За що вбили Ігоря Білозора. Жорстоке побиття через російський шансон, 100 тисяч львів’ян на похороні та доля вбивць композитора

24 роки з нами немає відомого українського композитора, народного артиста України, керманича та соліста вокально-інструментального ансамблю "Ватра" Ігоря Білозора. Музиканта не стало 28 травня, похорон артиста відбувся 30 травня 2000 року.

OBOZ.UA поспілкувався з рідними, друзями та колегами знаменитого композитора, які поділилися з нами маловідомими сторінками з життя видатного українця. Композитор Ігор Білозір залишив нам у спадок понад 100 пісень, що увійшли до репертуару "Ватри". 

Солістами колективу були свого часу народні артисти України Оксана Білозір – його перша дружина, Мар’ян Шуневич, а також інші виконавці.

"З Ігорем я з перших кроків – весь час ходили друзями – і по життю, і по сцені. Як музикант він мав талант, як то кажуть, від Бога, – розповідає Мар’ян Шуневич. – Вважаю, що "Ватра" злетіла в своїй популярності саме завдяки його пісням. Композиції, які найбільш популярні до сьогоднішнього дня – "Весільний марш", "Пшеничне перевесло", "Мамина світлиця", "Ніби вчора, моя мамо", "Коханий" – народ співає і до сьогодні. І буде співати. Мелодика його творів дуже наближена до народних пісень, він перейняв це від батька, який теж був музикантом, викладав у школі. "Ватра" відзрізнялася серед всіх сучасних тоді вокально-інструментальних ансамблів своїм неповторним самобутнім звучанням".

"У звичайному житті Ігор був дуже добрий душею, мав широке серце, легко сходився з людьми, – продовжує Шуневич. – Але на репетиціях це все пропадало, бо робота – є робота. Остаточне слово весь час було виключно за ним. Недарма його називали "Дуче" (від лат. "лідер, вождь"). Однак він не був занадто категоричним, любив колективну співтворчість. Ніколи не казав: от я написав, ти граєш ось це, ти – інше, а той – отак співає. Він приносив пісню і пропонував кожному музикантові знайти свою лінію. Якщо щось не складалося, казав: шукайте далі".

"Він був дуже колективним, – згадує музикант "Ватри" Юрій Кедринський. – Для нього ансамбль, хлопці – це було все. В житті він був дуже товариський, однак у роботі – просто несамовитий. У ті часи багато хто слухав західних музикантів, а в нього була своя музика в голові. Часто на оранжуванні давав нам свободу: робіть свої пропозиції. Але те, що не підходило, відкидалося без жодних сентиментів".

Життя Ігоря Білозора трагічно перервалося в 45 років. 8 травня 2000 року у львівській кав'ярні "Цісарська кава" його жорстоко побили двоє молодиків – Дмитро Воронов і Юрій Калінін. Лікарі боролися за життя видатного музиканта двадцять днів. 16 травня Ігор Білозір пережив клінічну смерть, а 28 травня 2000 року його серце перестало битися.

"Про те, що сталося 8 травня, я знаю з матеріалів суду – був присутнім під час засідань, – розповідає Юрій Кедринський. – Я бачив цих Воронова та Калініна… Є багато кривотолків та розповідей про той трагічний вечір травня, які не відповідають дійсності. Цього дня дружина Ігоря Ольга поїхала до батьків в село, а він працював. Вона потім розповідала, що, коли повернулася, побачила нотний папір на інструменті і акуратно заструганий олівець поряд (він завжди дуже гарно вималював кожну ноту). Якийсь час він зробив перерву і пішов прогулятися вулицею в напрямку центру. В кав’ярні, яку проходив, сиділи відомий журналіст Богдан Гнатовський, викладач з прикладного мистецтва, та дві вчительки. В однієї з них був день народження. Побачили Ігоря – покликали. Він побіг за квітами – привітав".

"Якийсь час вони сиділи на каві компанією, – продовжує Юрій. – А потім тихенько почали співати пісню Ігоря, сам він не виконував твір з ними – ніколи цього не робив за столом, тільки – за інструментом, зі сцени. Пісня називалася "Перший сніг" – дуже лірична та гарна. Вже не знаю, яким чином у цей час в кав’ярні перебував бард, який працював зазвичай у переході "на шапці". Думаю, його запросили Воронов та Калінін".

"Коротко, як це було: зібралися два товариства – різні як за віком, так і за духом, – згадує Ольга Гошовська, друга дружина Ігоря Білозіра. – Одне, начебто, святкує Дєнь Побєди. Там Дмитро Воронов, син заступника очільника міської міліції. Проживав неподалік. Часто бував у "Цісарській каві" – це була, так би мовити, "його" територія. Юрій Калінін – товариш Воронова, ще гітарист і кілька осіб... Співають. Голосно, бо так їм хочеться. Російською. З-поміж інших "офіцери, офіцери, ваше сєрдце под пріцелом, за россію...", "давай за жизнь, давай, брат, до конца..." і подібні".

