«Ми хотіли, щоб наш фільм не лякав людей, а мотивував їх», — співрежисер «Порцелянової війни» Слава Леонтьєв

Ми свого часу писали про документальний фільм «Порцелянова війна», що здобув Гран-прі в конкурсі американської документалістики на кінофестивалі «Санденс». «Порцелянова війна» є спільною продукцією США й України, причому співрежисером картини разом з американським кінематографістом Бренданом Белломо виступив один з її героїв — український волонтер і митець Слава Леонтьєв. 

Фільм розповідає про Славу, його дружину Аню Стасенко та їхнього близького друга Андрія Стефанова. Вони всі — художники: Слава й Аня створюють визнану в світі авторську порцеляну, Андрій — живописець і фотограф. Слава також військовий інструктор, і, власне, друга група героїв — це загін ССО «Сайгон», яким він опікується: Джонні, Корсар, Август, Принтер, Дівер, Катя — вбивчі професіонали, які виконують украй ризиковані завдання, але «не хочуть битися жодної зайвої хвилини».

«Порцелянова війна» мала бути спочатку виконаною в цілковито інакшому жанрі: Брендан Белломо хотів оживити фігурки Слави й Ані в анімації. Проте війна змінила тривалість і жанр проєкту. В підсумку фільм набув багатошарової авторської оптики: від адреналінових фронтових зйомок до ліричних сцен на природі, від «врізок» тривожних новин до тої-таки анімації — коли о́брази Ані та Слави оживають на наших очах. Майстерне поєднання різних технік і прийомів, багатошаровість сюжету принесли фільму визнання у світі. 

Кадр з фільму «Порцелянова війна»

Ми поговорили зі Славою Леонтьєвим про його дебют у режисурі, особливості роботи військового інструктора, кумедне розмінування й стосунки з власними творіннями.

Камера й гвинтівка

— Славо, наскільки я зрозумів, ви водночас і художник, і військовий інструктор. Правильно?

— Не водночас. Я просто художник, що обрав такий фах, щоб не ходити на роботу і якнайменше спілкуватись. У нас усе відбувалося онлайн: продажі, знайомства. Але і я, і мої друзі з 2014 року серйозно готувалися в контакті з теробороною. В теробороні пройшли селекцію та дуже швидко зрозуміли, що держава нас навчить чому завгодно, крім стрільби, і на цьому треба зосередитися. Ми, щоб тренуватися, створили харківський осередок «Українського легіону». Я сам не дуже здоровий, вік, хвороби та втома давалися взнаки — від інтенсивних тренувань відійшов. 

— І ось настав лютий 2022-го…

— Коли все закрутилося, я мобілізувався, але до мене ставилися поблажливо, дозволяли шукати собі зайняття. Я зосередився на підготовці. У харківської тероборони такого хаосу, як у Києві, не було. Але поприходили абсолютно ненавчені люди. Через надзвичайні випадки, повʼязані з поводженням зі зброєю, мене почали смикати. Потім залучали до роботи з людьми, які йдуть на фронт. Тобто працював як інструктор, дещо робив для «Сайгону» та робив фільм.

— Усе ж військовий вишкіл і кіно — дуже різні речі.

— Скажімо так, у мене була величезна відповідальність перед товаришами по підрозділу. Бо кожного разу, коли я брав камеру, Катя в «Сайгоні» брала гвинтівку замість мене та ризикувала життям. І казала, що це теж треба, що кіно — теж зброя. Тобто мені дозволили, перебуваючи у лавах Збройних Сил, займатися проєктом. Я намагався не втрачати час. 

Потім за сімейними обставинами таки звільнився. Вже скоро рік, як я не в ЗСУ. Тренував стрільців, просто на волонтерських засадах. Починаючи з «Санденсу» більше займаюся фільмом, а Андрій повернувся в Україну й далі служить.

Кадр з фільму «Порцелянова війна»

 Сімейна справа

— Мистецтво, видно з фільму, у вас із Анею сімейна справа.

— Так, і цією справою ми здобули певну репутацію у світі. Замовлення на наші роботи вже давно йшли здебільшого зі США. Власне, Брендан і співавторка сценарію Аньєла Сідорська нас знайшли через наші роботи. Ми з ними готувалися до використання наших образів у короткій анімації. 

— То як фільм набув повнометражної форми?

