Біль жертв Харкова. Як нерішучість партнерів призводить до гніву зневірених українців

Багато важких розмов останніми днями. Важких — тому що все очевидно. Є політичне рішення, його потрібно ухвалити. Його, напевно, буде ухвалено. Але до цього загинуть люди, які могли б вижити, а Харків зазнає збитків.

Так уже було. У 2022 році боялися давати зброю, бо не знали, наскільки адекватно Україна буде її застосовувати. Чи не захоче на емоціях лупанути з хаймарсів по Бєлгороду?

Два роки гарантували всіма можливими способами, що Україна буде виконувати зобов'язання. І два роки вони бездоганно виконувалися.

Характер війни змінюється, накопичено колосальний досвід. Зараз ідеться про удари по законних військових цілях на території РФ. І всі знають, що Україна завдаватиме хірургічно точних ударів виключно по законних військових цілях. Але знову та сама тяганина...

У зв'язку з цим мимоволі згадується сюжет, який виникає в моїй практиці вже кілька років, востаннє — місяця півтора тому.

Закордонні колеги, які намагаються зрозуміти ситуацію, ще до 2022 року в різних формах ставили запитання, суть якого я не відразу усвідомив: а за яких умов українці можуть перейти на бік росіян? Так, усе зрозуміло, а все-таки? Чи може Україна знову опинитися на боці Росії? Виглядає, немов ці побоювання закладені в якусь стандартну оцінку ризиків.

Я висловив думку, що гіпотетично такий варіант є. Мій аргумент був у тому, що в нашій культурі є люди, до яких ставляться гірше, ніж до ворогів — це зрадники. Архетипічна історія.

Коли Росія напала у 2014 р., для частини українців вона як була ворогом, так і залишилася, лише підтвердила свої найгірші якості. А ось для багатьох, хто її ворогом не вважав, росіяни стали зрадниками. Тому найнепримиренніші противники Кремля — з півдня і сходу, зокрема — етнічні росіяни. На рівні фізіологічного неприйняття, коли вивертає від ненависті.

У 2022 році кількість таких людей збільшилася. Біль і кров на тлі зради — це бар'єр, який складно переступити.

У якийсь момент мені здалося, що у тих, хто раніше боявся можливого дрейфу України в бік Росії, настала якась заспокоєність, що межує з недбалістю. Буча, Маріуполь, Ізюм, Херсон, Бахмут, сотні загиблих дітей, розстріли полонених, тортури полонених тощо. Мовляв, українці вже нікуди не подінуться.

На початку зими, коли вже місяці три тривала нездорова метушня з рішенням щодо зброї, знову виникло це запитання, і я відповів, що, на мій погляд, ось зараз ми йдемо дуже тонким льодом.

Тому що жодних виразних пояснень немає. В очах людей, які багато втратили і перебувають у небезпеці, те, що відбувається, виглядає як зрада довіри. І в міру того, як гине все більше українців, коли руйнуються наші міста, а перспектива залишається туманною, об'єктивно зростає мотивація шукати домовленості з Росією. Просто, щоб ніхто не вмирав, раз у допомозі де-факто відмовлено. І це щось протилежне страху — відчуття безвиході (в яке росіяни масштабно вкладаються).

Якщо хтось думає, що так можна вийти на рішення, на якусь ілюзорну підморозку війни, то буде все рівно навпаки. Бо це будуть не просто домовленості — а на тлі озлобленості й бажання помститися тим, хто зрадив. І ворог це елементарно розіграє...

Вдруге ця тема виникла на початку квітня. Днями її близько до сенсу торкнувся Михайло Ходорковський: спільна російсько-українська армія проти Заходу — це не щось абсолютно неможливе. Тобто це не вигадки. І суть буде не в тому, що росіяни когось захоплять і насильно мобілізують (хоча захоплять і мобілізують), а в тому, що багато хто захоче помститися.

Бо одна думка, що всі жертви і поневіряння були марними, затуманить навіть дуже стійкий розум і підштовхне до зганяння болю. Так було в історії не раз, і не два. Сьогодні це неприйнятно, а завтра такий настрій повністю заволодіває людьми.

Хоробрі, готові до самопожертви, ті, хто щиро став на боротьбу, але принижені безвихіддю люди можуть породити такі реакції, що всі, хто боїться "ескалації", завиють від жаху.

Найважливіше — цього легко уникнути. І так. Із цим не можна гратися. Бо залишаються незгладимі рубці, накопичується глибинна недовіра.

Водій тролейбуса з відірваними ногами, друкарня, "Епіцентр" — усе це викликає лють уже не тільки щодо росіян.

Рішення перезріло. Пора.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело