Локалізація в публічних закупівлях: тест для чиновників на розуміння національних інтересів

Торік Україна витратила на публічні закупівлі близько трильйона гривень. Це величезні кошти, які за умови ефективного використання могли б посилити нашу економічну самодостатність. Проте близько 40% цих коштів було витрачено на імпортні товари, суттєва частка яких має українські аналоги.

Це означає, що майже 400 млрд грн замість того, щоб віддати українським підприємствам, були відправлені за кордон. Громадяни не отримали роботи у себе вдома, а держава втратила на цьому від 100 до 160 млрд грн податків.

Проблема вартує того, щоб стати пріоритетом зусиль уряду. Для цього парламент наділив Кабінет міністрів відповідним інструментом — політикою локалізації. Тобто вимогою місцевої складової в товарах при публічних закупівлях. Вона покликана зменшити шкоду від необґрунтованого витрачання публічних коштів на імпортні товари за наявності аналогічних українських.

Відповідний закон був прийнятий як пілотний проєкт наприкінці 2021 року і запрацював у другій половині 2022-го. Він передбачає, що при закупівлях кількох найменувань машинобудівної продукції державні замовники мають вимагати частку місцевої складової в товарі. Цього року — це 20% і далі +5% щороку, поки не дійде до 40%. У уряду є повноваження розширювати перелік товарів і регулювати інші параметри.

Вимога місцевої складової не застосовується до країн — підписантів угоди GPA. Тобто фактично політика локалізації захищає український ринок публічних закупівель від деяких товарів із Китаю, Туреччини, країн СНД і залишає його відкритим для товарів з ЄС, США, Японії та інших.

Особливість політики локалізації полягає в тому, що вона формує платоспроможний попит на товари українського виробництва, тобтостворює ринок.

У прагненні розвивати власну економіку через публічні закупівлі Україна не є оригінальною. Продати в США неамериканські товари державі майже неможливо. Продати в ЄС неєвропейські товари державам-членам — так само. Відтак, проникнення імпорту в публічні закупівлі в США і ЄС становить близько 5%, у Туреччині — майже 6, у Китаї — менш як 5%. Середній показник у світі — близько 7%. Україна до вторгнення мала приблизно 40%.

Подолання такого антирекорду є викликом і метою для проголошеної президентом політики «Зроблено в Україні». І для Міністерства економіки, яке відповідає за публічні закупівлі. Пропоную чотири напрями дій з розв’язання зазначеної проблеми.

Чистка реєстру товарів із локалізацією від шахраїв. Одним із важливих елементів політики локалізації є Реєстр товарів із підтвердженим ступенем локалізації. Його було запущено в другому півріччі 2022-го на виконання положень закону про публічні закупівлі. Товари з цього реєстру можуть брати участь у закупівлях із вимогою локалізації. Адмініструє його Міністерство економіки.

Реєстр містить товари, які з дуже високою ймовірністю не є локалізованими. За майже два роки існування реєстру жоден порушник не був виключений із нього і покараний. Цією бездіяльністю чиновників користуються шахраї.

Як працює таке шахрайство? Замовник оголошує тендер на придбання товару з вимогою локалізації. Шахрай вносить імпортний товар до реєстру і видає його за локалізований. Далі цей товар бере участь у закупівлі. Замовник свідомо або несвідомо порушує закон.

Запровадити дієвий механізм очищення реєстру від шахраїв і виключити з нього порушників — завдання №1 для Міністерства економіки в сфері публічних закупівель на цей рік.

Запровадження відповідальності за порушення законодавства про локалізацію. При купівлі українського товару до 40% його вартості повертається до бюджету податками і зборами. Імпортний товар в аналогічний спосіб фінансує економіку іноземної країни. Навряд чи треба нагадувати, що оборону ми фінансуємо виключно внутрішніми ресурсами.

Тобто коли замовник порушує законодавство про локалізацію, він здійснює пряму крадіжку коштів у ЗСУ. Так само і шахрай, який вносить нелокалізований товар до відповідного реєстру.

За порушення законодавства про локалізацію має наставати відповідальність. На жаль, у запропонованих змінах до закону про публічні закупівлі, які на засіданні економічного комітету парламенту представляла заступниця міністра економіки Надія Бігун, про це жодного слова.

Тож завдання №2 — передбачити відповідальність за порушення законодавства про локалізацію і конкретизувати повноваження відповідних органів: АМКУ і ДАСУ.

Розширення локалізації є ще однією важливою ідеєю, час якої настав. Усі пам’ятають закупівлі турецької форми чиновниками Міністерства оборони, коли сотні українських підприємств легкої промисловості простоювали без замовлень. Є чимало менш відомих, але не менш шкідливих інших закупівель імпортних товарів за наявності українських аналогів.

Для цієї проблеми є системне рішення — розширити коло товарів, яких стосується вимога локалізації. Такі повноваження в уряду є. І жодної підстави зволікати із цим немає.

Зробити аналіз витрат і закупівель великих замовників, з’ясувати, які іноземні товари масово закуповуються з числа тих, що виробляються в Україні, і запропонувати на підставі такого аналізу розширити політику локалізації — це завдання №3.

Обрахунок частки імпортних товарів у публічних закупівлях. Якщо ми хочемо витрачати більше публічних коштів на внутрішні товари і менше — на імпортні, то маємо знати, скільки імпортних товарів насправді закуповуємо.

Зараз єдині дані, якими оперує українська держава, — це розрахунки на основі міжгалузевих балансів, які зробили експерти економічного комітету Верховної Ради під час прийняття закону про локалізацію. Особливість цього методу полягає в тому, що він базується на статистиці, яка надходить із затримкою щонайменше в рік. А для управління потрібні більш оперативні дані.

Найбільш очевидний спосіб підрахунку — запитувати у постачальника сертифікат країни походження товару і відображати дані в системі Прозорро після завершення закупівлі. Це абсолютно нормальна міжнародна практика, і немає нічого, що перешкоджало б запровадженню такого чи якогось іншого механізму в Україні. Було б бажання. Тож завдання №4 — навчитись оперативно рахувати імпорт у держзакупівлях.

Отже, побороти шахрайство в реєстрі товарів із локалізацією, запровадити відповідальність за порушення, розширити вимогу місцевої складової на додаткові цивільні та оборонні товари і навчитися рахувати проникнення імпорту в публічних закупівлях — такі завдання політики локалізації та політики «Зроблено в Україні» мають бути вирішені урядом цього року.

Їхнє вирішення також стане гарним тестом для чиновників, відповідальних за публічні закупівлі, на розуміння національних економічних інтересів.