Реабілітація коханням. Три історії повернення до життя

Розмовляючи з дружинами бійців, які отримали важкі поранення, втратили кінцівки, я намагаюся скласти алгоритм дій: що робити, коли близька людина опинилася в такій ситуації? А також зрозуміти, що допомагає дружинам військових підтримувати своїх чоловіків і самим не з’їхати з глузду? Бо, незважаючи на біль і страх за кохану людину, буденного життя з роботою, яку треба виконувати, дітьми, яких треба доглядати, ніхто не скасовував.

Це — історії трьох жінок, чоловіки яких зазнали поранень на війні. Вони проходять відновлення у центрах національної мережі RECOVERY в Києві, Рівному та Одесі. Загалом на сьогодні таких інноваційних центрів уже 12 по всій Україні: всі надають безоплатні послуги з фізичної та психологічної реабілітації військовим після поранень. Цей проєкт започаткували Віктор та Олена Пінчуки задля допомоги Силам безпеки й оборони України.

Кола по воді: Ольга та Олександр Баталови

Ольга Баталова — дружина військового Олександра Баталова, який отримав поранення на війні та втратив кінцівку. Сім’я мешкає в Києві. Ользі близько сорока років, вона стримана й випромінює впевненість і спокій. Я відчуваю це навіть крізь екран комп’ютера. На стіні за нею — картина з маленькою дівчинкою. Усміхненою та безтурботною. Думаю про те, що в нульових українці були такими ж — трохи наївними, легкими, здатними відчувати радість без підступного відчуття провини.

Ольга — психолог. Її чоловік у мирному житті працював масажистом, а на війні був командиром. Вони разом 15 років. Познайомились у велнес-центрі в 2000-х. Там Ольга викладала фітнес, Олександр адміністрував кардіозону.

У дитинстві Ольга займалася художньою гімнастикою. Вона — майстер спорту. В дорослому житті були фітнес, йога. Нині вона поєднує свої знання тіла з психологією, зокрема, практикує тілесно-орієнтовану терапію. Під час розмови кажу, що гімнастика — це один із найжорсткіших видів спорту: значні фізичні навантаження, психологічний пресинг тренерів.

— Так, це жорстко, — погоджується Ольга. — І психічно, й фізично, й багато є наслідків ще з тих часів. Тому мені доводилось і доводиться розбиратися з ними. Але в чомусь це й визначило те, який у мене підхід зараз і до людини, і до її тіла, і до здоров’я, і до того, що таке спорт.

— А який підхід зараз?

— Із добром до себе. Що ми робимо в тій-таки терапії? Стаємо собі добрим другом. Бо насамперед ми дуже жорсткі самі із собою. Це й на тіло впливає. На те, які ми графіки собі влаштовуємо, які стосунки витримуємо.

Питаю, чи згодна Ольга з тим, що в людей, які пройшли через професійний спорт, є така особливість — згрупуватись у критичній ситуації, швидко ухвалити рішення й діяти. Вона не погоджується.

Розпитую про чоловіка: чи змінився він? Відповідає, що головні риси залишилися незмінними — порядність, чесність, відповідальність.

— Гадаю, це й стало причиною того, що він вирішив іти на війну, — пояснює вона. — Навіть зараз — після втрати ноги, після втрати побратимів, каже: «Якби мене запитали: чи пішов би я, знаючи, що буде, чи ховався б? — відповів би: ні, ще ретельніше готувався б».

Олександр мобілізувався 2023 року. До війни готувався — пройшов курси з тактичної медицини та бойової підготовки. Купляв спорядження. А коли отримав повістку й мобілізувався, то на тренуваннях іще й хлопцям пояснював, як надавати першу допомогу пораненим, бо розумів: як вони навчаться зараз, так і рятуватимуть один одного на полі бою. І виявився правий — після поранення чоловіку накладав турнікет той побратим, чиї вміння він сам перевіряв.

Ольга розповідає, що в мирному житті в них із чоловіком була звичка гуляти після роботи й розмовляти. У своєму підрозділі він теж запровадив таку традицію. Майже щовечора бійці ходили на прогулянку та брали із собою порожню пляшку. Хто тримав її, той і говорив про наболіле. Бійці прогулянки полюбили. І навіть коли командир демобілізувався, традиція залишилась. Ольга називає це «кола по воді»: «Хлопці далі служитимуть без Саші, але вони вже знатимуть про цей простий спосіб взаємопідтримки».

