Саша незрівнянний. Мостова, Вересень, Лигачова, Зоря та Харченко про Олександра Мартиненка

28 травня на 64 році пішов з життя Олександр Мартиненко - керівник, натхненник та власник “Інтерфакс-Україна”, журналіст, друг, іронічний коментатор українського політичного (і не тільки) життя. Це велика втрата для всіх хто його любив, цінував, знав, для близьких, друзів і колег. Своїми спогадами про нього поділилися головна редакторка “Дзеркала тижня” Юлія Мостова, телеведучий Микола Вересень,  шеф-редакторка Детектора медіа Наталія Лигачова, журналіст-міжнародник Василь Зоря, ексекрівник Укрінформу Олександр Харченко. 

Юлія Мостова, головна редакторка ZN.ua: 

— Із Сашею ми познайомились у лютому 1992 року на саміті СНД, який проходив у будівлі нинішнього Міністерства зовнішніх справ України. Ми, журналісти з пулу МЗС, який тоді лише формувався, почувались як риби у воді в тодішніх подіях. І я б не звернула уваги на цього лохматого, недбало одягненого хлопця з похмурим поглядом. Він не прагнув контактувати у явно чужому для нього місті з незнайомими людьми, але постійно опинявся там, де перебували ключові спікери. Однак саме це привернуло мою увагу. 

Згодом ми стали великими друзями, а у якийсь час навіть конкурентами, тому що я працювала на агентство France Presse, а він створював «Інтерфакс-Україна». Саша харків’янин, і «Інтерфакс» народився в його особі в Харкові, а потім у Києві поступово виріс з однієї кімнати із факсом у велике агентство. 

Всюду, де в Україні тоді, на початку 1990-х, відбувались політичні події, були Associated Press, Reuters, Бі-бі-сі, інші іноземні агентства. І всюди був Саша. Я думала, що я стожильна, але він був стоодножильним. Тому що встигаючи всюди, був тим керівником, який своїм підлеглим не казав, як робити, а показував — «роби, як я». Він створював колектив українського «Интерфаксу», підбирав людей, знаходив приміщення, шукав фінансування, боровся за підписку. Він боровся за свою самість — спочатку економічну, потім ідеологічну — з материнським, тобто московським, «Интерфаксом». І все це робив м’яко, але наполегливо.

Мені здається, що колектив агентства, який для Саші завжди був пріоритетом, робив якісно свою роботу не тому, що боявся свого шефа, а тому що любив його. І цим людям соромно було його підвести. Такої думки вони навіть не допускали.

З ним ми облетіли весь світ і завжди під час журналістських відряджень сиділи поруч у літаку. Я чула море розповідей про те, як Саша наприкінці 1980-х організовував у Харкові грандіозні всесоюзні рок-фестивалі і які трагедії йому довелось пережити у своїй сім’ї. Він розповідав про свою маму і говорив, що я схожа на неї у молодості.

Сашка був неперевершеним другом. Хоча ми були дуже різні: мені постійно потрібно було залізти в жерло вулкану, а він був вулканологом, який спостерігав за всіма «виверженнями» в історії України з боку. Разом ми складали чудову команду, класну машину з газом і гальмом. І ще Мартиненко був автором першого номеру «Дзеркала тижня». Щоб не нашкодити своєму дітищу — «Интерфаксу» — він публікувався під псевдонимом. І читачі обожнювали його статті. Якщо у інших авторів «Дзеркала» була сатира, їдкість, точність, то у Саші була іронія — м’яка, але з дуже прицільним влучанням у правильні трактування того, що відбувалось. І йому завжди була притаманна якась особлива мудрість. Це дуже важлива якість, яка була в нього з молодості.   

Саша намагався бути з усіма хорошим. І йому це вдавалось — всім здавалось, що він дуже відкритий, він мав чудове почуття гумору, був з усіма доброзичливим. Але при цьому мені здається, що Саша прожив життя самотнім і помер самотнім. Адже справляючи враження відкритої людини, насправді був доволі закритим. І відкривався небагатьом.

