Що робити з імперією далі: чому Захід досі боїться Кремля та вважає, що РФ має впливати на Україну

Під час фестивалю демократії канцлер Німеччини Олаф Шольц розповів, як напередодні повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року росйський президент Володимир Путін доводив йому, що Україна "належить" Росії. Розмова відбулася у Кремлі 15 лютого 2022 року "за тим довгим столом, який усі пам'ятають", і тривала чотири години. Путін, за словами Шольца, продемонстрував свої імперські уявлення, що кордони "можна змінювати за допомогою сили", без огляду на право. "І Білорусь є частиною Росії. Лукашенко свідомий цього й не має ілюзій", — додав канцлер.

Насправді, всі тридцять років української незалежності західний світ, зокрема, й Німеччина, вважали, що Україна — у сфері впливу РФ. Мовляв, такий "спадок" їй "залишився" від Радянського Союзу та навіть Російської імперії. Саме тому на початку 1990-х майже ніхто з західних лідерів того часу не підтримували незалежність України, а намагалися втримати велику країну. Західні політики дійсно вірили, що СРСР може трансформуватися в демократичну державу з центром у Москві. Державу, яка може стати партнером для Заходу. І коли 1 грудня 1991 року українці підтримали Акт про незалежність, у США не поспішали визнавати — адміністрація Буша-старшого очікувала негласних запевнень, що Україна віддасть ядерну зброю. При чому у співпраці з РФ. Так і сталося. А коли у 2014-му почалась війна у Донецькій та Луганських областях, сталась окупація Криму, Захід також просто спостерігав за подіями, бо сприймав інтереси Росії в Україні як належні.

Неприхований вплив: Україна була лише юридично не в складі РФ

"Російський вплив проявлявся тридцять років в інформаційній сфері — всі медіа були або підконтрольні росіянам, або орієнтувались на Москву. Державні органи також усі свої дії робили з оглядкою на Кремль, — говорить Фокусу експерт програми російських та білоруських студій Ради зовнішньої політики "Українська призма" Ярослав Чорногора. — Економіка була зав’язана на дешеві російські енергоносії. У безпековій сфері армія брала участь в усіх російських заходах в рамках СНД. Чорноморський флот РФ спокійно розміщувався в Севастополі. Тож Україна була лише юридично не в складі РФ, але була реальним суб’єктом пострадянського простору".

І ця російськість, справді, була у багатьох українців в голові та у побуті. Російською говорили у родинах (відповідно до офіційних даних перепису 2001 року російську мову назвали рідною 14 млн людей в Україні, тобто близько 29%), школах, у медіа. Російських літературних класиків та російських публіцистів сучасності цінували вище, аніж українських представників.

І лише дві революції — Помаранчева 2004 року та Гідності 2013-2014 років почали віддаляти від цього концепту. Тоді українці, несподівано для РФ, виступили проти перебування України в орбіті Москви і Кремля, нав’язування їх політики і спрямованості розвитку України в контексті зовнішніх відносин. Але поки люди на вулиці скандували "Україна — це Європа", президент РФ Володимир Путін та його радники ухвалювали рішення скористатися ідеєю так званого руського міра, аби "повернути" Україну під тотальний вплив Росії.

А надто Кремль мав успішний приклад такого контролю — Білорусь в період правління Олександра Лукашенка. Особливо після 2020 року, коли у цій країні відбулися недемократичні, непрозорі вибори, а Лукашенко остаточно утвердився в якості диктатора і нелегітимного президента.

"Або просто — васала Кремля, — зазначає у розмові з Фокусом кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський. — Він і диктатор, і "губернатор" країни, яку повністю увібрала в себе РФ. Росія використовує її, зокрема, в якості полігону для нападу на Україну та здійснення гібридних атак на сусідні з Білоруссю країни — Польщу, Литву, Латвію, тобто країни ЄС та НАТО. Зараз вже є інформація, що на території Білорусі розміщена тактична ядерна зброя Кремля. Будь-які забаганки Путін намагається втілити через білоруський режим. Україна і Білорусь, хоча і з одного радянського простору, але пішли різними шляхами".

Але у розумінні Росії та Володимира Путіна вплив на Україну та Білорусь дуже схожий. "Якби в Україні не було Революції гідності й Помаранчевої революції, якби не Віктора Якуковича обрали як представника, а більш компромісну фігуру, то, можливо, й в Україні було так як у Білорусі, або як у Грузії, — продовжує Ярослав Чорногора. — Думаю, стратегічною помилкою Росії було почати війну в Україні у 2014-му. Мали би більшу витримку — Україна була б однією з "великих" проросійських країн. Але ж Путіну хотілось лаврів збирача російських земель, він був переконаний в швидкому успіху, бо інтеграція з Росією в один простір на той момент була тотальною. Нападом Кремль досяг іншого — початку розриву всіх зв'язків".

Злам у свідомості: в Україну не вірять до кінця

Але для колективного Заходу цей розрив був не очевидним. У Європі та США до 2022 року продовжували думати, що РФ має серйозний вплив, особливо в частині регіонів України. Перш за все, російськомовних. Це давало підстави тим же західним союзникам певною мірою ігнорувати факт окупації Криму і частини Донбасу у 2014-му, вважати, що Україна не вистоїть у 2022-му. На початку повномасштабного вторгнення Захід, який почав за кілька місяців надавати Україні зброю, готувався до партизанської війни. Йшлося про те, що певні сили боротимуться проти російської агресії — добровольчі утворення та так звані націоналісти, широкі маси цю боротьбу не підтримують. І в цьому як у Берліні, так і у Вашингтоні помилились.

