Лілія Ребрик – про роботу, материнство, стосунки з чоловіком, хейтерів та ставлення до життя

Лілія Ребрик повернулася у студію проєкту «Ранок вдома» менше ніж через місяць після народження третьої донечки Аделіни.  

В інтерв’ю Коротко про акторка, ведуча телеканалу «Дім» розповіла, як їй вдається поєднувати материнство та роботу, як встигає приділяти увагу трьом донькам, які стосунки склалися у їхній родині, чому вирішила саджати огород, як реагує на хейт, особливо, який стосується сім’ї та дітей, та що робить для того, щоб жити життя сьогодні.

Перетвори свою роботу на хобі, і ти ніколи не будеш працювати

- Лілю, не хотілося ще побути вдома? Бо бути мамою, тим паче трьох донечок, - це вже дуже важко. 

- Багато хто каже, що там, де двоє, там і троє. Але вже можу сказати, що троє - це не двоє, однозначно, адже кожна дитина заслуговує на увагу. І треба так налаштувати свій побут, щоб дійсно всім максимально приділити увагу. Ясна річ, що Адель уваги потребує найбільше, оскільки з нею треба бути постійно.

Думаю, я нікого не здивую тим, що одразу вийшла на роботу. Я нічого не планувала з третьою дитиною, тому що завжди кажу: не знаю, як буде. Мені здається, що Поліну я народила у свій неробочий тиждень і на другий одразу вийшла на роботу. Тоді у нас були прямі ефіри, і було зручно: погодувала о четвертій ранку, залишила молочка на одне годування, а вже до наступного годування я знову вдома.

Зараз у нас не прямі ефіри, ми виходимо в запису. З одного боку, це трішки легше. З іншого - я обожнюю прямі ефіри, тому що немає шансу щось переписати, покращити. В прямих ефірах ти працюєш набагато швидше, адже в тебе є лише 2,5 години, хоч-не-хоч, маєш в них вкластися.

Все вийшло випадково. Моя напарниця і вже кума Іра Хоменко поїхала з командою знімати випуски військо-кулінарного проєкту «Хартійна кухня» і не змогла вчасно повернутися з відрядження. І мені дзвонять: «Лілю, форс-мажор, чи могла б ти врятувати?» Я вийшла на зйомки. А потім дивлюся: ми нормально справилися, зараз тепла погода, Адель гуляє на кіностудії. Тому вирішила, що можу прекрасно поєднувати роботу й материнство. Всі розуміють, ми робимо паузи на годування, якщо потрібно, відправляємо на таксі зціджене молочко.

Поки що я вийшла лише на «Ранок вдома». Проєкт «Дочекаюсь» плануємо знімати влітку. Тому не можу сказати, що я дуже завантажена роботою.

З театром склалася подібна історія. Теж була форс-мажорна ситуація. Акторка поїхала до родичів за кордон, її рейс відмінили чи затримали, і вона запізнилася на потяг з Польщі до України. Мені так само подзвонили: «Лілю, форс-мажор, чи можеш ти вийти». Абсолютно несподівано. Я не була готова, але реально мала час і можливість, тому погодилася. Та цю виставу, на жаль, мені так і не пощастило зіграти.

- Це коли вимкнули світло і в театрі не запустилися генератори?

- Так. Це була моя перша вистава після пологів, я їхала така натхненна, щаслива, накрутила буклі, мейк зробила, влізла у свій сценічний допологовий костюм (сміється). Думаю: життя б'є ключем! Вийшла на сцену, зіграла свій перший вихід, оплески отримала. А на другий вихід вже вийти не змогла, бо вирубили світло. Таке, до речі, було вперше в театрі, бо ми пережили всі блекаути. У нас дві фази, дві лінії, плюс генератор, але електрики так і не змогли нічого налагодити. Довелося скасувати виставу вже під час самої вистави. Ясна річ, квитки залишаються дійсними.

Так і не пощастило мені зіграти першу післяпологову виставу. Але, знову ж таки, оскільки я вже спробувала, думаю, мені ще вдасться щось зіграти, адже театр у червні працює.

- Робочий адреналін таки затягує?

- В тому то й справа, що затягує. Я завжди кажу: перетвори свою роботу на хобі, і ти ніколи не будеш працювати. Це дійсно про мене, бо жодного разу за своє життя я не сказала: «О боже, мені завтра знову на роботу чи вставати о четвертій ранку!» Я дуже ціную, люблю, обожню свою професію, завжди біжу, лечу, шукаю можливість, привід.

