Панування в повітрі позаду? Як ВПС США адаптується до загроз БПЛА

Боєприпас, запущений із землі в повітря, убив американських військовослужбовців на Близькому Сході, поклавши кінець десятиліттям панування в повітрі, завдяки якому американські сухопутні війська були захищені від атак із повітря. В одній із нещодавніх статей стверджувалося, що ця майже 71-річна епоха панування в повітрі закінчилася в Йорданії 28 січня 2024 року, коли троє американських військовослужбовців були вбиті одним дроном-камікадзе, що поставило під сумнів відповідність ВПС США вимогам часу. Якщо ВПС США втрачають актуальність через одноразові ударні безпілотники, то можна сказати, що смуга везіння закінчилася 33 роки тому. Адже подія, описана в першому реченні, стосується не січня 2024 року, а атаки ракетою SCUD, внаслідок якої 25 лютого 1991 року в Саудівській Аравії під час операції "Буря в пустелі" загинули 27 військовослужбовців.

Фокус переклав статтю Кліффорда Лукаса про розвиток БПЛА у Сполучених Штатах.

Безумовно, постійна загроза від безпілотників, ракет і реактивних снарядів призводить до загибелі американських військовослужбовців, про що свідчать понад 150 атак підтримуваних Іраном воєнізованих угруповань на американські об'єкти в Іраку та Сирії із січня 2021 року, а також ракетна атака з боку Ірану в січні 2020 року. Однак проблема з аргументом про нібито неактуальність ВПС, озвученим Дейвом Барно і Норою Бенсахель, полягає в тому, що він не враховує контекст контролю над повітряним простором. Інакше кажучи, ми повинні звернути увагу не тільки на те, як ВПС США завойовують та утримують перевагу в повітрі, а й на ключову роль, яку відіграє в цій місії ППО армії США, а також на схожість безпілотників із ракетами класу "земля-земля" замість традиційних "повітря-земля". Дилема безпілотників зводиться не до значущості того чи іншого відомства в боротьбі за панування в повітрі. Це, радше, привід для керівництва переглянути розподіл ролей і місій між військовими службами й оцінити ресурси для створення доступних, масштабованих і повністю інтегрованих у боротьбу за панування в повітрі засобів ППО.

Перевага в повітрі чи протиповітряна оборона?

Запозичуючи і перефразовуючи закон Майлза, те, як ви боретеся за контроль над повітрям, залежить від вашого погляду — із землі вгору чи з повітря вниз. У Joint Publication 3-30 "Спільні повітряні операції" розглядається контроль над повітряним простором у збройному конфлікті та визначаються три ступені контролю:

• повітряний паритет;
• повітряна перевага;
• панування в повітрі.

Ці ступені вимірюються не впливом "синіх" на "червоних", а радше здатністю останніх перешкодити першим проводити операції. Тому важливо розуміти, що ступінь контролю над повітряним простором найчастіше є тимчасовим результатом, а не постійним. Ідея про те, що перевага в повітрі може забезпечити повний захист від повітряних атак, часто нереалістична, особливо в зонах обмеженого конфлікту. Контроль над повітряним простором здійснюється за допомогою виконання безлічі завдань, при цьому ВПС США, як правило, зосереджені на наступі з метою завоювання і збереження свободи дій, тоді як армія США схиляється до оборони від повітряних і ракетних атак. Наступальна культура проявляється у виборі термінології: льотчики віддають перевагу "контролю над повітряним простором", а не "запереченню доступу". Протиповітряна і протиракетна оборона, як активна, так і пасивна, необхідна об’єднаним силам для протиповітряної оборони і захисту військ, що робить контроль над повітрям спільною місією. Розуміння переваги в повітрі та протиповітряної оборони ще важливіше при плануванні захисту сил під час операцій у "сірій зоні", яка лежить між співпрацею і збройним конфліктом.

Внутрішні дискусії в Міністерстві оборони з приводу відповідальності за протиповітряну оборону залишили безліч рубців за попередні вісім десятиліть, починаючи щонайменше з конференції в Кі-Весті 1948 року. Конкуренція між відомствами за ресурси призвела до необхідності укладення численних письмових угод між вищим керівництвом для врегулювання суперечок. У листопаді 1956 року міністр оборони Чарльз Е. Вілсон підписав меморандум "Ролі та місії", що визначає відповідальність за протиповітряну оборону, в якому Армію США призначили головною із захисту точок, а ВПС США — головною із захисту зон. Точкова оборона — це захист конкретного важливого об'єкта або місця від безпосередніх загроз за допомогою зброї або систем, призначених для того, щоб збити або вивести з ладу ці загрози до того, як ті завдадуть ураження. Зональна оборона — це захист більшої зони або території від ворогів із використанням засобів, які можуть покрити більшу площу і не зосереджені тільки на одній конкретній цілі.

Меморандум Вілсона також поклав відповідальність за закордонні райони на командира військово-повітряного відомства, додавши, що підрозділ армії в зоні бойових дій відповідає за свою власну оборону. В армії США це розуміли так, що за протиповітряну оборону в повітряному просторі над конкретним районом бойових дій відповідатиме польовий командувач армією, а не командир повітряного компонента, що порушувало єдність інтегрованої протиповітряної оборони під керівництвом одного командувача. Угода Лемея-Деккера 1962 року спробувала усунути ці розбіжності та підвищити ефективність завдяки тому, що командувач повітряного компонента призначатиме зони відповідальності ППО, командири яких зазвичай делегують повноваження з управління власними армійськими засобами ППО польовому командиру. Незважаючи на постійну увагу під час численних оглядів і досліджень, дискусії щодо ролей і завдань у сфері протиповітряної оборони та оборони баз сьогодні тривають так само гаряче і неспокійно, як і в 1947 році.