Сталося все не так, як розраховували у Кремлі, і що припускав Захід. Уже у перший ж місяць повномасштабного вторгнення було очевидно, Україна вийшла з-під російського впливу остаточно, адже був спротив не тільки від Збройних сил України, але й цивільного населення.

"Один з колишніх українських військовополонених, захоплений у полон у Київській області, згадував запитання російського військового: "Чому по нам стріляють з кожного будинку?". Російські армійці, зі слів оборонця, розраховували на хліб і сіль, як мінімум, вони дуже щиро дивувалися, що українці швидко організували опір проти "братнього народу", який прийшов їх "рятувати", — говорить документаторка воєнних злочинів Медійної ініціативи за права людини Марія Климик.

На Заході усвідомлення протилежного світу прийшло не одразу після повномасштабного вторгнення. Інакше, ймовірно, колективний захід намагався не допустити вторгнення більш активно. Дії ж українців стали ознакою для Заходу, що Україна готова боротися: і за Київ, і за Херсон, і за Харків — аж до кордонів 1991 року. І тоді міжнародні партнери, які до того поставляли переносні протитанкові ракетні комплекси, шоломи та мобільні шпиталі, зважились на поставки зброї для опору.

"Зараз ми бачимо, що західні партнери поставляють те, про що на початку вторгнення Україна не могла мріяти — системи протиповітряної оборони та далекобійні ракети. Але у тій кількості, аби Україна не програла, але й не перемогла. І причина очевидна — на Заході не знають досі, що робити з процесами розпаду РФ, якщо б такі почалися. Такого вони не можуть допустити в силу своїх світоглядних обмежень", — вважає експерт Чорногора.

Так, вже не йдеться, що Україна — у сфері впливу РФ, але навіть при наявності потенціалу України почати руйнацію Росії, Захід до цього не готовий, він, як у 1990-х хоче бачити велику країну, з якою можна домовлятися, нехай і після режиму Путіна. Але, як кажуть, експерти, це також лише стереотип.

"Україна створила фактично коаліцію держав на свою підтримку, серед них ті, хто у перемогу на початку навряд чи вірив, — продовжує Станіслав Желіховський. — І Україна продовжує інтегруватися до західних організацій, попри погрози обстрілами, вбивствами та застосуванням ядерної зброї. Наразі є на Заході усвідомлення, що Україна — незалежна держава, яка потребує підтримки. Зараз навряд чи хтось зі прозахідних світових лідерів може сказати, що Україна — це частина Росії, навіть незважаючи на те, що Путін продовжує висловлювати свої наративи як мантру, мовляв, Україна ніколи не була незалежною державою. Путіну важливо зараз вберегти Росію, доводячи своєму споживачу, що росіяни воюють нібито за своє, тому й відправляють величезну кількість гарматного м’яса в Україну".

Комфорт для Заходу: як зайти в зону турбулентності

"Путін втратив Україну назавжди", — у грудні 2023 року заявив генеральний секретар Північноатлантичного альянсу (НАТО) Єнс Столтенберг. Він додав: РФ назавжди втратила Україну зі своєї сфери впливу, і це велика стратегічна поразка для Росії.

Експерти говорять: Захід завжди буде намагатися не ескалювати ситуацію. Для нього будь-яке збурення — небажаний сценарій.

"Свого часу Захід максимально намагався загасити ситуацію у Молдові, аби заморозити конфлікт. Він уникав санкційного тиску на Білорусь — Лукашенку навіть після "виборів" та протестів 2020 року країни ЄС та США майже не створювали ніякого дискомфорту. Захід мовчав, коли Україна виходила на акції "Україна без Кучми" та проти диктаторських законів Віктора Януковича. Захід дивився на це без зайвих запитань", — говорить експерт програми російських та білоруських студій Ради зовнішньої політики "Українська призма".

І цей вплив РФ на пострадянські країни для Захода ніколи не був визначальним, він був швидше гарантією того, що збурень на сході Європи початися не може. По-перше, у самій РФ. По-друге, на кордонах ЄС.

"Зараз Захід не готовий навіть говорити, що РФ розташовується на такій великій території лише через те, що вони дісталися її у спадок від колоніальної Російської імперії, яка захопила багато малих та більших корінних народів, — говорить Ярослав Чорногора. — Те, що вони всі і зараз об’єднані у псевдофедерацію — це також стереотипне бачення країн Заходу, які вважають що це монолітна територія РФ. Але так не є. Ми бачили протести в Башкортостані, Дагестані та Карачаєво Черкесії. Чечня, думаю, тримається доки Кадиров живий. Навколо Санкт Петербургу є населення, яке не дуже щасливе, що перебуває в РФ. У Калінінграді — бажаючі від’єднання Коненсбергу і створення незалежної балтійської республіки. А ще Кубань та Сибір. Час такий, що все може динамічно розвиватися та змінюватися".

Експерт переконаний: наразі найкращий час переконати західний світ, що не тільки Україна — не Росія, а й РФ створила помилкове консервативне бачення, нав’язане Російською імперією, Радянським союзом та РФ, що монолітність цієї країни непохитна.

Водночас, коли Західний світ намагається на рівних говорити з Україною, не як з суб'єктом, а об'єктом світової політики, Схід, зокрема, Китай, рівняються на Москву, виходячи з власних інтересів. Не варто говорити, що Китай не вважає Україну незалежною країною, але в геополітичному контексті вони дають можливість Москві не програти і зберегти позиції на пострадянському просторі. Пекіну важливо, аби Росія підтримувала Китай та його претензії на інші країни. Китаю не вигідно мати ще одну країну-форпост західного світу, якими є Тайвань чи Ізраїль в Азії та на Близькому Сході.