Українська Конституція на російський штиб: Як Кремль багато років маніпулює нормами основного закону

Як мінімум із березня 2024 року російський агітпроп поширює маніпуляційний меседж про те, що по закінченню 5-річного терміну при владі, 21 травня, Володимир Зеленський буцім втрачає легітимність як президент. Про це Детектор медіа детально писав у матеріалах «Свідки нелегітимності Зеленського» та «Вакуум легітимності».  Нині ж ця маніпуляція набула нового виміру — Путін не лише ставить  під сумнів легітимність українського президента, а заявляє, що влада нібито має перейти в руки Верховної Ради та його спікера Руслана Стефанчука, бо, мовляв, цього вимагає українська Конституція. Це не перший випадок, коли Кремль прагне стати тлумачем основного закону нашої держави. Розповідаємо, що спільного між «третім туром» президентських виборів 2004 року, Олександром Турчиновим, унітарним статусом України та Володимиром Зеленським. І як агітпроп грає в конституційну казуїстику та викривлює правову та політичну реальність.

Конституційна турбулентність нульових

Конституція України була прийнята у 1996 році, і саме у зв’язку з президентськими виборами 2004 почалися маніпуляції з основним законом держави. Тоді Москва всіляко намагалася зробити так, щоби влада у Києві перебувала в руках лояльної до Кремля людини і щоб українська державність та верховенство права не міцнішали. В Україні  знаходилися політики, які усвідомлено чи несвідомо підігрували цим інтересам Росії.

Наприкінці 2003 року Конституційний суд ухвалив історичне рішення щодо термінів перебування на посту Президента України. Леонід Кучма був обраний на прямих виборах 1994 та 1999 року, а його друга каденція завершувалася восени 2004 року. Він дістав «зелене світло» від КСУ щодо балотування утретє попри те, що закон забороняє особі бути Президентом України більше двох строків підряд.

Державний зрадник Віктор Медведчук, який на той час був главою адміністрації президента Кучми, запевнив, що це рішення КС — юридично бездоганне, адже це — частина конституційної реформи та відходу від авторитарної радянщини. Влітку 2004 року видання «Українська правда» опублікувало аналітичну записку «сценарію обрання Кучми на третій термін, запропонованого Медведчуку російськими політтехнологами». Ось лише дещо з того, що росіяни пропонували Медведчуку й Кучмі:

«Сьогоднішня ситуація така, що для населення всі рішення ухвалює особисто Кучма. Інші ж: прем'єр, глава його адміністрації, міністри, губернатори – виконують його волю. Отже, за все і всю відповідальність несе президент. Інші несуть відповідальність як більш менш успішні виконавці його рішень. Тому основне завдання сценування цієї сюжетної лінії - так розіграти "відхід Кучми", щоб де юре це була імітація, а де-факто в це повірили».

Далі російські політтехнологи пропонували такий сценарій: Кучма начебто уходить у тінь, починає конституційну реформу, яка начебто призводить до передачи його влади уряду, парламентській більшості та регіональній владі. Потім штучно розігрівається в країні розкол по лінії схід-захід; уособленням конфлікту мають стати Ющенко та Янукович; провокуються місцеві еліти (призначенням керівниками західних областей людей, бажано зі сходу,  які не влаштовують ані електорат, ані самі еліти) - в країні починається “контрольований хаос”. І Кучма, наче спаситель, повертається до керування країною,  є гарантом стабільності та розвитку, на відміну від “амбіційних” політиків, які думають про себе, а не про народ.

Автори УП підсумували: «Україна повинна була стати полігоном для реалізації задумів російських технологів. Особливо розчулює, що крім Кучми другим переможцем у цьому сценарії повинен був стати... правильно, Медведчук».

