Румунські медійники розповіли, як вони висвітлюють війну в Україні

Румунські журналісти говорять, що не мають наміру уникати українського питання у своїх публікаціях і готові просувати його надалі. Але все це залежить від низки факторів. Наприклад, читацький інтерес, який має динамічно мінливий характер. Також на їхню роботу впливає те, що інформація, яка надходить в румунські редакції, здебільшого вторинна — це переклади статей великих західних медіа, тому що самі румунські медіа часто не можуть отримати та перевірити факти безпосередньо з українських джерел.

Це відбувається через дві головні проблеми, кажуть самі медійники. По-перше, їм бракує контактів, які б допомагали оперативно перевіряти інформацію. По-друге, бракує експертів, які б добре зналися на українській тематиці та володіли принаймні англійською мовою. Ми запитали румунських колег про те, як вони працювали й працюють в Україні, як висвітлюють війну у своїх медіа, наскільки значний вплив російської пропаганди вони зауважують і які бачать шляхи для розв’язання складнощів у висвітленні війни.

 Габріель Бежан

Габріель Бежан — журналіст, співавтор і автор HotNews.ro, констатує, що сьогодні війна в Україні не в топі громадського інтересу. Як результат — не на перших шпальтах.

«Ситуація дещо інша в країнах Східної Європи, де громадськість більш обізнана про те, що станеться, якщо Україна буде переможена, і Росія зможе заявити права на інші території», — каже він.

Проте HotNews.ro регулярно розповідає про події в Україні: «Мої колеги з відділу новин висвітлюють війну щодня. Зранку редактори новин HotNews.ro починають прямий ефір із розповіді, що відбувається на фронті. Інформація оновлюється протягом дня. Вони використовують відкриті міжнародні джерела», — розповідає він.

За словами пана Габріеля, проблеми починаються тоді, коли необхідно підтвердити якусь інформацію з України. Наприклад, кількість жертв. Хоча його редакція в більш вигідному становищі ніж інші, адже в штаті є журналіст родом із Молдови, який розуміє українську мову.

«Наш журналіст, який говорить українською та російською мовами, пише близько 7–8 оригінальних статей на місяць про те, що відбувається в Україні або в Росії, пов’язане з війною», — пояснює Габріель.

Румунський колега погоджується, що російська пропаганда — велика проблема у всіх європейських країнах і може змінити ставлення громадськості до війни. Основні наративи, які просуває російська пропаганда в країні, на думку Бежана — «це просто політичне питання», «це просто сутичка між двома братніми країнами», «це не про нас».

«З початку війни я намагався пояснити чимало речей, які багато людей неправильно розуміють про Україну та війну з Росією. Наприклад, наративи про те, що “румунські спільноти в Україні дискримінують”, про “канал, який знищить дельту Дунаю” (йдеться про двадцятирічну суперечку між Україною та Румунією щодо використання каналу Дунай — Чорне море, яка була розв’язана у 2023 році — «ДМ»). Думаю, одним з основних напрямків російської пропаганди є те, що Румунія могла б претендувати на частини територій України — північ Буковини, частини Одеського регіону тощо. На жаль, все ще є румуни, які вірять в ідею Великої Румунії. На щастя, ці румуни старші, а найактивніша частина суспільства прихильна до європейських і натівських цінностей», — розповідає Габріель.

Рік тому Бежан особисто приїхав в Україну з двома колегами.

«Ми провели тиждень у Києві та зняли інтерв’ю з чиновниками, військовими та звичайними людьми. Ми не були в зонах бойових дій, ми намагалися зрозуміти, з якими викликами стикається українське суспільство», — каже він.

Але такі відрядження, на жаль, трапляються нечасто.

