Звідки в Голенка ці чари

Мрія режисера Національного театру імені Марії Заньковецької (Львів) Максима Голенка поставити виставу про особистість легендарного українського поета, композитора та одного з основоположників української естрадної музики Володимира Івасюка стала реальністю.

«Ти признайся мені…» Ці слова мільйони людей в усьому світі після прочитання доспівують. Про полон печалі, чар-зілля та, звісно, пошук червоної рути. У березні цього року автору пісні про квітку надії Володимиру Івасюку могло б виповнитися 75 років. Несправедлива доля виділила йому короткі 30 років життя. Більш як сотня пісень, пів сотні інструментальних творів, музика для театру, фортепіанні п’єси, твори для віолончелі та камерного оркестру — частина з того, що встиг створити. Несвідомо виникає питання: «А якби?»… Якби не забороняли… Якби не перешкоджали… Якби не знищили… Якби.

Увіковічення пам’яті Володимира Івасюка має багато проявів та обширну географію. Спогади батька, рідних, друзів, збірки поезій, фільми, фестивалі, концерти, меморіальні дошки, музеї та багато іншого — все для заслуженого вшанування генія. З цією ж метою одна з найвідоміших українських сценаристок (фільми «Кіборги», «Дике поле», «Погані дороги», серіал «Спіймати Кайдаша») — драматургиня та письменниця Наталка Ворожбит написала кіносценарій «Червона рута». Наразі фільму за ним не зняли, а лише «адаптували» до театральної сцени, здійснивши до 75-ї річниці від дня народження Володимира Івасюка першу постановку твору в Національному театрі імені Марії Заньковецької (Львів) — виставу «Червона рута» (режисер — Максим Голенко).

Звідки брав енергію для творчості Володимир Івасюк, можна лише припустити. Щасливе дитинство, прекрасна та дружня родина, зростання в любові й абсолютна самовіддача своїй пристрасті — музиці. Звідки бере енергію, а може, й «чари» для режисури своїх вистав Максим Голенко — для мене особисто є загадкою.

13 прем’єр у театрі під керівництвом Голенка, зокрема дві масштабні постановки за його режисурою, за один театральний сезон! 12 вистав — уже в діючому репертуарі. Останню з цього списку («Тартюф» Мольєра в постановці відомого литовського режисера Оскараса Коршуноваса) заплановано на 13 та 14 липня. На сьогодні така кількість прем’єр в одному сезоні (без втрати якості) та швидкість оновлення репертуару — це абсолютний рекорд серед усіх театрів країни. А якщо ще взяти до уваги, що за тиждень виповнюється лише рік відтоді, як Максим Голенко очолив театр, то можна сказати, що Максим — єдина людина в Україні, яка на владній театральній посаді ефективно працює в «турборежимі». За цей час театр уже встиг придбати ліцензію на всесвітньо відомий мюзикл. Гадаю, від анонсу до вистави літо не встигне закінчитися.

Виставу «Червона рута» було створено за… майже два місяці (саме стільки тривав репетиційний процес). Уявити це важко. Більш як 40 дійових осіб. У деяких ролей — по два виконавці за чергою. У виставі задіяний оркестр театру. Технічні трансформації на сцені та гра в оркестровій ямі — окрема тема. Темп вистав Голенка («Червона рута» не є винятком) — це так, ніби сідаєш на борт звичайного пасажирського літака і в перші секунди польоту розумієш, що літак — надзвуковий.

Листівки з цитатами пісень, значки, футболки, світшоти, відтворення орнаменту вишиванки Володимира Івасюка в колаборації з відомим брендом одягу — це лише частина рекламної продукції, підготовленої спеціально для однієї вистави. Буклет до вистави (дизайн Марії Білінської) містить інформацію не лише про команду, яка працювала над виставою, а й про деякі тексти пісень, що звучать у виставі, відомості про окремі сторінки біографії Володимира та чудернацькі малюнки, розгадати які можна завдяки погляду на них крізь дві кольорові плівки, прикріплені до палітурки, — синю й червону. На кожній із плівок написано, що ви самі обираєте призму, крізь яку дивитеся на світ. Червона — як головний колір Радянського Союзу — проявить відповідне минуле. Синя — як колір неба — дасть змогу знайти хоч на паперових сторінках заповітну червону руту.

Історія, запропонована Наталкою Ворожбит і втілена Максимом Голенком, не має претензій чітко відтворити біографію Івасюка, тому й містить примітку-жанр — майже мюзикл, майже біографічний. Це — історія про Івасюка-людину з усіма його слабкостями, болями та викликами долі.

Події вистави — це показ різних періодів життя Володимира Івасюка. Це й юнацькі роки в рідній Кіцмані, де Володимир із однокласниками за два місяці до закінчення школи повалили бюст Леніна. Це й студентські роки (навчання в Чернівецькому медінституті та Львівській консерваторії). Це й початок, а згодом — карколомний злет музичної кар’єри. Це й про спілкування з родиною, стосунки з найближчим оточенням. Це й про перше та останнє кохання. Це й про випробування популярністю, про постійну присутність надокучливих спецслужб у дорослому житті Володимира. Це й про фатальне — його загибель.