Портал для відкриття хорошого

Чекати на рідну людину з війни важко й страшно. Війна гартує головні риси людини. Карбує стосунки. Струшує з них рутину. Пережитий досвід Ольга вклала в короткий і щемкий вислів: «Нам це вдалося пережити зі справжньою близькістю на великій відстані».

Ольга сиділа з подругою в кафе, коли їй зателефонував начмед і сказав, що Олександр зазнав поранення.

— Світ про мене пам’ятав у той момент! — каже Ольга. — Я одразу схопила подругу за руку. Вона мене підтримала. Насправді я була в нормі, в такі моменти я організовуюсь і роблю, що потрібно. Але для мене важливо бути не самій. Цього ж дня в мене був запланований сеанс із психологом, — щиро посміхається вона. — Це кому ж так щастить, щоб бути в такі моменти життя і не самій, і з кваліфікованою підтримкою?!

Тоді Ольга ще не знала, що чоловік втратив ногу. Поїхала додому й чекала на дзвінок із лікарні. Вигадала собі заняття.

— Перебрала книжкову шафу. Десь о п’ятій ранку подзвонили з лікарні. Сказали, мовляв, чоловік вам передзвонить — тримайте трубку біля себе. І вже наступного дня подзвонив Саша. Сказав: «Це я, ноги немає».

Потім Олександра перевезли до столиці. Першою людиною, яка його зустріла в Києві, була дружина.

— Я одразу побачила, що це мій чоловік. У мене не було такого, що «о Боже (!), як ми тепер будемо без ноги?!». Знала, що ми будемо в цьому разом.

Далі були два тижні щоденних важких операцій. Ольга скасувала сеанси з усіма клієнтами й на два місяці пішла у «відпустку». Цей час провела в лікарні з Олександром. За її словами, чоловік із першого ж тижня розпочав роботу з психологом.

— Є такий напрям у психології — EMDR, — пояснює жінка. — Він саме про роботу з військовими. Саша онлайн займався зі своєю терапевткою. І це буквально за кілька тижнів допомогло зняти шоковий стрес. Він же спочатку спати не міг. Лягав і наче повертався на поле бою. Тому дуже важливо, щоб військові працювали з психотерапевтами — інакше людина ходить по колу, знов і знов переживає травматичну ситуацію.

Потім військовий проходив відновлення в київському реабілітаційному центрі національної мережі RECOVERY.

— Там хороша реабілітація. Є нові тренажери, апарати, використовуються сучасні методики. Коли ми прибули, він уже потихеньку ходив на милицях. У центрі мав свій розклад: пів дня тренування, процедури. В моїй присутності гострої потреби більше не було, тож я повернулася до роботи.

— Що ви зрозуміли про себе за цей час?

— Відчула свою велику силу. Силу справлятися й підтримувати. Не зневірюватися в житті, а навпаки, цінувати його. Крім того, ми з чоловіком одержали величезну підтримку на всіх рівнях, зокрема й фінансову, бо я ж не працювала тоді. Щодня до нас приходили люди. Й ті, з ким ми зараз дружимо, й ті, з ким востаннє бачилися двадцять років тому.

Нині Олександр удома, поступово повертається до звичного життя.

Коли Ольга розповідає про нього, говорить із тихим захопленням:

— Він — наче портал для відкриття хорошого в людині. На вулиці до нього часто підходять перехожі й дякують за захист або кивають і кладуть руку на серце. У нас були історії, коли діти підбігали й цікавилися ногою. Підходили старші жінки, питали, чим можна пригостити. А одного разу чоловік, який гуляв із немовлям, йому сказав: «Я тобі дякую, бо поки ти був там, я зміг побути зі своєю дитиною». І це правильне розуміння ролей. Ми потім із Сашею обговорювали цю зустріч. Він сказав слушну річ: коли він рік готувався в Києві, 2022 року військові, які тримали фронт, дали йому час для цієї підготовки.

Стрибок у космос: Ангеліна й Михайло Белови

Коли 2022 року Михайло з Олександрії пішов на війну, Ангеліна була вагітна їхньою другою дитиною. Про те, що чоловік на фронті, молода жінка дізналася з відеоролика на YouTube, де військові з бригади «Рубіж» читали вечірню молитву. Серед бійців вона побачила коханого. Доти жінка була впевнена, що її Міша на навчаннях. У напруженій телефонній розмові він пояснив дружині, що хоче, аби з нього була користь для країни. А не розповів їй, бо вона була б проти й узагалі вагітна, навіщо їй зайві хвилювання?

Коли Ангеліна згадує це, то по-доброму обурюється. Під час розмови весь час посміхається.

— У мене чоловік, іще коли воював, питав: «Чому ти не їдеш за кордон? Там безпечно». А я йому: «Бо коли я виходила за тебе заміж, я в РАЦСі сказала, що буду з тобою і в радості, і в горі. То що, коли все добре — я з тобою, а як біда сталася — поїду?! Не буде так! І потім, хто б йому бронежилет привіз та інше? Бо поки вони все повидають, час іде, а воно треба вже на вчора! І ти їздиш по волонтерах, шукаєш. Хто б це все зробив, як не я? Ну хто?!

Наприкінці грудня 2022-го чоловік перестав виходити на зв’язок. Потім зателефонував його командир і приголомшив новиною: 31 грудня Михайло отримав важке поранення й перебуває в шпиталі. У якому саме — не уточнив. Зауважив лише, що воїна привезуть потягом до Києва. Ангеліна, яка була вже на четвертому місяці вагітності, залишила старшого сина на батьків, а сама помчала до Києва. Михайло пролежав у комі 26 днів. Ангеліна добре пам’ятає цю цифру, адже лікарі сказали тоді: якщо чоловік 26 січня не прийде до тями, то вже не одужає ніколи.

Тут усміхнена Ангеліна просить узяти паузу. Оскільки ми говоримо через відеозв’язок, якийсь час я бачу лише стелю її авто. Вона тримається, але голос трошки тремтить. Мені хочеться їй допомогти, сказати щось хороше, заспокійливе, але я не знаю, що.

— От! — Ангеліна знову направила камеру телефону на себе. — Лікар казав, що Міша може не прийти до тями, тому що в нього одна четверта правої півкулі мозку повністю уражена. Плюс численні осколкові поранення по тілу, біля щитовидної залози. Багато супутніх. Потім у нього ще сепсис починався не раз.

— Ви з Мішою розмовляли, коли він лежав у комі?

Киває.

— Спочатку я сильно плакала й не могла нічого сказати. Потім лікар мені порадив: «Ви з ним балакайте. Не стійте, не ревіть, підберіть соплі й балакайте. Він вас чує. Це науково не доведено, але я так думаю, що чує». Відтоді я почала розповідати про все. Про свій день, про те, що мені на УЗД сказали. А ще я йому говорила: «Белов, ти мені обіцяв, що нічого з тобою не станеться! Давай, досить лежати! Ти ж ніколи не лежав, уставай!».

У якийсь момент Михайлу погіршало. Ангеліна теж почувалася погано. Нервувати їй категорично не можна було.

— А як не нервувати в такій ситуації? — ставить риторичне питання Ангеліна. І резюмує:

— На сьогодні немає нічого такого, що мені було б страшно побачити, бо страшне я вже бачила. Оцей довгий коридор у реанімації — таке враження, ніби ти стоїш на краю прірви. І водночас не можеш випити якусь пігулку або просто випити. Ти взагалі нічого не можеш.

Ангеліну поклали на збереження до іншої лікарні. А 26 січня її чоловік прийшов до тями. Тож про те, як усе відбулося, вона знає зі слів свекрухи. Радісний лікар вийшов із реанімації: «Мамо, уявляєте, ваш син отямився — це стрибок у космос!».

Потім почалися переїзди з одного шпиталю до іншого, з одного міста до іншого. Львів, Рівне. Ангеліна так згадує про той період:

— Я жила, наче в страшному сні. Телефон розривається, в голові — каша з думок. Син жив у моїх батьків, він не бачив мене місяців зо два взагалі. Бо я приїжджала, ночувала, їхала назад.

— А про тата ви одразу розповіли сину?

— Ні. Спочатку взагалі нічого йому не казала. Обманула, що маю їхати у відрядження по роботі. Про тата він дізнався сам. У школі. Питає в мене: «Мамо, а що, наш тато помирає?». (Пауза.) Я тоді повела дитину до дитячого психолога, бо все це сильно вдарило по його психіці. Тато ж для нього — гуру, наставник.

Михайло переніс десять операцій. Нині майже здоровий, але потрібна тривала реабілітація. Проходить він її в Рівненському RECOVERY. Лікарі вважають імовірність того, що він повністю відновиться, високою. Ангеліна народила доньку. Ім’я дав чоловік — Вікторія.

У що вірить Ангеліна

Коли ситуація з Михайлом більш-менш стабілізувалася, в Ангеліни почалися панічні атаки.

— Щойно наставав вечір, мені ставало страшно. Кошмари були — ніби під вікнами руські з автоматами ходять. Якось був момент, що мене син у цьому стані побачив, а я себе такою не контролюю, в мене руки й ноги трусяться. Тож я звернулася до невролога, зараз приймаю таблетки. Слава Богу, панічних атак немає. Але я розумію, що мені з психологом треба було б поспілкуватися.

— Хтось вас підтримував, коли чоловік у лікарні був?

— Кума. Вона через паркан від мене живе. Завжди готова вислухати. Возилася, носилася зі мною весь цей час. У Київ зі мною їздила, коли Міша в реанімації лежав.

— Війна змінила чоловіка?

— Він став м’якший. Якщо раніше приховував емоції, від нього щось дізнатися нереально було, то зараз може навіть заплакати. В нього, поки череп не закрили, були судомні напади. Ще постійно нервує через новини, переживає через побратимів, усе близько до серця бере. Це наче той самий мій Міша, але трохи м’якший.

— Що ви зрозуміли про себе?

— Скоро буде десять років, як ми з Мішою разом. Коли чоловік пішов служити, насправді я була горда за нього, хоч іноді могла на нього накричати, бо хотілося, щоб був поряд зі мною. Коли мені сказали, що він може померти, пам’ятаю, як говорила кумі, що не хочу жити без нього. Хочу бути тільки з ним. Тоді я відчула: ця людина — мій сенс. Він і мої діти — святе для мене.

Татова міна: Ліза й Вадим Ларіки

2014 року одесити Ліза й Вадим іще навчалися в школі у старших класах. 2022-го Вадим працював у телекомунікаційній компанії, у відділі моніторингу, й навчався заочно в університеті. Його дружина Ліза перебувала в декретній відпустці й виховувала їхнього маленького сина.

Коли почалась війна, у свої 24 роки Вадим вступив спочатку до місцевої тероборони, потім до ЗСУ. Служив в Одеській області, невдовзі його перекинули до кордону із Придністров’ям, далі — на Бахмут. Там він зазнав першого серйозного поранення. Після лікування в грудні 2023-го перейшов до «Азову». Пройшов бойову підготовку азовців. Воював із побратимами на передовій. Вночі підірвався на протипіхотній міні. Втратив кінцівку.

— Перше поранення було сильне, посікло дуже ногу, якраз ту, яку відірвало на міні. У ліве стегно потрапив осколок, який дістався кишківника й продірявив його. Тож чоловіку треба було робити операцію. Тепер у нього такий здоровенний шрам на животі, — Ліза розповідає це стримано. Переходить до того, як одержала звістку про друге поранення Вадима. — Він написав мені десь о десятій вечора, що 300-й і втратив ногу. Це було як удар по голові. Добре, що син тоді вже спав і не бачив мене. Я не знала, що робити. З ким залишати дитину? Як їхати до Харкова? Але все вирішилося. Чоловік попросив мене подзвонити його мамі й розказати про поранення, бо сам не зміг. Я її набрала. Мама взяла відпустку за свій рахунок, сказала мені: «Не турбуйся, все буде добре, я поїду замість тебе». І поїхала до Харкова. Ми з чоловіком разом вирішували, чи варто нам із сином приїжджати до Харкова, адже там була дуже неспокійна ситуація. Він сказав, що не потрібно. Мама була з ним увесь час, поки йому робили операцію. 7 квітня вони приїхали до Одеси, і вже відтоді ми разом.