Якщо говорити, чи не хотілося побути з дітьми? Я з ними 24/7. У мене Поля навіть питає: «Мамо, у тебе канікули»? Мені завжди в радість щось їм приготувати. Причому Діана їсть сирники без родзинок, Поліна - з родзинками, Адель, слава Богу, що мама з'їсть, те і їй перепаде. Розумію, наче й треба зав'язувати з роздільним харчуванням, але діти так швидко ростуть! Тому якщо Поля хоче сирники у формі зайчиків, то я заморочусь і зроблю, поки Аделька спить.

У мене такий квест - встигнути все по господарству. До повномасштабної війни мій графік був набагато активніший. Зараз я більше вдома, бо й Адель прив'язана до мене, вона на грудному вигодовуванні, як і всі мої дітки, і я цим дуже дорожу. Звісно, мама трішечки виходить з дому. Мені здається, це навіть потрібно, щоб переключитися.

- Щоб не застрягнути лише у підгузках.

- Так. Тому є можливість - хапаю. У мене немає якогось почуття провини, що я прошу чоловіка допомогти. Я взагалі вважаю, що жінка, яка народила, має бути трішечки егоїсткою. Якщо є можливість поспати - поспати. Треба повноцінно і різноманітно харчуватися, бо ти маєш нагодувати потім дитину. Від того, що ти їси, залежить те, що буде їсти дитинка.

Жінка має дбати про себе, бо в родині вона вай-фай енергії, і вона має бути в хорошому настрої, в доброму гуморі, щоб випромінювати цю енергію на всіх - на чоловіка, дітей, близьких родичів, друзів. А щоб це відбувалося, ти маєш бути виспаний, ситий, якщо є така можливість, і спокійний.

Звісно, зараз важко залишатися спокійною, але діти, зокрема новонароджена дитина, навчили мене малювати внутрішнє коло. Є зовнішнє коло - новини, страхи, нерозуміння того, що буде завтра, постійний стрес. А є внутрішнє коло, де ти маєш себе заспокоїти і переключитися. Тому працюємо, донатимо, допомагаємо, мріємо і живемо життя. У нас іншої реальності не буде. І діти вчать цьому. Ти маєш бути спокійною як мінімум для того, щоб у тебе було молоко. Це надзвичайно потужна мотивація.

Виховувати дітей потрібно своїм прикладом, чим я і займаюся

- Слухаю вас і здається, що ви справжня супервумен. Звідки черпаєте сили? Як все це встигнути?

- Андрій мені дуже допомагає. Це дуже важлива для мене тема. Коли народилася Поля, ми собі поставили установку, що ніколи не говоримо: «Діано, ти вже старша, ти маєш зрозуміти». Та нічого вона не має зрозуміти! Вона має залишатися такою ж дитиною, як і була. Якщо вона захоче, відчує, що необхідна допомога, вона це зробить.

Дуже хочеться, щоб діти самі до цього приходили: «Мамо, що тобі допомогти?» Чи взагалі не питати, а щось зробити, проявити увагу. Для мене це найвищий пілотаж у вихованні, стосунках з дітками. Я шалено радію, коли ми проводимо час разом і дитина щось таке робить.

Нещодавно, перед хрестинами, нам терміново треба було купити Діані і Полі взуття, бо вже повиростали. Залишили Адель вдома з Андрієм, а самі швиденько побігли в торговельний центр на шопінг. Діана була зі школи і каже: «Мамо, я голодна». Ми замовили їжу, дівчата сіли за стіл чекати. Підходжу до них, навіть не звернула увагу, що біля столу лише два стільці, розумію, що зараз заберемо наше замовлення і швиденько побіжемо міряти взуття. Раптом Діана мовчки встає, йде за сусідній стіл, бере для мене ще один стілець і каже: «Мамуль, сідай». Наче дрібничка, але до сліз. З таких моментів для мене складаються стосунки.

Дуже хочу, щоб у нас були такі теплі, турботливі стосунки. Буває, іноді кажуть: та у вас уже дві няньки. Та немає в мене двох няньок! У мене є три дитини, і кожна має право на дитинство. Я не читаю якоїсь спеціальної літератури, я дуже інтуїтивна мама. Виховувати дітей потрібно своїм прикладом, чим я і займаюся.