Врешті від ідеї про третій термін Кучми відмовилися. Але натомість запропонували інше конституційне ноу-хау. Політичні сили президента Леоніда Кучми і прем’єра Віктора Януковича пропонували  послабити владу президента й передати Верховній Раді права на формування Кабінету міністрів України. Це посилило би владу майбутнього прем’єра, Кучми чи іншого провладного гравця, і зв’язало би руки майбутньому опозиційному президенту. У квітні 2004 року у парламенті була спроба проголосувати за відповідні зміни до Конституції, але Раді не вистачило 6 голосів. Сили Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, які на той час були в опозиції, виступали проти таких змін до Конституції, адже розраховували на перемогу і прихід до влади. Але в розпал Помаранчевої революції стара влада в особі Кучми та Януковича визначила послаблення президентської вертикалі та відповідних змін до Конституції як ключової вимоги, в обмін на яку президент Кучма погоджувався на організацію повторного голосування другого туру президентських виборів. Опозиція на ультиматум погодилася, а коли у 2010 році президентом став Віктор Янукович, політичну реформу 2004 року було скасовано і повернуто Конституцію 1996 року і президентсько-парламентську форму правління.

2004: «Антиконституційна» перемога Віктора Ющенка

Перший і другий тури виборів президента України 2004 року відбулися 31 жовтня і 21 листопада відповідно. Виборча гонка була напруженою, аж до того, що напередодні голосування одного із кандидатів, Віктора Ющенка, було отруєно діоксином. До того ж чи не вперше була задіяна майже та сама брудна політична технологія штучного розколу країни — команда одного із кандидатів, Віктора Януковича, приписала Ющенку та його команді нібито поділ українців на три «сорти». За результатами сфальсифікованого другого туру переможцем було оголошено Віктора Януковича, і Путін навіть встиг його привітати з перемогою, але зв’язку з масовими фальсифікаціями результати другого туру були опротестовані. Як наслідок, країну охопила хвиля масових вуличних протестів на підтримку опозиції з вимогами скасувати результати виборів. Ці події отримали назву «Помаранчева революція». Верховний суд скасував другий тур виборів у листопаді та призначив третій тур виборів (повторний другий тур), який відбувся 26 грудня 2004 року. Повторний тур другого туру проходив під прицільним наглядом міжнародних спостерігачів, практично всі вони констатували, що вибори пройшли без масових порушень і були дуже близькими до демократичних європейських стандартів.

«Я не знаю у жодній країні такої юридичної норми, як переголосування. Це нічого не дасть. Переголосування можна проводити втретє, четверте, двадцять п'яте, поки одна зі сторін не отримає потрібні результати», — сказав Путін на зустрічі з Леонідом Кучмою, коли той у грудні 2004 року, у розпал політичної кризи в Україні, поїхав до Москви. Путін тоді виказав бажання Москви втручатися у внутрішні справи України, загальне нехтування її суверенітетом та рішенням Верховного суду зокрема. «Хоч би які внутрішньополітичні бурі вирували, ми сподіваємося, що всі сторони залишатимуться в рамках законодавства та чинної Конституції. Ми готові брати участь у врегулюванні ситуації в тих рамках, які ви вважаєте за можливі для нас», — додав він. Кремль тоді робив ставку на орієнтованого на Москву Віктора Януковича, тож неохоче приймав його поразку.

Події 2004 року не даватимуть спокою російському диктатору і через 20 років. «Вигадали третій тур голосування. Який на хрін третій тур? Він не передбачений конституцією. Це держпереворот!», — сказав Путін у 2023 році. Повторив цю тезу і в 2024 році вінтерв’ю американському журналістові Такеру Карлсону: «США підтримали опозицію та призначили третій тур. Це державний переворот».

На той час серед усіх пострадянських країн Україна мала сильний прозахідний опозиційний рух, прихід до влади якого означав би демократизацію, відхід від орбіти впливу Москви та курс на інтеграцію з ЄС та НАТО. Тому агітпроп всіляко намагався дискредитувати вибір більшості українців і подати його як такий, що нібито суперечить Конституції.