Кость Бондаренко та Олександр Мартиненко, 2010 рік

У нас в Україні багато персоналізованих партій, але це стосується і багатьох українських медіа. Ми говоримо «Интерфакс-Україна» — маємо на увазі Мартиненко, говоримо Мартиненко — маємо на увазі «Интерфакс-Україна». І я дуже-дуже сподіваюсь, що усі його співробітники, за яких він переживав як за власних дітей, зможуть зберегти агентство і ту серйозність, з якою Саша ставився до своєї справи. Оскільки поки що ніхто не зрозумів, що практично усі новинні стрічки якісних українських медіа можуть обвалитися. Тому що вони спиралися на «Интерфакс» Олександра Мартиненка.

Я хочу побажати колективу агентства мудрості, стійкості і результату, який буде співвідноситись з тією якістю продукту, який цей колектив створював на чолі з нашим другом.  

Микола Княжицький та Олександр Мартиненко, 2007 рік

Микола Вересень, телеведучий:

— Я знаю Сашу більше тридцяти років і брав у нього десятки інтерв’ю. І тільки зовсім нещодавно я знайшов, намацав ноту, настрій, атмосферу, яка його характеризує. Саме ця нота має бути у знаменнику спілкування з Мартиненком. Вона має назву «антипафос». Тепер я вже не зможу покласти цю ноту у знаменник своїх інтерв’ю. Мені шкода. 

Що таке смерть Мартиненка? Багато хто вважає, що смерть рівняє усіх. Думаю, це не так. Саша незрівнянний. Мартиненко рівний тільки самомому Мартиненкові. 

Микола Вересень, Олександр Мартиненко, Наталія Лигачова, прощання з Павлом Шереметом (22 липня 2016 року)

Наталія Лигачова, шеф-редакторка Детектора медіа

Я не пам’ятаю, коли і як ми познайомилися з Сашею Мартиненком. І коли і як одразу стали на «ти» та по імені – ну власне ми майже однолітки… Мені просто здається, як і багатьом журналістам, що Олександр Мартиненко завжди був, як і його «Інтерфакс-Україна».

Думаю зараз, що ж було головним в Саші особисто для мене? Мабуть, надійність та довіра до нього майже всіх медійників України. В нашій медійній тусовці, в якій багато конкуренції, підозр, конспірології – як в будь-якій творчій професії – вважаю, таких людей було всього двоє: Володимир Мостовий та Олександр Мартиненко. Таких, які сприймалися всіма як беззастережні авторитети. В яких майже не було ворогів, принаймні відкритих.

От так в 2001 році, коли в нас з Іриною Чемерис зародилася ідея Комісії журналістської етики, ми обидві одразу розуміли, що єдиним журналістом в Києві, якого сприймуть в якости очільника такої організації всі українські журналісти – міг бути лише Володимир Мостовий. І тому ми прийшли тоді з ідеєю в «Хартію-4». Так само, коли я створила «Телекритику» - першим,кого я покликала на чат-конференцію, які тоді практично майже ніким ще не проводилися, восени 2002 року – був Олександр Мартиненко. Бо знала: по-перше, не підведе, точно приїде на Ризьку, 15 в маленьке на той момент нішеве видання на цей практично експеримент. По-друге - точно буде крутим співрозмовником для колег. І було смішно, що я сама за збігом обставин…запізнилася до часу початку чат-конференції… А Саша, звісно, був вчасно, почали без мене, і дійсно все було змістовно, запитань багато…