Краса текстів пісень і музики Володимира Івасюка, спогади про нього рідних і друзів змальовують в уяві його образ у яскравих і світлих кольорах. Весь простір сцени займає громіздка конструкція сірого кольору. Навіть від візуального споглядання відчувається холод бетону. Головна художниця Національного театру імені Марії Заньковецької Юлія Заулична, схоже, умисно прибирає задник сцени, від чого сірий моноліт виглядає мавзолеєм вождя на широких просторах країни, де багато «лєсов, полєй і рєк», але водночас дуже важко дихати й жити вільній серцем людині. На тлі сірого мороку поступово з’являтимуться різні проєкції (словесні та фотозображення) років певних подій, переписки з рідними. В одному з кутів простору оркестрової ями виникатиме майданчик, на якому режисер відтворить знамените виконання «Червоної рути» 1971 року Назарієм Яремчуком, Василем Зінкевичем і Володимиром Івасюком, і не лише цю подію.

Роль Володимира Івасюка стала першою роботою на сцені Національного театру імені Марії Заньковецької для відомого українського актора театру та кіно Марка Дробота. Проте це не перша успішна сценічна співпраця Марка й Максима і, схоже, знову заявка на престижну нагороду. Хоча Шевченківська премія, яка у виставі «звучить, як ляпас», може й цього року оминути виставу Голенка.

Марк Дробот до вистави зізнавався, що для нього ця роль є особливо відповідальною саме тут, у Львові, де Івасюка багато хто знав особисто. «Він просто-таки зворушував мене своєю наполегливістю та вправністю», — так про свою дитину написав у біографічній повісті «Монолог перед обличчям сина» батько Володимира Івасюка Михайло Григорович. Більш як дві години шаленого темпу вистави, живе виконання Марком (як виявилося, він має красивий та сильний голос. — Ю.С.) пісень Івасюка так само зворушують. У цій наполегливості, впевненості та віддачі себе публіці до виснаження є щось спільне між талановитими людьми різних епох.

Для головної ролі режисер обрав концепцію вікової різниці, тому на сцені фактично буде два Володимири. Дорослий — Марк Дробот (Володимир у старшому віці) та більш юний — Артем Слюсаренко (візуально дуже схожий на Івасюка) в черзі з іншим актором — Ігорем Возьним.

Нині технології дозволяють митцям відтворити голографічне зображення співака. Тому коли на сцені з’явилася Софія (Наталія Поліщук-Московець), стало навіть трохи моторошно. Схожість із королевою радянської естради Софією Ротару, яка стала знаменитою завдяки пісням Володимира Івасюка, вражає. Софія/Наталія до того ж є не менш голосистою, ніж її відомий прототип. Мабуть, щоб не злякалися цієї «ідентичності» (переконалися, що це жива людина) й точно впізнали любов до збирання квітів, режисер відправляє Софію «з концертом» до глядацької зали. Тут вистава любителів «хуторянки» розчарує. Образ культової співачки та її продюсера-чоловіка — це негативні персонажі, хитрі й корисливі зрадники відкритого у своїй беззахисній любові до них Володимира.

Родина Володимира Івасюка, зокрема сестри Галина й Оксана, сприяли театру в роботі над виставою та були присутні на прем’єрному показі. В ексклюзивному коментарі нашому виданню я запитала Оксану про її враження від вистави. «Це особливо важлива вистава про творчість мого брата. Для мене вона — про конфлікт митця, тонкого й водночас дуже сильного молодого чоловіка, з потужною каральною системою. Я вважаю виставу першим політичним мюзиклом. Тут репресивна система показана шаржовано, жахливою, слабкою, такою, якою вона була насправді. Особливо цінним є те, наскільки сценаристка Наталка Ворожбит проявила високу майстерність і точно відчула епоху й ті конфлікти, якими цей період був наповнений. Я захоплююся талантом цієї драматургині. Для мене дуже важливим було, що на сцені звучала «Червона рута». Нині, за складних обставин, ця пісня набуває потужного звучання. Це патріотична пісня, навіть якщо її текст — про інше. Це — наше, рідне, українське. Режисер Максим Голенко виявив надзвичайну чуттєвість, і я вражена тим, наскільки сучасно й талановито зроблена вистава. Весь акторський колектив, балет продемонстрував високу майстерність. Ще дуже приємно, як у виставі показано родинність. Те, як сім’я метушиться біля талановитої людини, оберігає її».

Як для кожної дійової особи на сцені потрібно підібрати образ, так і для мелодії іноді потрібно підібрати саме її слова, які заграють, звучатимуть і хвилюватимуть слухачів. Для мелодії «Баллади про мальви» Володимир Івасюк знайшов текст (автор — Богдан Гура) не відразу. Мабуть, генії якось особливо вміють відчувати фатум долі.

Терновий вінок Володимира Івасюка, в якому Марка Дробота «виводить» до глядацької зали режисер, прикрашений мальвами. Квіти зацвітають «кров’ю», яка стікає по обличчю актора, коли він виконує баладу. На тлі сірого моноліту виникають слова матері Володимира: «Як ти хочеш святкувати 30-річчя?». «Скромно, мамочко», — безвимовними словами проєкції відповідає син.

Реквіємом стали для Володимира Івасюка слова про продовження життя в цвітінні мальви. У глядацькій залі, серед заплаканих і схвильованих виставою глядачів, відчуваєш, що геніальний митець житиме ще довго, й не лише в мальвах, водограї, далеких горах, широких полонинах, а й у виставі Максима Голенка «Червона рута».

Наступні покази вистави «Червона рута» — 15 та 16 червня.