2014: Турчинов і «державний переворот»

У лютому 2014 року, коли фаза протестів Євромайдану увійшла в більш радикальну фазу, Україна стикнулася із тим, що президент просто втік із країни. Верховна Рада 22 лютого ухвалила постанову про самоусунення Януковича від виконання конституційних обов’язків та призначила дострокові вибори президента на 25 травня 2014 року. Це рішення проголосували 328 депутатів. Повноваження глави держави були покладені на тодішнього голову Верховної Ради Олександра Турчинова. Турчинов також прийняв на себе обов'язки верховного головнокомандувача Збройних сил України. Ці події агітпроп систематично називає не інакше як «державний переворот», цим самим ставлячи під сумнів легітимність влади після Януковича

Зауважимо, що  тоді Кремль сприйняв призначення Турчинова та застосування ст. 112 Конституції як «державний переворот», а нині Путін зсилається на цю ж статтю, намагаючись довести «конституційність» спікера Стефанчука як легітимного очільника держави. Це лише вкотре доводить, що пропаганда використовує посилання на українську Конституцію так, як йому зручно.

У 2016 році у Дорогоміловському суді Москви почався процес за позовом екс-нардепа від «Партії регіонів» Володимира Олійника, який просить визнати «державним переворотом» в Україні події початку 2014 року. Будь-які спроби через російський суд довести «державний переворот» в Україні та зміну влади незаконною були юридично нікчемними, але показовими. Кремль не полишав ідеї повернути «легітимного» Януковича і закріпити за чинною українською владою статус невизнаних самозванців чи хунти. Про те, як російський агітпроп лякає аудиторію «кривавою київською хунтою», ми детально писали тут.

Агітпроп на всі заставки просуває меседж про те, що по закінченню п’ятирічного терміну каденція Зеленського завершилася, і він втратив легітимність як президент. Натомість «легітимність» обраного у 2010 році Віктора Януковича, який останні 10 років перебуває за межами країни, під сумнів не ставить. Він виринає із політичного небуття то для презентації «мирного плану» по Донбасу, то як потенційний гауляйтер України в разі її захоплення російськими військами, то як учасник перемовин Путіна й Лукашенка щодо навчання з відпрацювання застосування нестратегічної ядерної зброї.

Федералізація, Мінські угоди, план Медведчука

Один із троянських коней, якого Кремль намагався підсунути Києву, була відмова від унітарного устрою та втілення ідеї федералізації України. За декілька днів до початку Євромайдану про федералізацію як єдиний можливий шлях для України заявляв Путін. Після анексії Криму та початку війни на Донбасі, почалася інформаційна накачка теми федералізації. Саме такий устрій дозволив би Росії безболісніше та в більш легальний спосіб «абсорбувати» регіони України. І хоча федералізація не була напряму прописана в Мінських угодах, Москва інтерпретувала ідею автономії для ОРДЛО як необхідність введення Україною федерального устрою замість унітарного. Це означало би створення та визнання з боку України квазідержавного утворення, орієнтованого на Москву, а не на Київ. 

«Чітко прописана черговість, порядок реалізації цих домовленостей, де чітко вказана політична реформа, зазначений особливий статус, зазначений план перемир'я й інші пункти», — говорив Дмитро Пєсков, прессекретар Путіна, в 2015 році. Тодішній президент Петро Порошенко запевнив, що українці виступають за єдину й унітарну країну, не хочуть жодної федералізації.

Окрім «зовнішніх» голосів, який змушували Україну б до змін до Конституції, агітпроп використовував і «внутрішньоукраїнські». Кум Путіна, нині підозрюваний в Україні в державній зраді, Віктор Медведчук був одним із найбільш активних лобістів ідеї про федералізацію країни та внесення відповідних змін до Конституції. Приміром, у 2016 році він казав: «Світогляд галичан такий чужий жителям Донбасу, що спроби ввести єдиний шаблон для всіх регіонів неминуче вели до розпаду. Врятувати країну від нього міг тільки федеративний устрій». Виходить, Медведчук вирішив «зшивати» Україну, створивши сприятливі умови для подальшої регіоналізації та поляризації.

Він часто любив повторювати фразу про те, що «треба повернути Донбас в Україну, а Україну на Донбас». Правда, це «повернення» в його уявленні мало відбуватися з урахуванням інтересів Москви, сепаратистів, проросійських сил України, але не Києва. На початку 2019 року він оприлюднив власний «мирний план», в якому запропонував прописати в Конституції України автономний регіон «Донбас». На думку Медведчука, такі зміни до Конституції України засновані на Мінських угодах і відповідають декларації Нормандського формату. «Я особисто прихильник федеративного устрою, завжди ним був і залишуся, бо вважаю, що федеративний устрій – це єдині ліки від розпаду нашої країни. Але зараз не про це, хоча цього можна досягти тільки шляхом змін до Конституції, і це не сепаратизм. Конституція України передбачає автономність одного з регіонів — Криму. І статус автономії в Конституції унітарної держави виписаний. Нічого нового я не пропоную», — запевняв він.

