Парамедикиня, журналістка та громадська діячка: біографія загиблої Ірини "Чеки" Цибух

Ірина Цибух вперше потрапила на війну у 17 років. Про те, як складалося її життя, як вона потрапила до "Госпітальєрів" та про її погляди – читайте у тексті 24 Каналу.

Цивільне життя Ірини Цибух

Вона народилась у 1998 році у Львові, закінчила Національний університет "Львівська політехніка". Потім з 2017 року була у команді Суспільного. Вона працювала з філіями, готувала міжрегіональні спеціальні ефіри, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, була медіатренеркою.

Крім цього, поза роботою брала участь в освітніх проєктах.

Разом із колегами Ірина стала переможницею конкурсу професійної журналістики "Честь Професії" у 2021 році у категорії "Найкраща публіцистика в локальному медіа" та фіналісткою у номінації "Найкращий репортаж" у 2018 році.

Як жінка потрапила до "Госпітальєрів"

Після того, як вперше опинилась на війні, вона почала приглядатись до них, однак їй бракувало медичної освіти, кваліфікації, тож підготовка постійно відкладалась на потім, аж поки Ірина Цибух не переїхала у Дніпро і "Госпітальєри" стали ближчими, бо їхня база розташована в області.

Я пройшла вишкіл і це було доленосно, бо так почалася моя повноцінна підготовка. Вже під час повномасштабного вторгнення я змогла зайняти позицію старшої екіпажу,
– пригадувала жінка у одному зі своїх інтерв'ю.

Цибух про повномасштабну війну

Госпітальєрка розповідала, що до 24 лютого не вірила, що розпочнеться повномасштабна війна. За день до цього вони з командою презентували фільми про дітей, які живуть у віддалених селах Донеччини й Луганщини, і жінка до останнього вірила, що їм вдасться зробити презентацію 25 лютого в Києві.

Повномасштабне вторгнення вона зустріла в Краматорську.

Того ранку і в ту ніч, я в коридорі готелю навчила колегу користуватися турнікетом. Він в нас був один на двох,
– розповідала вона.

Потім вони із Донецької області повернулись до Києва та працювали в області.

Жінка була доброволицею / Фото зі сторінки "Госпітальєрів"

Батальйону критично не вистачало засобів, аби надавати допомогу на початку вторгнення. У Києві не було машини, бо всі працювали на донецькому напрямку, тож довелося чекати поки благодійники й штаб батальйону організують нові медеваки для північного напрямку. Це зайняло кілька днів. Жінка пригадувала, що тоді здавалося, що поки вони приїдуть, почнеться окупація.

Госпітальєрка пройшла звільнення Київщини

Під час роботи у Київській області "Чека" взагалі не вірила, що зможе вижити. Тоді вона думала, що смерть – це питання кількох днів.

У лісі під Ірпенем ми мали точки чергування біля переправи. Інтенсивність бойових дій там була така, що земля вібрувала весь час. Я до такого не готувалася. Над нами постійно нависали дрони, було враження, що в росіян їх незліченна кількість. Було важко повірити, що ми вистоїмо,
– пояснювала вона.

Найбільше на Київщині їй запамʼяталося, коли довелося евакуювати цивільних, яких військові ГУР виводили в ліс, де вони чергували. Жінка пригадувала чоловіка, який віз на сільській тачці лежачу маму. Син обклав її ковдрою, посадив в цю тачку і повіз через понтонний міст.

Також госпітальєрка пригадувала й іншу історію – коли з Ірпеня вивозили в евакуаційній машині десятьох людей. Їх до Академмістечка в Києві. Тоді для жінки сам факт того, що нам доводиться евакуювати туди людей був жахливим, бо вона колись жила в тому районі.

Іноді здається, не всі розуміють, наскільки все було погано. Тому мене дратує, коли кажуть, що Росія просто пішла з Київщини. Не було такого. Їх довелося стримувати, щоб виснажити й тоді вони були змушені піти,
– наголошувала "Чека".