— Коли почалося вторгнення, Брендан зателефонував: «Як ви там, живі, чи не потрібна допомога?». Тоді взагалі було дуже багато пропозицій, зокрема, оселитися в замку в Іспанії чи на другому поверсі чиєїсь майстерні, тобто друзі з зовнішнього світу виходили на контакт і пропонували будь-що. Завдяки цьому також вдалося розкидати величезні гроші по наших фондах, бо люди дуже активно допомагали. 

Тож Брендан зателефонував, я розказав про характер своїх занять. Він дуже обережно спитав, чи не готові ми зафільмувати те, що відбувається навколо, наше життя. А чому ні? Це ж промоція України. Ми отримали мінімальне обладнання і взялися фільмувати. Але одразу виникло питання: хто фільмуватиме нас, коли ми з Анею обидва в кадрі? Спочатку вони взагалі думали самі їхати до України.

Кадр з фільму «Порцелянова війна»

— То який знайшли вихід?

— Я сказав, що в мене є друг-художник Андрій, який допомагає в підготовці стрільців. Він ніколи не знімав відео, але в нього вийде, бо досягає досконалості в усьому, за що візьметься. Послав лінк на його роботи, і Брендан погодився. А коли вони почали отримувати матеріал, то колеги, яким вони його показували, були вражені, і фільм став розростатися. У проєкту був мозок у США: Брендан і Аньєла. Від початку це ідея Аньєли і багато чого там на ній. Вона людина надзвичайна, ніяк себе не рекламує, а як на мене, то це вона другий режисер картини, а не я. Я, звісно, все організовував і придумав у Харкові. 

— Але ж ви таки позначені як співрежисер.

— Ну, дивіться: я щонайменше не заважав Андрію. Правда, спочатку я зробив абсолютно зрозумілу помилку: намагався диктувати, який кадр хочу бачити. Ми ж до того працювали лише зі статичними картинками і я мав певні досягнення як фотохудожник. Але я людина не музична, нічого не розумію про ритми, про темп — про те, що є кров’ю і кістками кінематографії. З’ясувалося, що можна робити динаміку просто від одного статичного кадру до другого, щось інстинктивно виловлювати, не маючи відповідної підготовки. І в мене був фонтан ідей. На щастя, Андрій — перфекціоніст, людина вперта — знімав ще щось. Коли я зрозумів, що його кадри здебільшого цікавіші, ніж те, що пропоную я, то нарешті від нього відчепився і повністю зосередився на змісті, розуміючи, що Андрій витягне з картинки найкраще. А йому довелося попрацювати: важко собі уявити, скільки всього різного було знято. 

— Зокрема й кумедного?

— Траплялися смішні ситуації з нерозірваними боєприпасами. Було, наприклад, реальне розмінування нашими силами улюбленої ділянки в лісі під Харковом заради зйомок. Щоб зняти фігурку Пегаса на поліні чи якісь інтерв'ю, просто взяли і це все прочесали на предмет мін. І з цього нічого не ввійшло в остаточний монтаж.

— Отакої.

— Жодного епізоду з тих цікавих знахідок. І можете уявити мої почуття, коли наступного дня ми там зустріли професійних саперів, яких запросило лісництво для своїх робіт (зі сміхом). Ми тільки запитали, чи вони там нічого не знайшли? «Та ні, нічого небезпечного, тільки нерозірваний реактивний снаряд біля огорожі». — «А, ну ми там не дивилися». Організаційних пригод було безліч.

Обʼєм успіху

— Чи багато матеріалу в цілому ви накопичили?

— 500 годин. Мали незліченні оперативні зйомки з дронів. Хлопці і дівчата, які повісили на себе гоу-про-камери, теж назнімали безліч. Там сюжетів стільки, що вистачить на «Володаря перснів» і «Гру престолів» разом узяті: про мистецьке життя у Харкові, про руйнування художнього музею, про галереї, в яких відбувалися не лише художні, а й стратегічні події. Багато чого. Лишилося тільки те, що вкладалося в історію.

— А який внесок Брендана?

— Він прийшов з ігрової кінематографії. Дуже серйозна людина стосовно ефектів. Ви можете помітити, що фільм виглядає не зовсім звичайно стосовно кольору, обробки зображення, монтажу — це все його внесок.

— Щодо такої кількості невикористаного відео — немає спокуси зробити з нього ще щось?

— Абсолютно ні. Це дуже звична для нас як художників ситуація. 99% всього, що ми робимо, не має застосування. Воно виховує нас, ми на ньому зростаємо, але глядачеві пропонується результат, а не весь процес.

— Чи ви були здивовані призом на «Санденсі»?