«Червоною лінією (для України - ДМ) є в жодному разі не змінювати Конституцію України, як би про це не говорили пропагандисти в Кремлі — про те, що особливий статус Донбасу має бути включений до Конституції», — озвучив позицію Києва тогочасний міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Олексій Резніков. План Медведчука, як і Мінські домовленості, до яких регулярно апелював він сам та російська сторона, були наживкою, яка заганяла Україну в пастку. Федералізація де-юре означала би дозвіл на автономність регіонів, а по факту — добровільну відмову Києва від контролю над частиною своїх територій, на які вже й так наклала лапу Москва. Тому риторика проросійських сил та й самих росіян щодо виконання «Мінська» і змін до Конституції була такою категоричною.

2024: новий виток конституційного ревізіонізму

Після повномасштабного вторгнення Мінські угоди втратили свою актуальність і, здавалося би, до теми конституційного ревізіонізму повертатися беззмістовно. Втім, росіяни взялися розкручувати тему «нелегітимності Зеленського» та визнавання спікера Верховної Ради Руслана Стефанчука як «легітимного» очільника України.

«Але є стаття 111 Конституції України, яка говорить про те, що в цьому випадку (непроведення президентських виборів, – ред.) повноваження верховної влади, фактично президентські повноваження, передаються спікеру парламенту», — сказав Путін.

Насправді в цій статті йдеться про інше: «Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину». У 112 статті Конституції України сказано, що «у разі дострокового припинення повноважень Президента України … виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради України». Умовами дострокового припинення повноважень була би його фізична неспроможність виконувати обов’язки (через стан здоров’я або смерть) або ж юридичні підстави (відставка або імпічмент). Оскільки не виникла жодна із чотирьох перелічених умов, немає потреби та підстав переходу влади до спікера ВР.

Спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук прямо відповів на маніпуляції Путіним українським законодавством і заявив, що українська Конституція та закони передбачають, що Зеленський залишатиметься на посаді до закінчення воєнного стану в Україні. Він звернувся до частини 1 статті 108, яка говорить: «Президент України здійснює свої повноваження до вступу на посаду новообраного Президента» і порадив «допитливим читачам» Конституції України не читати «вибірково». 

***

Закиди в «антиконституційності» звучали щодо подій 2004 року — перемоги Віктора Ющенка у президентських виборах, 2014 року — спікера Олександра Турчинова на посту виконувача обов’язків Президента України замість втікача-Януковича. Окрім цього, агітпроп регулярно озвучував маніпуляції про необхідність федералізації України й те, що Конституцію України потрібно змінити відповідно “до духу” Мінських угод. Втім позірний конституціоналізм демонструє намагання використати основний закон держави задля послаблення владної вертикалі та дестабілізації внутрішньої ситуації в Україні.

Ба більше, закиди Путіна про «нелегітимність» мимоволі наводять на думку про його власну нелегітимність та порушення конституції. У 2021 році відбулося так зване обнулення термінів, внаслідок якого в Росії перестали враховувати кількість президентських термінів, які особа обіймала і (або) обіймає на момент набрання чинності поправками до Конституції РФ. Фактично, Путін розіграв той сценарій, який російські політтехнологи невдало намагалися апробувати в українській політиці в 2003-2004 роках.

Однією із тактик агітпропу є побудова повітряних замків, альтернативної реальності з надуманими проблемами та шляхами їх рішення. Гра в конституціоналізм — один із прикладів цього пропагандистського прийому. Нині вкрай важливо, щоб ця дезінформаційна кампанія Путіна не набрала обертів на міжнародному рівні, тож її нейтралізація сьогодні є одним із пріоритетів України. 

Ілюстрація: Наталія Лобач