Я ніколи не кажу: ти маєш посидіти, допомогти. Попросити про допомогу я можу, якщо потрібно. Але ніколи не навішу на дитину ярлики, що ти доросла і маєш все розуміти. Вона не доросла, вона просто старша.

Діана, наприклад, зараз цікавиться макіяжем, вона собі якісь стрілки малює. Причому я їй дозволяю, не знаю, правильно це чи ні. Мені хочеться, щоб вона зараз цим награлася, щоб коли в неї наступить юнацький вік, вона не рвалася до цих стрілок, щоб розуміла, що є денний макіяж і вечірній, що дуже гарне обличчя, коли воно не намальоване. Ми багато про все говоримо. І я дозволяю зробити десь яскравіше, ніж мені, як мамі, того б хотілося. Вдягнути спідницю коротшу, ніж, можливо, мамі б того хотілося. Та, зрештою, коли як не зараз? Нехай ходить, нехай відчує себе дівчиськом. У неї є бажання відчути себе красивою, і я їй допомагаю.

- Ви сказали, що влізли у свій сценічний костюм. Ви вже й у форму прийшли?

- Ми, дівчата, такі вимогливі до себе, що нам завжди хочеться кращого результату. Я ще не в тій формі, в якій хотіла б себе бачити. Але в костюм влізла, і це вже прекрасно. Люди компліменти роблять. І підписники пишуть: «Лілю, як ви так швидко в форму прийшли!». Жартую, що я відьма (сміється).

Насправді я до цього спокійно ставлюся. Зараз мені можна і не бути в ідеальній формі, бо я не так давно народила, плюс - годую, ясна річ, що маю їсти, а не сидіти на дієтах. Хоча завдяки Адельці перейшла на правильне харчування. Я завжди намагалася не закидатися чим попало, але все одно ми себе не так любимо, коли належимо виключно собі. А коли ти належиш маленькій людині, треба дбати про себе якісніше.

Чоловік каже, що я красива, і я йому вірю. Та хіба у фігурі щастя? Ще встигну й до ідеальної форми прийти, якщо захочу. Хто встановив ідеальну форму? Ми самі для себе встановлюємо ідеальні параметри, тому це залежить від мого бажання. Буду відчувати, що мені хочеться ще скинути кілограм чи два, скину. Буду відчувати, що мені так комфортно, буду так ходити.

Важливо, як людина себе почуває. Якщо зайві кілограми заважають жити, дають зайве навантаження на коліна, ноги, спину, то їх треба скинути, щоб полегшити собі життя. Це повага до себе, це здоров'я. А якщо вони не заважають, не цим має бути зайнята моя голова. Зараз так багато інших проблем і моментів, куди треба свою енергію випромінювати.

Дуже хочеться, щоб наші люди трішки видихали, бо рівень стресу у суспільстві зашкалює. Пригадую, ми завжди кидалися гучними висловами, що театр лікує душі. Я тільки зараз розумію, наскільки він справді лікує душі, бо люди на дві години переключаються на іншу реальність. Будь-яка можливість переключитися важлива. Навіть влаштувати дитині день народження  - це можливість переключитися. Мої діти казали: «Мамочко, знаєш, про що я більше за все мрію? Щоб не було тривоги на моєму дні народження».

Я так хочу, щоб діти мріяли про єдиноріжка, а вони мріють про те, щоб не було тривоги чи обстрілу. Вони вже все одно діти війни, інакше не буде. Тому беремо себе в руки і живемо життя. Якщо живі, то треба жити. Це моя мотивація у ці часи.

- Коли ви чекали на Аделіну, писали, що стали дуже чутливою до хейту, особливо хейту щодо третьої вагітності. Як у ці й так складні емоційно часи не зневіритися?

- Чим більшим ми будемо на щось реагувати, тим більше люди будуть писати. Люди ж пишуть для чого? Щоб отримати якусь реакцію. Це залежні від негативу люди.

Я люблю, коли в мене на подвір'ї ростуть гарні квіти. А для того, щоб росли гарні квіти, бур'ян треба виривати з корінням. Так само і з підписниками, людьми, які тебе оточують. Мені пощастило з тими, хто навколо мене, вони дійсно люди з великим серцем, з доброю душею. У моєму благодійному фонді зібралася класна команда. Це настільки мої люди, що думаю: Боже, щось в цьому житті я правильно роблю, оскільки мені на шляху зустрічаються такі люди.