«Якщо неможливо потрапити в гарячу точку, ми використовуємо багато відкритих джерел, а також спілкуємося безпосередньо з чиновниками або експертами з України, іноді з Росії, — каже Габріель. — Надійність джерела є першою умовою. Якщо воно не має надійності, ми воліємо ігнорувати інформацію. Або ми намагаємося підтвердити інформацію з інших джерел. Я маю деякі контакти в офісі УВКБ ООН в Україні. Також я знаю деяких журналістів із вашої країни. У мене було багато інтерв’ю з українськими чиновниками й експертами, як і у моїх колег. За моїм досвідом, українці добре йдуть на контакт і надають інформацію за запитом. Утім, звичайно, я хотів би розширити мережу контактів в Україні. Наприклад, найближчим часом я хочу поїхати в Одесу, і я не знаю там жодного журналіста».

Пані Ана-Марія Флореа-Гаррісон, головна редакторка румунського бюро Radio France Internationale (RFI) каже, що висвітлювати тему війни непросто через пропаганду, якої дуже багато в медійному просторі. Але додає, що її команда здатна розкусити провокації та маніпуляції пропагандистів.

«Так, Росія дуже активна, але ми також знаємо свою справу. І ми здатні інтерпретувати те, що ми чуємо. Майже все, що йде з Росії, є дезінформацією. Але це не єдина сторона, яка використовує пропаганду. На війні всі сторони використовують її, це також зброя. Це робить Росія, це робить Україна, це робить Америка, це роблять усі», — говорить вона.

Проте визнає, що професійного чуття недостатньо, коли йдеться про перевірку фактів. Потрібні надійні джерела інформації.

«Я не розмовляю ні російською, ні українською мовами. Тому мені важко стежити за медіа в Росії, медіа в Україні. Звісно, я можу використовувати Google Translate. Але я не так добре знайома з українськими або російськими медіа, як із західними. Я бажала б мати більше джерел як в Україні, так і в Росії. Допомагає мені те, що зараз ми розширили Radio France International і тепер воно працює й українською мовою. Мої колеги з RFI Україна допомагають мені багато чого зрозуміти, діляться джерелами, ідеями, пояснюють нюанси.

Я ніколи не запитувала, чи важко їм отримувати інформацію але, думаю, що Україна йде на контакт добре. Я дивилася виступ президента Зеленського, він хороший комунікатор, розповідає багато фактів.

Штучний інтелект також дуже допомагає. Але якщо людина говорить не дуже зрозуміло, я теж не буду точною. І тоді я прошу допомоги своїх українських колег. До того ж я працюю і з російськими журналістами, які перебувають у вигнанні», — розповідає пані Флореа-Гарісон.

Але, попри доступ до штучного інтелекту та особисті зв’язки, журналістам Румунії не вистачає англомовних джерел з України, говорить вона: «Я дуже задоволена, що подивилася відео президента Зеленського у телеграмі й воно мало англійські субтитри! Але це Офіс президента. Ми розуміємо, що не кожне медіа може дозволити собі переклад».

Фактчекер Марін Герман говорить, що ситуацію може покращити великий український хаб для допомоги іноземним медіа, зокрема у пошуку контактів. Ана-Марія підтримує цю ідею:

«Це було б чудово! Я бачила б це як конференції з українськими посадовцями, експертами, яких можна інтерв’ювати, з їхніми прессекретарями, аналітиками. Щоб були панелі на різні теми, які цікавлять журналістів, візитні картки та телефонні номери. Адже дуже важко знайти аналітика в Україні, який добре говорить англійською».

Пані Ана-Марія стежить за тим, які наративи просуває російська пропаганда в медіапросторі Румунії.

«Насамперед це те, що румунські етнічні меншини утискають в Україні, що їм не дозволяють говорити, навчатися, молитися своєю мовою. А ще — начебто Румунія прагне повернути територію, яка належала нам до СРСР. Нагадую, що Румунія є частиною НАТО та ЄС. І коли підписуються договори для вступу до цих спільнот, ви не приносите з собою територіальні проблеми. Так що Румунія відмовилася від усіх територіальних вимог, які могла б мати до української території, Молдови з усією Добруджею, також Болгарії. Європа змінювала кордони так багато разів, що я думаю, нам потрібно в три рази більше її розмір, щоб зробити всіх щасливими. Також зустрічаємо наративи, що українці — це такі росіяни. І, звісно, про “українців-нацистів”», — розповідає редакторка.

