Не нашкодити героям своїх сюжетів — саме це має бути головним принципом при роботі журналістів із дітьми

Олена Розвадовська, голова благодійного фонду «Голоси дітей»

Сюжети та репортажі з дітьми, які повернулися після депортації з Росії, привертають увагу суспільства до воєнних злочинів і збирають багато переглядів. Проте у таких матеріалів є зворотний бік — ризик нашкодити дитині, яку журналіст залучає до інтерв’ю. Пригадуючи пережите, діти відчувають стрес, а це призводить до серйозних наслідків для їхнього психічного здоров’я. Крім цього, подекуди публічний розголос історії обертається й фізичною небезпекою для дитини та її родини.

Спробуйте взагалі не залучати дітей

Будь-яке спілкування з журналістами не є позитивним досвідом для дитини, яка повернулася після депортації, що постраждала або була свідком воєнних злочинів. Відповідаючи на запитання репортерів, вона знову переживатиме травматичні спогади. Через це можуть посилитися відчуття страху, тривоги та безпорадності, які були у той момент. Позаяк дитяча психіка не є зрілою, це часто призводить до психоемоційного виснаження та погіршення психічного стану в цілому.

Водночас ситуації, у яких діти змушені публічно обговорювати свої почуття, можуть порушити їхнє право на приватність і відчуття безпеки. А загострена увага саме до травматичного досвіду дитини формує її ставлення до себе як до жертви, що також негативно позначається на поведінці дитини у майбутньому.

Здавалося б, публічне обговорення досвіду, пов’язаного з воєнними злочинами, важливе, щоб притягнути винних до відповідальності. Але це не так. Якщо запитання журналістів мають характер навідних, тобто впливають на потенційну відповідь, то і всі наступні опитування дитини, зокрема у суді, можуть бути визнані неналежними свідченнями / доказами. Якщо запитання переконують дитину, що щось сталося, свідчення більше не можуть сприйматися як незалежні докази. Докладніше про це ми розповідаємо ось тут.

Отже, будь-яке публічне висвітлення історії дитини містить більше ризиків і загроз, ніж користі. Лише в окремих випадках контакт з інтерв’юером може відповідати найкращим інтересам дитини. Наприклад, якщо вона сама бажає реалізувати своє право на те, щоб її думку почули, або коли публічні свідчення є частиною програми психосоціальної реабілітації. За інших умов краще залучити до інтерв’ю законних представників дитини: батьків, опікунів або психологів.

Розкажіть дитині про її права

Завдання журналіста перед розмовою — упевнитися, що дитина вже пройшла психологічну реабілітацію, та отримати згоду її законного представника. Але обговорити формат і наслідки проведеного інтерв’ю потрібно не лише з дорослим, а і безпосередньо з дитиною.

Запитайте, чи готова дитина публічно називати своє ім’я та прізвище, чи погоджується на поширення своїх фотографій. Якщо матеріал публікуватиметься в інтернеті, зазначте, що люди зможуть побачити його і за 5 чи 10 років. Якщо у дитини є сумніви щодо наслідків такої публічності, поважайте її право на інкогніто. Такий крок допомагає мінімізувати можливі негативні наслідки інтерв’ю: наприклад, стигматизацію у колі однолітків, таврування її як жертву.

Обов’язково повідомте дитині, що вона має право відмовитися відповідати на всі або окремі питання. Поясніть, що немає неправильних відповідей, на дитину ніхто не тиснутиме й не сваритиме її за будь-які слова.

Я кілька разів стикалася з ситуаціями, коли журналісти маніпулювали дитиною: «Ми так довго до тебе їхали, а ти не хочеш говорити». Така поведінка неприпустима. Дитина не має відчувати себе заручницею ситуації, а жоден дорослий не може примушувати її до розмови.

Зробіть інтерв’ю комфортним і невимушеним

Спілкування з дитиною має бути максимально дружнім і приязним. Пам’ятайте, що дитина не зобов’язана давати вам інтерв’ю, тому завдання журналіста — зацікавити її та створити про себе хороше враження.

Розпочніть спілкування з неформального знайомства. Розкажіть, хто ви, який матеріал готуєте, яка його цінність і мета, де він буде розповсюджений. Познайомте дитину з іншими членами знімальної групи: фотографом, відеооператором. Важливо, щоб навіть маленька дитина розуміла, що з нею зараз відбувається.

Не плануйте довготривалу розмову, адже діти швидко втомлюються. Двогодинні зйомки для дітей віком 6–7 років — занадто виснажливі. Тому краще обмежитися 2–3 запитаннями: зазвичай цього достатньо, щоб уточнити у дитини необхідні деталі. Все інше розповість законний представник.

Формулювання запитань підлаштуйте під вік вашого співрозмовника. Що менша дитина, то простішою має бути ваша мова. Не вживайте складні звороти та речення, щоб не заплутати дитину й не збити її з пантелику.

Уникайте «жовтих» подробиць

Не слід робити надбанням публіки надмірні деталі травматичного досвіду дитини, зокрема принизливого поводження або інших страждань. Обговорення таких подробиць викликає у дитини стрес. До того ж і для висвітлення подій вони, швидше за все, не є обов’язковими, а слугують лише для «жовтих» заголовків.

Наприклад, немає сенсу запитувати дитину, чи було їй страшно у Росії — очевидно, що було. Або що дитина відчувала, коли її вдарили чи примусили щось зробити — очевидно, що відчуття були неприємними. Ці запитання доречні для психолога, який працює з дитиною, але не для журналістів, які є для дитини сторонніми малознайомими людьми й жодним чином не допоможуть упоратися з наслідками цих емоцій.

Щоб не запитати зайвого, поставте себе на місце жертви злочину та подумайте, які питання були б неприємні особисто вам. Імовірно, ті ж самі питання будуть недоречні й для дитини. При цьому враховуйте, що дитяча психіка є набагато вразливішою, ніж доросла.

Дбайте про інтереси дитини

Зазвичай журналісти не люблять давати своїм героям матеріал на попереднє погодження до публікації. Проте у випадку з дитиною, яка постраждала від воєнних дій, варто зробити виняток, адже ця тема є чутливою. Дайте дитині та її представникам можливість передивитися текст чи відеосюжет і внести правки, якщо це необхідно.

Крім цього, дитина має право у будь-який момент заборонити оприлюднення матеріалу повністю або частково. У нас у «Голосах дітей» був випадок, коли мама з дитиною виїхали з окупації та погодилися на зйомки. Вони самі проявляли ініціативу, хотіли розповісти про свій досвід. Але щойно вийшов відеоролик, мама подзвонила у сльозах і попросила його видалити. Вона не очікувала, що його подивляться їхні знайомі, що досі живуть на окупованих територіях, і злякалася щодо безпеки своїх родичів. Звісно, ми виконали її прохання. Після цього намагаємося взагалі уникати оприлюднення історій дітей, у яких залишилися близькі люди в окупації.

Інший приклад: ми робили відеоінтерв’ю з 17-річною дівчинкою, яка повернулася з Росії. Їй не сподобалося, як вона виглядає в кадрі, тож ми виклали лише звукову доріжку — у такий спосіб підтримали дитину.

Завдання дорослих — піклуватися про дотримання найкращих інтересів дитини. Тому варто пам’ятати, що мета розповісти про події не може виправдовувати засоби, зокрема не повинна призводити до будь-яких негативних наслідків для дитини. Намагайтеся не нашкодити героям своїх сюжетів — саме це має бути головним принципом при роботі з дітьми.

Ілюстративне фото: Getty Images