Війна наче розв'язала руки, дає офіційне право написати якісь пакості, щоб самоствердитися, принизити… Для чого на це реагувати? Якщо люди пишуть хейтерські коментарі, я не з'ясовую стосунки, не вступаю в дебати, просто відправляю в бан.

Думаю собі: ну навіщо ви себе мучите, відпишіться, просто пройдіть повз, якщо вам це не відгукується. От пишуть: війна, а ви гендер-паті влаштовуєте. Я ні з Діаною, ні з Поліною не влаштовувала гендер-паті. Зараз ти не знаєш, що буде завтра, а в мене є ще дві дівчинки, які дуже чекали на гендер-паті. І я сказала: окей, зробимо. В першу чергу я хотіла подарувати емоції їм, собі, близьким родичам.

Раніше влаштовувати гендер-паті я не вважала за потрібне. А тепер настільки не вистачає теплих емоцій, і якщо діти хочуть порадіти, побачити, який дим піде, то треба робити.

Гляньте, стільки дорослих людей пішли на танці, про які вони мріяли, але відкладали! Здавалося б, танці не на часі. Але коли, як не зараз? Люди хочуть втілювати в життя те, що раніше, можливо, не дозволяли собі робити.

Більше на хейт реагують мої батьки. І як мама їх розумію. Наприклад, у мене повний доступ до Діаниної сторінки в інстаграмі. Всі коментарі, повідомлення в директ висвічуються мені в телефоні, щоб я все бачила і могла контролювати.

- Контролюєте, щоб не хейтили?

- Коли її хейтять, у мене, як у мами, це не вкладається в голові. Вона дитина, люди добрі! Усі йдуть в бан. Особливо ті, хто хейт лайкає.

Тому розумію своїх батьків, які деколи читають хейт про мене. Наче і поясню їм, але як би ти не пояснював, вони все одно будуть переживати, бо я їхня донька. Жартую, що таким чином хейтери охоплення піднімають. Важливо, щоб вистачало іронії, гумору все це правильно й адекватно сприймати.

Але класних підписників і теплих коментарів у мене набагато більше, ніж хейту. Завжди кажу, що мої підписники найкращі. Але трапляються бур'янчики, які треба вирвати з корінням.

Ми з чоловіком завжди прагнемо побути вдвох

- Чи змінилися ваші стосунки з чоловіком з народженням донечки? Бо, як ви вже сказали, щоб випромінювати енергію, треба бути виспаним, ситим, а це не завжди виходить. Та й загалом з війною у когось стосунки стали тільки міцнішими, хтось, на жаль, розлучається.

- Я давно дійшла висновку, що народження дитини не рятує стосунки. Коли у вас гарні стосунки, то народження дитини робить їх ще міцнішими. Якщо стосунки не такі близькі і потужні, як хотілося б, то з народженням дитини вони стають гіршими, бо ти наче оголений нерв, ти мало спиш, не встигаєш відновитися.

Я не хочу поливати медом наші стосунки, але вони у нас дійсно справжні, класні і потужні: один подумав, другий вже зробив. Ми реально не сваримося, не знаю, як нам в житті так пощастило. У мене на це не вистачає ні сил, ні енергії. Ми розуміємо, коли нам треба помовчати або коли ми хочемо поговорити. Ми увесь час прагнемо побути вдвох. Ясно, коли троє дітей, то побути вдвох – це ще той квест. Ми вже жартуємо, що скоро почнемо грати в хованки, і треба знаходити собі таку лазівку, щоб діти шукали якомога довше (сміється).

Стосунки стали ще міцнішими, бо ти розумієш, що треба багато уваги приділяти і одне одному, і дітям. Увечері, коли треба всіх помити, нагодувати, вкласти спати, то ми ділимося, хто з ким, хто як. Дуже важливо розподіляти обов'язки, це дуже потужна підтримка одне одного.

Наша родина – це команда. І для нас командна робота дуже важлива: підтримати, зробити, допомогти, розподілити, хто що робить, щоб це було максимально оперативно. З'явився час - сісти чаю випити, обійнятися, поговорити.

Я навіть дивилася бій Усика. Пам’ятаю, ми тільки лягли о 3-й ранку, а в 3.28 прокинулася Адель - давай, годуй мене, мамо. Але вона дала нам подивитися. Божевільна мама – іди, лягай спати, але ж ні! Ми сіли з чоловіком, всі діти сплять, взяли собі морозива і дивилися бій. Отакі розваги зараз. Але це кайф.

- У вас був допис, де ви тримаєте на руках Аделіну, Андрій – Поліну, Діана – песика, і підпис: все-таки четвертого не вистачає. Це просто жарт чи все може бути? 

- Хто його знає (сміється). Поки не плануємо. Але, як я показувала в сторіз, прямо у нас на подвір'ї пташка загніздилася, шість блакитних яєць висиджує. Пожартувала, що чекайте на гендер-паті, то підписники мені вже таке пишуть! Бачила, що й журналісти перепостили, що в родині Ребрик поповнення.

Як Бог дасть. Я настільки люблю дітей, і це найцінніше, що може бути. Я це завжди розуміла. Зараз цього щастя ще більше стало, бо Аделіна Андріївна вже важить 5200 грам.

От ви питаєте, а я вже бачу ці заголовки, не хочу нічого собі прогнозувати (сміється). Зараз я мама трьох і кайфую від донечок. Це чоловік напророчив, він завжди хотів дівчат. У нас навіть собака - дівчинка. Обзавівся жіночим царством і щасливий.

- Хрещеними Аделіни стали Анатолій Анатоліч та Ірина Хоменко. Ви давно дружите чи так здружилися під час ранкових ефірів на каналі «Україна»?

- Ми давно знайомі. З Ірою знайомі через акторську діяльность. З Толічем багато працювали разом, вели різні заходи. Ясна річ, робота в прямих ефірах протягом декількох років, особливо в парі з Толічем, нас дуже зблизила.

Ми ходили в гості одне до одного, здружилися родинами. Іра трохи пізніше в наш колектив влилася. Своїх людей я відчуваю одразу. З них вийшла дуже класна пара хрещених. У мене і в Діани, і в Полі хрещені - класні.

Коли збираєш всіх разом на якісь свята, видно, як наша тепла компанія розростається, діти народжуються. І мені так кайфово від того, що дітей стає більше.

- У вас і самої шість похресників. Ви хороша хрещена мама?

- Не можу сказати, що я хрещена-взірець, але стараюся. Як мінімум, на дні народження, Новий рік намагаюся завжди бути на зв'язку. Якщо говорити про духовність, то коли попадаю в храм, згадую і бажаю світла, добра, здоров'я. Для мене це дуже відповідально.

Дуже сподіваюся, що мої дітки також будуть спілкуватися зі своїми хрещеними, чекати на зустрічі з ними.

- А спілкуються дівчата з хрещеними? Кілька років тому я питала у Дмитра Танковича, він хрестив вашу Діану, який він хрещений батько. Він відповів, що, цитую, «дуже фіговий». Бо доля розкидала вас по різних холдингах, бракує часу.

- Стосовно Діми ми сміємося: якщо Магомет не йде до гори, то гора приходить до нього. Отакі в нас стосунки. Я Діму дуже люблю і поважаю. Ми дійсно класно спілкуємось. Зараз бачимося рідше, але «Дизель шоу» все одно є. І коли Діана приходить за лаштунки, я кажу: «Дімо, дивись, гора прийшла до Магомета».

Тому коли хочемо побачитися, кажемо: «Дімо, коли до тебе в гості можна»? Треба нахрапом брати і не чекати від нього ініціативи. І завжди ці зустрічі дуже теплі. В принципі, чоловіки всі такі. Тим паче, зараз його дружина і донька за кордоном, то треба частіше прикрашати його життя і приїжджати в гості.

- Серед дівчат немає ревнощів, що комусь більше уваги мама приділяє, комусь менше?

- Ми стараємося, щоб ніхто не був обділений увагою. Коли цілую Адель і Поля поруч, обов'язково цілую і її, вона завжди задіяна в спілкуванні з Адель.

Ми завжди кажемо: Діана - найкраща старша сестричка, Поля - найкраща середня сестричка. Адель - найкраща молодша сестричка.

Дуже важливо проводити час окремо з кожною дитиною. З Діаною ми можемо сходити на шопінг чи в салон краси. З Полею це може бути прогулянка, розмови або ігри. Вона дуже любить спекти зі мною якийсь пиріг чи посмажити сирники. Я б навіть радила родинам, де більше, ніж одна дитина, таке практикувати. Це дуже зближує.

Не думала, що я настільки закохаюся в заміське життя!

- Ви вже згадали про проєкт «Дочекаюсь», де зустрічаються люди, яких розлучила війна. Є близькі вам люди, кого ви чекаєте?

- Мої всі близькі, знайомі залишися в Україні. Це було свідоме рішення. Моя рідна сестричка Юля виїхала до Канади ще до повномасштабної війни. Вона давно живе на дві країни, в неї в Канаді робота.

Хоча я навіть на зустрічі з батьками завжди чекаю. Вони в Чернівцях, ми тут, і не так легко зібратися і поїхати. Поля, звичайно, каже, що легко - сів у автівку і поїхав. Для дітей взагалі все дуже-дуже легко.

Діти, до речі, сильний мотиватор. Діана дуже хотіла собаку. Я казала їй, коли у нас буде будинок, тоді буде й собака. На що вона відповідала: то давай купимо будинок. Так у нас з'явилася дача.

- Минулого року у вас на городі росла рукола, морква, щавель, огірки, кабачки… Цього року, мабуть, перерва?

- Та ні, цього року у нас ще більше планів, бо ми придбали теплицю (сміється). В теплиці вже редиска, огірки, помідори, перець, петунії ростуть. Ми вирішили самі виростити квіти, а не купити готові. Потім мені захотілося клумбу зробити, ми замовили купу квітів, які висаджували разом з дівчатками. Щоправда, Адель не спить на подвір’ї, коли візочок не рухається. Тільки зупиняєшся, вона прокидається. Тому в мене поважна причина возити візок. Я з Адель стільки намотую кіл, що, мабуть, за все своє життя стільки не ходила.

- У кіно є пропозиції? Поки ви була вагітна, не познімаєшся, хіба що в ролі вагітної.

- А це закон підлості (сміється). Жодного разу не співпадало так, щоб я була при надії і грала вагітну. А загалом вагітних грала багато.

Я ще не кидала клич, що готова. Але не поспішаю. Бо кіно – це все-таки зйомки зранку до ночі. Це не вистава, коли ти зіграв і побіг додому. Коли Адель буде хоча б пів рочку, можна буде придивлятися.

- Якраз городину зберете - і можна в кіно.

- Точно (сміється). Це теж, до речі, переключає мізки. Це якесь інше життя. Тому тепличка в нас і з'явилася. Подивимося, що вродить цьогоріч. Ми це діло полюбили ще за часів локдауну. Взагалі не думала, що я настільки закохаюся в заміське життя!

У Києві у нас квартира на 22-му поверсі, і я морально не готова в нашій реальності там ночувати. Я реально боюся, коли нічні обстріли. І ми вирішили жити на дачі.

- У вас ще є «дім мрії», як ви його називаєте. Будуєте потроху?

- Ми потрошечку відновили роботи. Знову ж таки, просто щоб самій собі довести, що життя триває, бо так багато цих симптомів «не на часі». Правда, зараз все коштує космічних грошей. Але в нас немає нагальної потреби завтра туди заїхати. Нам є де жити. Є можливість – щось зробили, потім – пауза. Ми не квапимося. Просто йдемо до своєї мрії, викохуємо її, придумуємо, де в нас що буде, віримо, що колись туди заїдемо.

Дуже важливо не жити на кшталт будь що буде, а планувати, щось хотіти, отримувати насолоду від процесу. Процес – завжди цікавіше, ніж результат.

- Яка у вас зараз найбільша мрія?

- Перемога, спокій і мирне небо – це найбільша мрія. Колись ніколи серйозно не ставилася до слів бабусі, яка казала - аби були здоров'я і мир. І хто б міг подумати, що у нас це теж стане найбільшим бажанням.

Мрію, щоб діти перестали боятися. Пригадую, коли ми їхали з Чернівців у Київ на початку повномасштабної війни, Поля, замість того, щоб замовляти іграшки, питала, чи нас там не вб'ють. Це найстрашніше, що може бути. Дуже хочу, щоб всі діти мали дитячі мрії, щоб в них було яскраве дитинство, щоб вони перестали здригатися від гучних звуків.

У всіх зараз, думаю, мрії однакові. Раніше ми мріяли поїхати в Париж чи ще кудись, а зараз для багатьох ця мрія стала реальністю, якої вони вже не хочуть. Хтось мріяв виїхати за кордон, побачити світ, а зараз настільки надивився того світу, що хочеться додому. Тому мрія одна – Перемога.