Матей Мартін — головний редактор тижневика Observator Cultural, журналіст Radio România Cultural, говорить, що новини й історії про війну в Україні з’являються в медіа регулярно. Але місцевим медіа важко отримати інформацію напряму з України — зокрема, через брак фінансування.

«Наша радіостанція, як правило, не стежить за всіма новинами (для цього є більш новинні радіо). Зазвичай румунські медіа беруть інформацію з міжнародних агентств (AP, AFP, Reuters тощо), які обробляють за необхідності з національної перспективи й адаптують для місцевої аудиторії. Загалом розповіді про війну мають проукраїнську та проєвропейську орієнтацію. Інформація також надходить із провідних західних газет, перекладених та адаптованих для місцевої аудиторії. У будь-якому разі війна завжди у газетах, на радіо та у телевізійних новинах або на вечірніх політичних шоу», — каже пан Мартін.

Основною проблемою для румунських медіа, за його словами, є відсутність потрібного фінансування. А ще — брак людей у редакціях.

«Преса в Румунії не може дозволити собі відправляти команди журналістів на місце подій. Дуже мало незалежних журналістів їдуть в Україну, щоб висвітлювати війну. Навіть суспільне радіо та телевізійні станції рідко відправляють воєнних кореспондентів», — розповідає Мартін.

Медійники виходять із ситуації, запрошуючи на етери незалежних експертів.

«Я співведучий на Радіо Румунія “Культурне” (радіостанція суспільного мовника — “ДМ”). Це токшоу на соціальні та політичні теми, на яке ми запрошуємо спеціалістів, політичних аналітиків або журналістів, фахівців у відповідних галузях. Оскільки моя робота полягає у співведенні токшоу, я не беру безпосередньої участі у спростуванні російської пропаганди. Але, коли з’являються чутливі теми, ми намагаємося разом із гостями шоу розбирати російський дискурс. Попри це, російська пропаганда не впливає на основні медіа, будучи присутньою головним чином у соціальних мережах — тікток, фейсбук, телеграм тощо.

Втім, нам справді бракує контактів в Україні: ми не знаємо українських експертів і не маємо доступу до органів влади. Важливим питанням також є мова: оскільки ми робимо радіопередачу, важливо, щоб наші гості могли вільно розмовляти румунською або принаймні англійською», — говорить Мартін.

Алекс Костаке, журналіст TVR і G4Media.ro, — 11 разів приїжджав до України.

«Я раз на тиждень роблю новину про Україну. З початку повномасштабної війни я був у вашій країні 11 разів для висвітлення війни. Найтриваліший період був 18 днів у листопаді 2022 року», — розповідає він.

«Проблеми пов’язані насамперед із тим, що ми не завжди маємо те, що запланували. Це, перш за все, через нестачу часу, який ми маємо в Україні. Але я навчився, що треба бути наполегливим. Якщо з першого разу не вийшло, це не означає, що нереально зробити те, що запланували, наступного разу. Наприклад, у грудні 2023 року ми намагалися провести інтерв’ю з Олексієм Даніловим, колишнім секретарем Ради національної безпеки й оборони України. За пів години до початку його співробітники скасували інтерв’ю, але ми змогли провести його у лютому 2024 року, коли повернулися до Києва», — розповідає пан Алекс.

Ці поїздки давали можливість показувати читачам правду про війну в Україну та розвінчувати російську пропаганду.

«Ми намагалися кожного разу представити реальність громадськості так, як ми її переживали та сприймали на місці. І нам довелося пояснювати громадянам Румунії, що ми стикаємося з реальною війною, яка має деякі з найтрагічніших наслідків для людей України», — говорить журналіст.

Костаке багато працював на фронті, в найгарячіших точках:

«Ми повідомляли з гарячих точок неподалік від лінії фронту, таких як Бахмут, Часів Яр, Херсон чи Харків. Ми були в Бахмуті три рази, останній раз — 9 січня 2023 року, коли місто перебувало під артилерійським обстрілом Росії. Гадаю, найближча відстань до російських позицій була два кілометри біля річки Бахмутка у листопаді 2022 року, 1–2 кілометри — в Торецьку та подібна відстань в Салтівці у Харкові у квітні 2022 року.

