРА» «Зерносховище», режисер — Максим Голенко) вистачило епізодичних ролей, аби переконати мене в майбутньому спеціально повернутися до Рівного та переглянути більше вистав за їхньою участю. Своїх героїв два актори відіграють навіть на поклоні. Те ж саме я можу сказати й щодо інших, але вже не другорядних дійових осіб — бургомістра (Петро Ліснічук) та вчителя (Станіслав Лозовський).

Сценографія вистави (Юрій Лактіонов) дещо хаотична. На сцені — все й одразу: ліс, готель, крамниця Ілля, церква, старе авто. Далі перелік досить великий. Складається враження, що з реквізиторського цеху діставали все, що хоч приблизно могло б створити враження локацій, про які згадано в п’єсі. Навіть знайшлося місце для гробу, заповненого заповітним мільярдом. Домовину «турботлива» Клер підготувала для свого «коханого» заздалегідь. Хоча старе авто на сцені лише на словах сина Ілля згодом має ознаки нового (син купує його, продавши життя батька. — Ю.С.). Сценограф пропонує глядачу й далі дивитися на старий покороблений транспорт і уявляти, що все так — нове, але з точністю до навпаки.

У виставі «Повернення» насправді є де розігратися глядацькій уяві в намаганні знайти відповідь на запитання: «За мільярд продано справедливість чи куплено новий злочин?». Режисерське рішення смерті Альфреда Ілля не лише дає розуміння прощення гріхів молодості, а й візуалізує продовження потойбічного життя головного героя — щасливим і поруч зі своїм фатальним коханням-вироком, поруч із Клер.

Наступний показ вистави відбудеться 30 травня.