Київський етап був для неї шоковим, але проживати його було простіше, ніж донецький. Жінка думала, що загине, і цим себе заспокоювала. Потім на Харківщині й Донеччині вона втратила найближчих друзів і сама дуже хотіла померти й доєднатися до них, але тоді вона вижила та згодом відчувала вдячність, що з нею все добре.

Про особливості тактичної медицини

Ірина Цибух у одному зі своїх інтерв'ю розповідала, що особливість тактичної медицини в тому, що ти постійно бачиш тільки поранених або загиблих і через це ситуація виглядала фатальною. Вона зазначала, що бійці теж бачать поранених побратимів, але також вони можуть відвоювати окоп, зайняти якісь рубежі та вбивати ворогів. А медики бачать лише поранених.

Ірина "Чека" Цибух була парамедикинею / Фото зі сторінки "Госпітальєрів"

Крім цього, їй важко було працювати з цивільними. Вона пригадувала евакуацію лежачого чоловіка з інсультом з-під Гостомеля, він плакав усю дорогу. Його дружина просто не розуміла, чому це все з ними відбувається. Люди просто жили у своєму будинку, а їх видрали з цієї хати, бо весь квадрат, де вони живуть, обстрілювався з російських мінометів. Госпітальєрка не могла їм пояснити, чому це сталося взагалі.

Такі моменти емоційно дуже травмують. Бо зʼявляється бажання захистити, а ти по суті забираєш людей з їхнього дому. А ще евакуація дітей. У мене вже є якась агресія до батьків, які залишаються з дітьми в зоні бойових дій. Це несправедливо до дітей. Їхнє життя буде зіпсоване назавжди, бо вони вже бачили й чули війну,
– говорила "Чека".

Боялась, що про війну забудуть

Згодом після цього Ірина Цибух вирушила до морської піхоти на Донецький напрямок, де працювали до середини осені 2023 року. Госпітальєрці було страшно повертатися на Донеччину, бо вона боялася, що бойові дії зведуться лише туди й війна перестане бути актуальною, а люди не відчуватимуть загрозу Росії.

Було враження, ніби я повертаюся в безнадію, нескінченність. Бо всюди є якась динаміка бойових дій, а Донецька область, здебільшого за настроєм, залишається такою, якою була до повномасштабної війни,
– пояснювала свій страх Цибух.

Але тоді про війну не забули й Бахмут став основною точкою уваги. Вона виділяла кілька причин, чому її страхи не виправдались. Можливо, через те, що було набагато більше мобілізованих і взагалі людей, які воюють. Інша причина, чому про війну не забули – це страх. І третя причина – відчувається необхідність відплати.

Жінка втратила багатьох друзів

Навесні 2023 року вона була дуже втомлена і розбита самотністю через загибель друзів. Однак на початку літа зустріла свій теперішній склад екіпажу.

Нові бійці, ми з ними тренувалися безкінечно, багато проводили часу разом, випрацьовували правила всередині екіпажу. Зараз команда дає мені багато сил приїжджати на ротації й не здаватися,
– розповідала "Чека".

Вона також зазначала, що тоді вони працювали з розвідниками й серед них був один її старий друг, який, загинув на війні. Він її наставник на цій війні, приклад. Госпітальєрка наголошувала, що вони працювали зокрема, щоб він жив. За її словами, це важливий момент сили – усвідомлювати, що хтось з твоїх старих знайомих живий, бо їх лишається все менше.

У Ірини Цибух був складний період в житті. Вона працювала з терапевтом, намагалась виходити з важких станів, але війна довжиною довше, ніж рік, і відповідальність, яка на ній висіла, давала про себе знати.

"Чека" про мобілізацію

Люди, які ставлять собі запитання: "Чому я маю мобілізуватися?", викликали у неї страх. Жінка вважала, що це нерелевантне до дійсності, маніпулятивне питання, безконтекстуальне до того, що відбувається зараз, адже відбувається повномасштабна війна.

Мене лякають люди, які не тренувалися цей рік, які не вміють накладати собі турнікет, не розуміють, як складати та розбирати автомат, як з нього стріляти. Бо немає ніяких відʼєднаних від суспільства Збройних Сил,
– підкреслювала Цибух.