Олександр Мартиненко та Наталія Лигачова

Вересень 2000-го, день зникнення Георгія Гонгадзе… Зранку ми, біля 20-ти медійників, приїхали на Труханов острів, на день народження однієї з наших колег. Тут і застала нас страшна звістка про зникнення Георгія. Дехто з нас дзвонили Саші, як прес-секретарю Кучми, далі передавали всім нам, що Мартиненко в шоці, робить все, щоб отримати будь-яку інформацію. А потім були плівки Мельниченка. От тільки уявіть: з одного боку, ти прес-секретар президента, якого підозрюють у причетності до вбивства журналіста, проти якого почалася велика протестна акція «Україна без Кучми». З іншого – ти власник та керівник «Інтерфаксу-Україна», з якого більшість українських видань і брали, власне, майже всю інформацію про протести! Я сама це дуже добре знала, бо будучі тоді заступником головного редактора газети «День», мала теж в ручному режимі, разом з іншими заступниками головреда, вибрати з метрових факсових стрічок Інтерфаксу про акції опозиції ті новини, які дати в газету… Ось в цьомуінтерв’юСаша розповідає, як йому тоді вдалося «пройти між крапельками» та забезпечити баланс в поданні інформації…

Власне, оце поєднання в Олександрові бажання бути зі всіма хорошим – як висловився хтось з колег, а з іншого – вміння при цьому не поступитися принциповими речами – і викликали перш за все повагу! 

Рік 2010. Травень. В Могилянці зібралися більше 100 журналістів, щоб оголосити про створення руху «Стоп цензурі!» на знак протесту проти тиску на медіа влади Януковича. До цього ініціативна група переговорила з багатьма відомими медійниками, які пообіцяли доєднатися. Савіка Шустера ми тоді так і не дочекалися: спочатку відповідав на дзвінки, що запізнюється, потім перестав брати слухавку. А Мартиненко прийшов як штик, і виступив: практично, єдиний, хто був не лише журналістом, а й власником медіа зі всіма витікаючими ризиками для нормального існування агентства в разі проблем з владою…

А ще фантастична доброзичливість Олександра та завжди готовність витратити свій час, допомогти, поділитися інформацією… Я мала досвід, коли, здавалося б, добрі друзі та колеги не ділилися, наприклад, контактами якихось крутих ньюзмейкерів – бо в таким момент думали про конкуренцію.

Олександр Мартиненко та Світлана Остапа

Ніколи з Сашою такого не було! І тому я часто «ловила» його на якихось заходах, або й просто просила про зустріч, щоб дізнатися й новини з політичних кіл, і його погляд на тенденції. Як медіа критику для мене це було важливо, водночас специфіка видання не давала достатньо кулуарної інформації з політичного кола, тож отакі «політінформації» від Мартиненка були десь в 2003-2005 роках реальною допомогою.

Останній раз ми бачилисяв січні цього року, в день зустрічі українських журналістів з послами G7. Зустріч проходила в італійському посольстві. Я приїхала десь на півгодини раніше, і мене у посольство… не впустили: мовляв, ще рано. Озираюся, в яке б кафе поряд заскочити, і з радістю бачу… Сашу. Пішли випили кави, навіть добре пам’ятаю, про що розмовляли (звісно, про війну), дізналася, що його син живе в Харкові… Під час розмови з послами Саша сказав небагато, але важливе. На загальному фото - десь позаду, майже не видно його… Знати б, що більше вже ні про що не запитаю і не побачу у відповідь його приязної посмішки та не почую як завжди глибокого спостереження… В серці Саша назавжди.

Василь Зоря, журналіст-міжнародник:

— Олександр Мартиненко (професійне псевдо «Мартин») був дивовижним фанатом інформаційної справи на зламі кількох історичних періодів України, поборником високої швидкості і відповідальності за свої слова, а також прихильником цінного ексклюзиву. Він був не просто шанованим професіоналом з лави «старої гвардії», а творцем з «нуля» журналістського флагману. Якби йому зараз доручили, я переконаний, він міг би спокійно керувати Reuters, France Presse, Сіньхуа. Але серце його завжди залишалося вдома, в його дітищі — «Інтерфаксі-Україна». І хоча б тому його можна, поза сумнівом, назвати співзасновником незалежної української національної журналістики. Особливо, її політичної сфери. Оскільки він бачив владу не тільки репортерським поглядом, а й з її непривабливої  середини. Йому довелося працювати з «того» боку барикад, але як журналіст там, на відміну від багатьох колег, він — на диво — не скурвився. Сашко був порядною людиною і гідним орієнтиром, що в політичному світі трапляється дуже нечасто. Однак для суспільства є чи не найважливішим цінним мірилом... Винятком, що підтверджує правило.