Скоро Вадиму мають видати перший протез, на якому він навчатиметься тримати рівновагу й ходити. Прогнози лікарів хороші, оскільки м’язи ноги не атрофувалися. Воїн перебуває в одеському реабілітаційному центрі. Пересувається на милицях.

— І дуже швидко, я вам скажу! — в голосі Лізи — гордість. — На вулицю ми не ходимо гуляти на довгі дистанції, такі прогулянки втомлюють його, плюс нога ще інколи болить.

Ліза багато жартує, але видно, як сильно переживає за чоловіка. Розповідає, що в реабілітаційному центрі єдині два ліфти працюють нерегулярно через те, що немає ліфтера. Пацієнти самі не мають права користуватися ліфтом. Потрібно чекати на чергову медсестру чи працівника центру. Іноді це займає багато часу. Є другий варіант — іти нагору сходами. Для Вадима йти — це стрибати на четвертий чи п’ятий поверх, де проводять процедури.

Лізі спочатку важко було прийняти те, що у Вадима нема ноги. Вона переживала, як його підтримати. Але, за її словами, чоловік налаштований позитивно й радше це він заспокоює та підтримує дружину.

— Він уже бігати хоче! — сміється Ліза. — Адже в нас — маленький хлопчик, який звик із татком грати в активні ігри.

— Ви сину відразу про поранення тата розповіли?

— Майже. Пояснила, що тато не зможе бігати. Кілька місяців точно, бо в нього немає ніжки.

— Як він відреагував?

— Він не плакав, спитав лише: «Мамо, як це так, тато не помітив міну?!».

— Вам чоловік розповідає про війну?

— Я намагаюсь якнайменше в це вникати. Якщо я слухатиму, як він воював, скільки людей загинуло на його руках… Ні, це дуже тяжко. З друзями, з рідними, з моїми батьками він може без проблем про війну говорити. А я… Я дуже важко це сприймаю. — (Пауза.) Ліза продовжує, говорить швидко, з нервом. — Я намагаюсь і себе, й дитину від цього вберегти. Й робити так, щоб чоловік відволікався від своїх внутрішніх демонів. Щоб він розумів — він удома, йому не треба переживати, що зараз хтось нападе. І син не розпитує про війну, він і так знає, що зараз війна. В садочку вони ходять до бомбосховища. Він у курсі, що коли «шахеди» літають, коли постріли чутно, треба ховатися туди, де дві стіни. Бере подушку й покривало і моститься у ванній кімнаті. Бувало таке, що ми з ним цілу ніч там спали. Про війну в тата він лише питає своє улюблене: «Як ти не помітив міну?». Або сам, не розуміючи, жартує, коли вони обоє грають в ігри: «Тато, обережно! На міну не наступи!». А ми з чоловіком сидимо й гигикаємо з нього.

— Як оточення реагує на вашу пару на вулиці? Дякують?

— Ні! Один раз було, коли я чоловіка забирала з басейну. Ми йшли провулочком, підійшов хлопчина, дав свій номер телефону, сказав, що в нього є машина, і якщо потрібно, він може довезти. Ще якось п’яна компанія під під’їздом сиділа, побачила нас, замовкла, потім почалося: щастя, здоров’я бажаємо, такий молодий, такий молодий. А так, щоб підійти, потиснути руку й сказати Вадиму: «Дякую за захист», — не було.

— Думаєте, йому це потрібно?

— Йому було б приємно. Будь-якому військовому приємно почути слова подяки від цивільного. Хотілося б, аби люди були уважнішими, підбадьорювали наших військових. Бо якось дивишся на хлопців, — часто вони сумні. Їм також хочеться додому.

Замислюється й додає:

— І ніжності. Й добрих слів.

Ми прощаємося, а я думаю про те, що Ліза кількома словами сформулювала те, що ми не наважуємося визнати, тому що це боляче: так само сильно, як дрони й далекобійна зброя, нашим військовим потрібні ніжність і добрі слова. Нам усім вони потрібні.