Пам’яті мандрівника, молодшого лейтенанта ЗСУ Олександра Цибульського

Вранці урятував побратимові життя, а ввечері того ж дня загинув

«Він був із тих, хто дійсно не народжений для війни. Щирий, справжній, душа компанії. Його суперсилою було знаходити і зводити людей між собою. Саме завдяки йому я знайшов своє коло спілкування в Чернівцях, яке не міняється десятиліттями. Мандрівник, завзятий рибалка, альпініст, сноубордист - і це далеко не повний перелік, чим він захоплювався. Але не війною. Він любив життя», – написав після загибелі Олександра Цибульського його друг, військовий медик Костянтин Кукунов.

Батьки Олександра родом із Одеси. Саме в цьому місті Саша народився і прожив до 12 років. Потім переїхав до Чернівців. Мати загиблого військового Надія Миколаївна пригадує, що син змалечку був активним, непосидючим і дуже витривалим.

– Пам’ятаю, як десь упав, роздер до крові коліна. Запитую: «Ти плачеш?» Він каже: «Ні, мамо, я не плачу», - а в самого сльози готові покотитися. Таких було багато моментів. Він був завжди першим у школі. Брав участь у всіх концертах.

Надія Миколаївна розповідає, що хоч Одеса переважно російськомовне місто, в родині розмовляли українською.

- Дідусь навчав Сашка українських пісень. Його улюблена казка була “Фарбований лис”. Із четвертого класу він співав козацьких пісень. Збереглося дуже багато фото із вишиванками ще з дитячого садка, – пригадує пані Надія.

В Олександра з дитинства було багато друзів.

- Дуже дорожив дружбою і беріг її все життя. Навіть після того, як переїхав до Чернівців із Одеси, приїжджав, знаходив хлопців ще із дитсадка, завжди цікавився їхнім життям. Пам’ятав кожного по імені, - каже жінка.

Після переїзду до Чернівців Олександр одразу записався до місцевого туристичного клубу. І з того часу почалася його любов до мандрів та активного відпочинку. Їздили з клубом у Кавказькі гори, потім почали організовувати різні змагання зі скелелазіння, спортивного альпінізму. У горах Олександр і зустрів свою майбутню дружину Інну.

– У нас була компанія молоді із трьох міст, ми об’єднувалися і проводили разом дуже нестандартні заходи, івенти. Спортивна частина – скелелазіння, сплави гірськими річками, активний туризм. Тобто займалися екстремальними видами спорту. Ми були друзями за інтересами, – розповідає Інна.

Рідні та друзі пригадують Олександра як добру, чуйну людину, він завжди поспішав допомогти ближньому. Дуже любив тварин, долучався до зоозахисної організації та допомагав піклуватися про кошенят і цуценят, підбирав та лікував пташок. Вуличні собака й кішка так і залишилися жити в будинку Цибульських.

Останні роки перед початком повномасштабного вторгнення Олександр багато часу проводив зі своїм собакою Одді. Їздив з ним у гори, ходив у походи на 80 кілометрів, перепливав затоку Дністра. За місяць до загибелі господаря його вірного друга не стало.

– Мене здивував один випадок. Нам подзвонили знайомі зоозахисники і повідомили, що кішка народила дуже маленьких кошенят. І щось із ними треба було робити, щоб вони вижили. Сашко дуже перейнявся їхньою долею, робив їм уколи. У мене був ступор, хоча я медик. Але він просто із холодним розумом підійшов. Ще один випадок запам’ятався, постійно згадую про це. Ми були біля якогось озера, там росла груша. А груша – дуже колюче дерево. У гіллі заплуталася пташка. Не знаю як, але він вибрався на те дерево, звільнив і випустив пташку. За людськими якостями це просто унікальна людина, дуже світла, – зауважила Інна.

Нічого спільного із військовою справою Олександр ніколи не мав: здобув медичну освіту і працював зубним техніком. Та вранці 24 лютого 2022 року вони разом із дружиною вирішили піти у військкомат. Жінка пригадує, що це був їх спільний вибір. Синові на той момент уже виповнилося 17 років, тому вони вирішили, що можуть обоє допомагати боротися із російськими окупантами.

Олександр долучився до лав 107-ї бригади ТрО. Рідні розповідають, що Сашкові пропонували стати бойовим медиком. Але він відмовився, вважаючи, що його знань для цього недостатньо. Тому став у війську кулеметником. Сестра Зоя пригадує, що її брат був самокритичним, занижував свої досягнення, хоча заслуговував на більше.

– Він ніколи не хизувався своїми досягненнями, ніколи не розповідав якихось історій. Хоча я знала багатьох його друзів юності і багатьох побратимів, яким він допоміг. Сашко не вживав алкоголь, не їв м’яса. Його побратими казали, що він ніколи ні на кого не підвищував голос, був урівноваженим, спокійним, не лаявся. При цьому всі його слухали, – додає сестра загиблого.

Зоя каже, що брат ніколи не розповідав про умови служби. Багато чого вона дізналася вже після його смерті. Чимало побратимів, які приїхали на поховання Олександра Цибульського, пригадували випадки, як він рятував їх, витягував з-під обстрілів, накладав турнікети. І загинув Олександр під час евакуації пораненого на Бахмутському напрямку.

– Це було 11 травня. Вранці треба було перенести кулемет на іншу точку. Дорогою я зустрів "Цибу". Ми кілька хвилин поговорили, і я побіг далі з кулеметом. Потрібно було подолати кількасот метрів, щоб дістатися до позиції. І тут я помітив ворожий дрон, який уже почав скидати на мене ВОГи. Я би не встиг добігти до укриття. На щастя, у Сашка була антидронова рушниця, він нею притримав дрон і таким чином мене врятував. А увечері я дізнався, що "Циба" потрапив під обстріл… – розповів побратим Олександра Ігор Нажига.

Була надія, що він отримав поранення і його можна буде врятувати. Та коли вдалося дістатися до обстріляної позиції, виявилося, що Олександр Цибульський загинув.

Поховали бійця 16 травня 2024 року у Чернівцях на Алеї Слави. Йому назавжди залишиться 42 роки.