Земля-земля чи атака з повітря?

Ударний дрон-камікадзе діє аналогічно ракеті класу "земля-земля", оскільки обидва запускаються з метою ураження цілі в районі розташування сил противника. Виявлення таких запусків може бути ускладнене, оскільки радари та інші пасивні засоби намагаються розрізнити балістичні ракети, крилаті ракети та ударні БПЛА — усі з різними траєкторіями польоту, швидкостями та боєзапасом. Виявлення, ідентифікація і кінцева утилізація зазвичай здійснюються під керівництвом командувача ППО в його зоні відповідальності. Сьогодні завдання з контролю над повітряним простором, як правило, покладають захист від повітряних загроз, надводних ракет і реактивних снарядів на наземні засоби ППО армії США. Це не означає, що винищувачі не можуть або не хочуть захищатися від дронів-камікадзе. Насправді вони саме це й роблять над Червоним морем. Але головним обов'язком винищувачів залишається боротьба з ворожими літаками, а не лише зі зброєю, яку вони несуть.

Безпілотники розширили визначення повітряної загрози, але їх не слід вважати літаками тільки тому, що вони літають. Коли противник запускає безпілотний літальний апарат, часто важко визначити, чи несе він зброю, чи діє як засіб розвідки, спостереження і рекогносцировки, а чи є дроном-камікадзе. У зв'язку з величезною кількістю БПЛА у суперечливому повітряному просторі дедалі частіше потрібна ідентифікація, класифікація і реагування на безпілотники (саме завдяки цьому один із військовослужбовців ППО нещодавно отримав прізвисько "Сирійський ас"). Розуміння того, як класифікувати безпілотні літальні апарати в повітряному просторі над полем бою, підготує військових до захисту від загроз сухопутним силам, і тому цим питанням слід зайнятися якнайшвидше.

Дилема безпілотників

Розширення використання безпілотників у субпросторі, який дехто називає "повітряною літораллю", ставить під сумнів те, як американські збройні сили завойовують і підтримують перевагу в повітрі та ведуть ефективну протиповітряну оборону. Нинішній розподіл обов'язків з протиповітряної оборони між збройними силами може виявитися неприйнятним при зіткненні зі зграями БПЛА, деякі з яких становлять більшу пряму загрозу для сухопутних сил, ніж інші. Повсюдне поширення безпілотників на сучасних полях битв — це технологічне досягнення, яке змінює характер війни. Завдяки низькій вартості та комерційній доступності компонентів ці безпілотні літальні системи стають дедалі поширенішими в усьому світі, але їх можливості не нові. Цікаво, що безпілотники можуть створювати дилеми і в межах Сполучених Штатів, а не лише на полі бою за кордоном, як це нещодавно сталося на базі ВПС Ленґлі. Розробка спільного рішення, що синхронізує активні та пасивні засоби ППО і враховує підвищену неоднозначність цілевказування, — це перший крок до здобуття контролю над повітрям. Щойно це буде зроблено, наступним кроком стане створення масштабованої версії цього потенціалу для досягнення масовості у війні і для операцій обмеженого масштабу в стратегічному змаганні.

Незалежно від того, чи закінчилася смуга панування в повітрі, що тривала десятиліттями, ВПС США не втрачають своєї актуальності. Майбутня боротьба за контроль над повітряним простором проти рівних і близьких за силою супротивників потребуватиме зусиль усіх збройних сил, що діють у тісній взаємодії. Йдеться не про "перегляд ролі ВПС США", а про переосмислення спільних зусиль із завоювання контролю над повітряним простором. Військово-повітряні сили супротивника, безумовно, звернули увагу на те, як американські військові підходили до використання безпілотників протягом попередніх двох десятиліть. Досягнення маси у війні роїв БПЛА — неважливо, чи діють вони в ролі датчиків, зброї, чи того й іншого — вимагає жорстких дискусій, які дадуть змогу виробити здійсненні рішення для протиповітряної оборони та переваги в повітрі. Рішення про ролі та місії, які визначають стратегії забезпечення ресурсами, мають дозволити об'єднаним силам краще зрозуміти та підготуватися до здійснення переваги в повітрі та протиповітряної оборони зараз і в умовах майбутніх загроз. Захист солдатів, які перебувають на передових позиціях, залишається пріоритетним завданням для командирів усіх ешелонів, а розв'язання проблеми повітряної та ракетної загрози потребуватиме об'єднаних зусиль кількох відомств, що забезпечать як перевагу в повітрі, так і протиповітряну оборону як спільну мету спільного панування в повітрі.

Про автора

Кліффорд Лукас — офіцер ВПС і гостьовий науковий співробітник Ініціативи з іррегулярних війн, спільного проєкту Прінстона з емпіричного вивчення конфліктів та Інституту сучасної війни у Вест-Пойнті. Лукас — льотчик спеціальних операцій, на його рахунку понад 1 800 бойових годин в операціях "Непохитна свобода" та "Іракська свобода". Він закінчив Школу зброї ВПС США, Коледж командування і штабу ВМС, а також Програму стратегічного мислення при міністрі оборони. Думки і погляди, висловлені в цій статті, належать автору і не відображають точку зору Irregular Warfare Initiative, Інституту сучасної війни, ВПС США, Міністерства оборони або будь-якої складової уряду США.