Ми познайомилися 30 років тому - у 1992 році, коли я приїхав до нього як до колеги у «Харків-Новини». У Києві мені з друзями запропонували створити УНІАН замість українського відділення пропагандистського радянського АПН (нині - РИА). Однак в якийсь момент ми зрозуміли, що Сашко випередив нас у старті першого великого приватного агентства новин в Україні... Тоді ще у харківському ангарі стояли комп'ютери, бігала заклопотана молодь. Він підійшов, привітався, сором'язливо посміхнувся, потиснув руку і почалися змагання.

Так ми і йшли по життю паралельно як приятелі-суперники. Частіше, звісно, випереджав він. Згодом кожен раз, коли я міг завітати на Рейтарську, ми обнімалися, як близькі по крові товариші. Востаннє він написав мені: «звісно, заходь», та вже не судилося... Хоч як компенсацію до підказки про новини з Швейцарії він ще вдячно встиг додати сердечко.

«Мартин» поспішав не тільки в перегонах на стрічці, а й взагалі по життю. Як відчував: коротка і насичена, засаднича діяльність агентства як основи всіх сегментів медіа складається з безперервних щоденних стресів, постійного вибору і несправедливої залежності від примх сильних світу цього. Одного дня з таким навантаженням могло просто не пощастити.

Пригадую, ми сиділи в його кабінеті і я запитав: чи ти знаєш, у чому найбільша біда України? Не в корупції чи провінційності. А у відсутності широкого кругозору національної еліти, що мала б відійти на кілька кроків і критично подивитися на себе збоку... Ми говорили про це довго і щиро, бо сам Сашко був професійним авторитетом саме з широким світоглядом. Знав ціну всьому, бо міг порівняти наш з іншим досвідом, оскільки об'їздив увесь світ.

Церемонія поховання Георгія Гонгадзе, 22 березня 2016 року

Із його відходом нам буде не просто його не вистачати. Він розумів не лише «ази» в подробицях та загальні умови, що мають бути постійно присутні кілька думок заради об'єктивності. Він усвідомлював головне — те, що базовою засадою журналістики є не брехня, порожні домисли чи політична доцільність, а правда або ще краще — істина.

Олександр Харченко, головний редактор УНІАН (1999-2014 роки), гендиректор «Укрінформу» (2014-2023 роки):

Боляче і дуже жаль, що Олександра більше немає. Він справді мені, як і багатьом, здавався вічним. Чому? Певне, тому що в нашій журналістській тусовці він був свого роду камертоном – настроїв, трендів, думок. 

Олег Рибачук та Олександр Мартиненко

Для мене особисто ще й конкурентом протягом доброї чверті століття: УНІАН починався фактично одночасно з Інтерфаксом-Україна, а потім  вже було інформаційне агентство «Укрінформ». Відповідно, хочеш-не хочеш, а конкурент більше займає твоїх думок, ніж будь-хто, бо щодня живеш в форматі «у них – у нас», «випередили — відстали», «заексклюзивили — прогавили». Це була конкуренція, що завжди тримає у формі, а він завжди був тим, хто попри всі емоції викликає високу професійну повагу. 

І, звісно, не могли не породжувати симпатії його тонка іронія та вміння комунікувати. Якщо є комунікації стратегічні і не дуже, то він будь-яку комунікацію він міг зробити стратегічною.