У грудні 2023 року я міг працювати з нульової лінії в напрямку Роботиного, Запоріжжя, за кілька сотень метрів від російських ліній. Я відмовився, тому що мені довелося б іти самому, без оператора та фіксера через нестачу місця в броньованому транспортному засобі українських військових. Навіть так: я хотів піти, щоб знімати своїм телефоном, але мені б довелося вирушити о другій годині ранку та повернутися наступного дня о другій годині ранку. Ми відмовилися через нестачу часу, оскільки нам потрібно було дістатися до Києва, щоб провести інтерв’ю з паном Даніловим (який в останню хвилину його скасував)», — каже він.

Він розповідає, що проблем із доступом до фронту у нього майже не було, як і з пошуком інформації та надійних джерел:

«Тільки на початку війни були проблеми з акредитацією. Зараз усе налагоджено, і ми дуже легко оновлюємо наші прескарти ЗСУ кожні шість місяців. Особисто я уважно читав місцеву та міжнародну пресу, а також офіційні або неофіційні, але надійні українські телеграм-канали. Допомога також надходила від фіксера, який підтримував зв’язок із місцевими джерелами та контактами. Джерелами були солдати з зон бойових дій або місцеві жителі. Ми завжди намагалися робити репортажі з місця подій і спілкуватися з максимальною кількістю людей. Що я можу сказати — чим ближче ви дістаєтеся до гарячих точок, як фронт у Донецьку, тим більш дружні та менш бюрократичні військові. Коли люди дійсно опиняються на межі життя і смерті, вони відкидають бюрократію. Наприклад, у листопаді 2022 року, у Бахмуті, ми проводили інтерв’ю з українськими військовослужбовцями без необхідності отримання дозволу від їхніх командирів. З гуркотом артилерії та шумом кулеметів на задньому плані ніхто не займався формалізмом. Цивільні чи військові просто розповідали про те, через що їм доводилося проходити».

Але Алекс пояснює, що в умовах війни доволі непросто перевірити інформацію: «Наприклад, у листопаді 2022 року, у Херсоні, який щойно був звільнений від російської окупації, я провів багато інтерв’ю з жителями на площі Свободи. Місцевий житель Сергій, тримаючи за руку свою онучку, дуже гарну 6-річну дівчинку на ім’я Надія, розповів нам, що вони пережили під час російської окупації: батька дівчинки нібито вбили росіяни, її матір побили російські солдати, навіть маленьку дівчинку немов би ображали окупанти.

Втім, жоден із місцевих жителів і влада не могли підтвердити ці факти. Історія була привабливою для журналістів, тому я аналізував разом із фіксером Андрієм Коваленком, які у нас є можливості перевірити її. Зрозуміли, що не дуже багато. Ми оцінили ситуацію та прийшли до висновку, що принаймні половина того, що сказав чоловік, могла бути правдою, особливо судячи з поведінки дитини, яка була дуже сумною. Тому ми вирішили представити їхню історію, але з сумнівами. Однак це було помилкою, адже пізніше ми дізналися від тієї ж сім’ї, що батько дівчинки не був убитий росіянами, а просто зник до початку повномасштабної війни», — розповідає Костаке.

Тепер кількість відряджень скоротилася, каже журналіст:

«У нашому випадку є такі причини, як брак коштів або відсутність стійкого інтересу з боку громадськості. Тобто зараз потрібно, щоб сталася якась значна подія, що стосується воєнної ситуації в Україні, для того, щоб з’явився громадський інтерес і рішучість керівництва відправити новинну групу, — каже він. І додає, що вдячний усім українським журналістам, з ким мав робочі стосунки, а також пресцентрам у Львові та Києві, де працював під час своїх частих відряджень. — Адже всі вони були дуже доброзичливі, веселі та корисні. Безсумнівно, і зараз ми були б вдячні за допомогу українським журналістам з ідеями для статей, контактами та перевіркою інформації».

Матеріал створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Фото: фейсбук-сторінки журналістів