"Товариство, яке сидить за столиком разом з Ігорем, упівголосу наспівує його "це не яблуні цвіт не май, це не пізній бузок, це, знай, в нашу зиму приблудив білий лебідь молодий", – продовжує Ольга. – Компанія прихильників пісень про "честь" офіцерів у нахабній формі вимагає в товариства Білозора негайно припинити, бо це "заважає слухати те, що вони хочуть". Журналіст Богдан Гнатовський заперечує: "Тут народний артист України Ігор Білозір. Ми співаємо його пісню". Однак їм: замовкніть! Несподівано Воронов встає, підходить упритул до Білозора, наносить удар, настільки сильний, що Ігор падає".

"Починається якась штурханина – вечір був зіпсований, – продовжує Юрій Кедринський. – Ігор із товаришами встали і пішли до виходу. Білозір підійшов до їхнього столику, простягнув руку Воронову і сказав, що не варто сваритися. Додав: "Я вибачаю вам". Я думаю, що це і стало моментом, коли тим відморозкам зірвало дах. Вони сприйняли цей жест як поразку. Воронов послав Білозора на три літери".

"Тим часом Білозір із Гнатовським пішли проспектом до помешкання Ігоря, – продовжує Ольга Гошовська. – Додому залишаються лічені кроки, але Ігореві дістатися туди вже не судилося. І на роялі залишиться нотний аркуш з недописаною піснею. Воронов і Калінін переймають їх. Воронов, офіцер, який професійно займався боксом, єдиноборством і знав прийоми, наносить Білозорові прицільний, несамовитої сили удар в лоб, внаслідок якого Ігор, за свідченням Гнатовського, "повалився на тротуар, як сніп". Але їм ще мало! Треба добивати! І знавісніло, люто – кулаками, ногами".

"Наступного дня ми мали з ним зустрітися по роботі, – згадує керівник ансамблю "Ватра" Андрій Кучерепа. – Зранку ми зазвичай зідзвонювалися. В нього завжди було знамените привітання для друзів у слухавку: "Годі спати, час вставати, сонце вже зійшло". 9 травня телефоную, чекаю "годі спати", а телефон ніхто не бере. Набираю вдруге, втретє... Може, думаю, кудись на каву пішов. Але на душі чомусь стало неспокійно. Йду до нього додому – ніхто не відчиняє. Запитав у кав’ярні, що поряд, чи не бачили. Сказали, що не приходив. Пробіг кілька кіл по центру – ніхто нічого не знає. В годині третій знову з дому почав йому телефонувати – тиша. Побіг знову до нього додому – немає".

"Ввечері кажу дружині: "Йдемо, ще раз до Ігоря пройдемося, бо щось дивне коїться", – продовжує Андрій Кучерепа. – І на переході раптом біля нас зупиняється на якусь секунду таксі, і Оля кричить з вікна: "Андрію, Ігор у лікарні!". Ми – туди, він у тяжкому стані. Я був з ним до останньої хвилини… Вірили, сподівалися. Якийсь час був у свідомості, потім – кома".

"Мені тієї весни було 28, – написала на своїй сторінці у Facebook дружина Ольга в одну з річниць смерті Ігоря Білозора. – Тобі тієї весни було 45. Тобі завше буде 45. Ти вже був у комі, а ми з твоєю сестрою Русланою, яку ти дуже любив, хоч не так часто їй про це говорив, давали тобі слухати пісні в навушниках, співали "Мамину світлицю" і "Ніби вчора". А ще читали тобі казки... Ти часто вдома просив, щоб я читала тобі їх вечорами. А я, ще така молода, любила, коли ти вночі сідав за рояль. І були ми лише удвох... Бо це рідко було, ти не міг бути без друзів, без людей навколо себе".

"Останню казку про білу качечку, яка полетіла в небо, я прочитала тобі 27 травня 2000 року в реанімаційній палаті, – згадує Ольга. – Поруч сиділа Руслана і тримала тебе за руку... А потім ми вийшли з нею на подвір'я, сіли на лавочку біля вікон тої палати, щоб ніхто нас не бачив, молилися і читали вірші Ліни Костенко. Ми потребували сили... 28 травня ти нас покинув".

"Наступного дня всю вулицю заполонили люди, – продовжує Ольга. – До квартири неможливо було пройти. Люди плакали вголос, не стримуючи сліз. Стояли біля труни твоєї ті найрідніші, найдорожчі, кого ти любив: мама, син Андрій, сестра Руслана, племінниця Вікторія. І стояли біля труни дві жінки, які тебе любили: Оксана і я. Прощання в філармонії. Потім – церква святого Андрія. Тисячі, тисячі, тисячі людей. Вулиці, встелені квітами... Це був твій останній концерт. І плакав Львів, який ти так любив".

"Процесія розтягнулася на кілька кілометрів, – згадує Андрій Кучерепа. – Згодом писали в пресі, що такий масовий похорон був, коли ховали в листопаді 1944 року митрополита Андрія Шептицького. І ще – Івана Франка, таке ще казали".