За її словами, саме тому важливо було тренуватися, щоб стати хорошим бійцем і вміти правильно надавати допомогу, бо більшість поранень на фронті – сумісні з життям. Чим більше натренований, тим маєш більше шансів вижити на полі бою.

Цибух наголосила, що проблема не лише в тих, хто втомився на фронті, вигорів чи кого вже поплавило. Вона розповідала, що вони працювали з бійцями, в яких були галюцинації на позиціях через те, що вони довго не спали і їм було психологічно важко. Але через те, що динаміка війни дуже активна, треба рятувати не стільки тих, хто втомився, скільки тих, хто поранений.

Жінка мала нагороди / Фото зі сторінки "Госпітальєрів"

Це пов'язано із тим, що поранений боєць стояв на посту в кінці окопа з пʼятої по двадцяту, але він не може більше воювати, тож там ніхто не стоїть, або стоїть інший боєць, який має відстояти дві зміни.

Ірина Цибух про важливість пам'яті

Жінка багато уваги придяляла пам'яті та її важливості. У одному зі своїх інтерв'ю вона пояснювала, що варто почати з уявлення про рівні того, як ми можемо пам’ятати і хто загалом має цією пам’яттю займатися. У нас є інституції, наприклад, Міністерство ветеранів, яке безпосередньо відповідальне на стратегічному рівні за пам’ять, за полеглих наших героїв. Однак не все так просто, адже у нас немає в постколоніальній країні уявлення про стратегічні інституції.

Що це таке? Це найпростіше пояснення для військовослужбовців, це цей стратегічний рівень, і відповідно вони займаються тактичним рівнем. Що це таке? Це проєктний менеджмент, у нас всі інституції – це інституції просто проєктного менеджменту,
– наголошувала Цибух.

Гспітальєрка підкреслювала необхідність стратегії пам’яті, адже вона формує суспільство. Це треба зробити не для себе, а для майбутніх поколінь.

Пам’ятування ми робимо не для загиблих людей, бо вони уже загинули. А робимо для тих, хто далі буде про це знати. Ми знаємо про це найкраще, бо ми є учасниками цих подій. Але потім буде купа людей, які вже не будуть пам’ятати це як ми,
– підкреслювала вона.

Чому госпітальєрка залишалась в добровольцях

Ірина цибух пояснювала, що однією з причин, чому вона лишалась в добровольчому русі, а не в Збройних Силах, було те, що вона мала можливість не зводити на нуль цивільне життя і продовжувати його в перервах між ротаціями, або дистанційно. Це впливало і на психологічний стан, і на можливість розвиватися, дозволяло також розвивати свої цивільні проєкти.

"Чека" загинула перед днем народження / Фото Юлії Кочетової

"Прожити досвід боротьби"

Госпітальєрка говорила, що не знає, чи можна було б вибрати кращу молодість, ніж та, яка у неї була. За її словами, прожити цей період в якихось подорожах, університетах, навчальних програмах, обмінах і так далі, звичайно, цікаво і було б непогано, але ніхто у світі з молодих людей немає спроможності виборювати власну свободу.

Щоразу, коли в нашій евакуаційній машині є поранений боєць, я тримаю цю свободу у руках. Я не мобілізована, я дівчина і я можу в будь-який момент обрати життя в подорожах і поїхати. Але мені хотілося б прожити досвід боротьби до кінця,
– зазначала вона.

Водночас вона наголошувала, що жалкувати про те, що з нами це сталося немає сенсу. Госпітальєрка також пояснювала, що молодість – це здатність вірити в чудеса, але війна забирає це, хоча, якби ми в умовах війни намагались уникати боротьби, то молодість була б беззмістовною.

Загинула за кілька днів до 26 років

1 червня їй мало виповнитись 26 років, однак госпітальєрці тепер назавжди 25. Перед своїм днем народження вона написала пост у соцмережі Х. Там вона зазначила, що "пишається тим, що змогла дожити до 26 років".

Про те, де та коли відбудеться прощання з госпітальєркою повідомлять згодом.