— По-перше, я цілковито довіряв нашим партнерам. Там, де ти нічого не можеш, то ти й нічого не хочеш. Але, по-друге, я знав, що вони налаштовані дуже серйозно, що на попередніх закритих переглядах є дуже схвальні відгуки. 

— Успіх фільму вплинув на вашу творчу діяльність? Ваша порцеляна мала стати ще більш відомою.

— У нас у декілька разів зросли ціни через зависоку кількість замовлень. А оскільки маємо суттєві проблеми зі здоровʼям, не можемо працювати настільки інтенсивно. Тут дивна ситуація, частково через хворобу, частково через зайнятість. Аня тягнула на собі, створювала те, що ми потім продавали, і з цього жили. А свою військову зарплатню я здебільшого витрачав на потреби підрозділу (зі сміхом). Мені не здавалося, що я навоюю на ці гроші хоча б на 10%. І Аня не знімала, хоча насправді з нас трьох вона, мабуть, найцікавіший оператор. Але, можливо, вона почне, тепер є зручне обладнання. Тобто щось буде. І ще, звісно, намагаємося витискати якусь допомогу.

Кадр з фільму «Порцелянова війна»

Страшно, але красиво

— У вас є якісь особливі стосунки з вашими творами?

— Буває цікаво знати про подальшу долю. Трапляються  досить анекдотичні історії… А кажучи про особливі стосунки — на деякі роботи Ані я не можу дивитися без сліз. Бо вона часто в привабливій, неконфліктній формі подає щось дійсно страшне. Ми взагалі маємо не дуже оптимістичний погляд на світ. Проте від початку зйомок Аня наполягла, що Україна не має виглядати жертвою. І без того є безліч матеріалів, які показують страждання, і ніхто не хоче це дивитись. А в нас Україна виглядатиме гідно, тож ми не показуватимемо банальність зла. Навпаки — покажемо, по-перше, цінність того, що може бути зруйновано водномить, по-друге закцентуємо на красі людей, які все це боронять. Тому ми відбирали лише те, що мало естетичну цінність. Після обстрілів нашого району ми чекали, коли згаснуть пожежі, коли розгрібуть завали, йшли туди і знімали нашу роботу в отворі від осколка в паркані, на якому намальоване місто. Так з’явилася візитівка фільму — порцелянове совенятко в цій дірці. 

Нас питають: «А що означає оцей розпис — стара леді, яка летить над будиночком, обіймаючи свою корівку й курей?». Ну що це може означати? На її будинок упала бомба, і вони відлітають усі разом. Дуже непафосно подано, але страшно. Я не можу на такі роботи спокійно дивитись. Але вони красиві, не відштовхують людей. А щодо фільму — ми хотіли, щоб він не лякав людей, а мотивував їх. І люди хочуть його дивитися, рекомендують фільм один одному. «Порцелянову війну» запрошено на значно більше число фестивалів, ніж ми можемо узгодити. 

— То як реагують американці?

— Хороша реакція. Та, якої хотілося. Одразу питають, чим допомогти. 

— А можновладці? 

— Тут усе дуже складно. Безліч впливових людей у Сенаті, в Конгресі співчувають Україні, проте не мають достатніх засобів впливу на реальну політику. Напрочуд схоже на нашу ситуацію. Я був трошки ошелешений, коли зрозумів, що дуже заможні та впливові люди у США розглядають наш фільм як один з інструментів реалізації притомної політичної програми. І це відповідальність, яка мене навіть лякає.

— Чому?

— Бо не вистачає ані розуму, ані здоровʼя, щоб відпрацювати це на 100%. Але втішає, що результати мого спілкування в Америці більш-менш задовільні. Хоча я не знаю англійської, але змушений розмовляти нею, і люди розуміють (сміється). Почуваюся при цьому досить дивно. 

— Наостанок питання про ваших героїв. Що зараз із «Сайгоном», як у них справи?

— На прем’єрі в Києві побували Катя, Дівер і Август. Їхні відрядження узгоджено. Вони залишили Сили спеціальних операцій і воюють у іншому підрозділі, менш секретному, але теж дуже результативно. Були поранення в двох бійців. Нічого надважкого, пощастило. Ті, хто лишився у підрозділі, організовують дуже результативну, скажімо так, роботу зі знищення вороженьків. Про це нічого не можна сказати, але там теж можна похвалитися дуже серйозними успіхами, які, сподіваюся, колись будуть оприлюднені.