"30 травня на похорон Ігоря прийшли більше 100 тисяч людей, – ділиться спогадами Юрій Кендровський. – Треба сказати, що і в ті дні, коли він перебував в лікарню туди тягнулися всі: священники, цілителі, енергетики – прагнули допомогти, але – на жаль. Побої були несумісними з життям… Ми всі по черзі несли труну. Люди були розлючені тим, що сталося, хотіли розтрощити "Цісарську каву". Температура в повітрі зашкалювала. Весь центр був запружений людьми – Личаківська забита. До слова, про долю засуджених відомо небагато. Але розповім один факт. Якось у перукарні я розговорився з майстринею, яка виявилася сусідкою сестри Воронова. Вона сказала, що через кілька років після того, що сталося бачила його – приходив до своєї сестри".

"Де ці чоловіки зараз – невідомо, – додає Кендровський. – Скільки насправді вони відсиділи – теж. Я знаю, що один журналіст робив запит на них, але відповіді не отримав. Розповідали, що злочинці були відправлені в колонію в Херсон. А невдовзі батько Воронова звільнився і поїхав працювати в міліцію туди. Він і у Львові рятував сина, як міг. Приміром, свідки давали покази, що чоловік, який влаштував бійку, був в куртці, а коли взяли Воронова, він був переодягнений в інший одяг. Ясно, що йому допомогли це зробити. Можна було таким чином апелювати, що це не він був".

У вересні 2001 року колегія Львівського апеляційного суду оголосила вирок у резонансній справі. Судові засідання тривали упродовж майже п’яти місяців. Дмитра Воронова було позбавлено волі на 15, Юрія Калініна на 12 років. Суд звинуватив їх у скоєні вбивства за обтяжливих обставин. У справі про загибель композитора проходили 30 свідків, вона зайняла 16 томів.

"За рішенням суду родичам мала виплачуватися матеріальна компенсація, – розповідає Юрій Кендровський. – Так от Руслана Білозір отримала лише один раз 3 гривні 50 копійок – я був свідком. Вона не хотіла навіть їх торкатися і зразу перерахувала кошти на рахунок одного з дитбудинків".

Якийсь час ходили розмови про те, щоб у квартирі Ігоря Білозора планують зробити його музей.

"Так, ми хотіли цього, але бракувало коштів на ремонт, – підтверджує Кендровський.– Одна реставрація вікон на той час, коли ми почали над цим думати, мали обійтися в чотири тисячі доларів. Такі гроші на той час нам було важко знайти. Тому мрії залишалися мріями, однак в квартирі довгі роки все було так, як при Ігореві. А кілька років тому Оксана сказала нам, що хотіла би, щоб ця квартира перейшла Андрію – їхньому спільному сину з Ігорем. Потім у Оксани виникла ідея зробити там сучасний музей-студію, щоб не просто люди приходили дивитися на експонати, а проводилися камерні тематичні зустрічі. В квартирі було зроблений ремонт. Але на даний момент питання залишається відкритим".

"Руслана Білозір, сестра Ігоря, після смерті їхньої мами виїхала до Норвегії – там мешкає її дочка, є онучка, – розповідає Юрій Кендровський про долю близьких родичів Білозора. – Вона старша за Ігоря – за характером дуже вимоглива. Шанована лікарка, керувала дитячою поліклінікою у Львові. По суті вона його виховувала – батьки ж весь час на роботі. І я вам скажу, що якби не вона, не знаю, якби вирішилася судова справа. Всі матеріали перепустила через себе. Вдова Ігоря Ольга вийшла вдруге заміж, який час вони з чоловіком мешкали за кордоном. Мають донечку Христину".

"Чому не склалося його життя з Оксаною Білозір? – продовжує Юрій. – Вони дуже важко розходилися. Він публічно не демонстрував свого кохання до неї, але любив сильно. Вкладав у неї душу. Те, що вона заспівала, це його заслуга. Він писав для неї пісні, в яких ретельно підбирав тональність саме для її голосу – таке не кожен може. Оксана, безумовно, дуже талановита, але вона – його дітище. Він був "дуче" – вона не могла в нього не заспівати. Міг так показати, так піднести – педагог від Бога".

"Знаєте, сказати, що Ігор – це людина, який би вийшов на барикади з прапором, я не впевнений, що він таке би зробив, – додає Юрій. – Його цікавила виключно музика. Але його ніхто не міг би примусити заспівати російською. Згадую, що перед тим, як отримати дозвіл виїхати на гастролі за кордон, мусили побувати в Москві. Мали зустріч на високому рівні – була Пахмутова, пам’ятаю. Білозору в приватній розмові запропонувати писати російською, обіцяли гастролі Союзом, космічні заробітки. Місяць минає, а він мовчить. Ми вже почали над ним підтрунювати, мовляв, коли гастролі? А він: "Та не можу, я, хлопці! Зрозумійте, не можу… Не йде – і все".

"Як кажуть: час лікує і нерідко багато чого припадає пилом забуття, але не у ватрівчан, – каже Мар’ян Шуневич. – Ми коли сходимо на репетиції, стаємо, як діти, щасливі. Ніби вперше зібралися – так радіємо один одному. Так воно все у нас завжди було і так продовжується. Збираємося – баагато згадуємо. І стараємося все робити так, як бачив це Ігор".

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!