Шалений успіх, перемога над страшною хворобою та переїзд до Чернігова. Куди зник головний телесиноптик України Микола Луценко

Микола Луценко – один із найвідоміших ведучих прогнозів погоди на українському телебаченні. На його програмі "Миколина погода" виросли цілі покоління, а знамениту фразу "Нехай проблеми та незгоди не роблять вам у житті погоди" знає кожен українець.

В інтерв’ю OBOZ.UA телеведучий, який вже перебуває на пенсії, однак продовжує працювати, розповів, чому продав майно в Києві та вже майже десять років мешкає в Чернігові. А також згадав разом з нами найуспішніші сторінки зі свого життя та ті, про які особливо не любить розповідати.

"Виїхав із цього змієвого міста, – жартує Луценко, згадуючи своє життя в столиці. – Живу в Чернігові – і, знаєте, він такий класний. Дуже гарне та душевне місто. Для пенсіонерів – просто супер (сміється). Коли приїжджаю до Києва у справах, тікаю якнайшвидше додому. Київ дуже багато забирає енергії".

"Зараз я розмовляю з вами, перебуваючи на дачі, – продовжує телеведучий. – Ви б бачили, як у мене тут красиво! Все в ампельних квітах, звисають, як в садах Семіраміди. Дубовий гай поряд. А яке повітря! І від порога звідти до квартири в Чернігові – всього 10 кілометрів. Ви розумієте, що це таке? А житло в мене в самому центрі. Дуже радий, що свого часу прийняв таке рішення: переїхати сюди. Київську квартиру продав. Я людина з села, люблю травичку".

Микола Луценко родом з Качанівки Чернігівської області, де розташований легендарний однойменний історико-культурний заповідник – палацовий ансамбль та парк дворянської садиби.

"Я жив напроти цього палацу, кожен день споглядав ту красу, – каже телеведучий. – Дитинство пройшло в лісах, у полях, на озері. А коли приїхав до Києва – всюди бетон. Різні були у мене квартири, якось навіть купив здуру велику, з лоджіями. Дуже захотілося елітну, у депутатському домі. А там будинок на будинку – і нічого абсолютно не видно. Як напала на мене депресія! Повісив у хаті все зелене, ніби трохи попустило. Але все одно я з часом продав те житло і пообіцяв собі, що більше ніколи так не буду робити".

"А тут, у Чернігові, в мене прямо з балкона можна ловити рибу, – продовжує Луценко. – Будинок розташований біля річки. Чи пізнають мене місцеві жителі? Зараз вони вже звикли, а раніше дивувалися. Знаєте, мені навіть неприємно було, коли запитували: "Ви що, сюди переїхали з Києва?" Хотілося стукнути за таке. Кажу: "Люди добрі, а чому ви себе так не поважаєте? Ви мешкаєте в одному з найпрекрасніших міст України, а не хочете помічати цієї краси. Дороги класні, гарні кафешки, модненькі магазини – європейське місто. А я знаю, про що кажу, бо багато подорожую Європою".

"Мені здається, що зараз у багатьох українських містах можна жити добре, головне – зібратися з думками, прикинути, що ви там можете робити. А те, що всі прагнуть потрапити до Києва, – це пережиток радянщини. Ви бачите в результаті, що сталося? Київ вже опух, бідний. Я ж старший за вас, заїхав у столицю, коли ще там не можна було працювати без прописки. Апартеїд якийсь – це взагалі було. Але саме місто бачилося няшним, невеличким, компактним. Київ пахнув хлібом. А зараз, дивіться – тягнеться від Броварів до Білої Церкви. Як метеролог вам кажу, його продути неможливо – смог такий, як у Пекіні. Над Києвом постійно висить коричнева шапка. Ви не помічали? А потім гадаємо, звідки у нас проблеми зі здоров’ям?".

Микола Луценко каже, що повномасштабна війна застала його на рідній Чернігівщині: "Спочатку, ми навіть не розуміли, наскільки це серйозно. Нам же казали, що все нормально, поїдемо всі на шашлики. Я ж вірив... А потім почалося – то ліворуч, то праворуч від будинку снаряди падають. То один будинок палає, то інший. І вибухи безперервно – ні спати, нічого не можна робити. У магазинах все зникло, добре, що я запасливий – ще й сусідам продукти роздавав. А якось ввечері, пам’ятаю, сиджу в квартирі і чую – над нами літак летить. І бомба від нього вже відчепилася, а вона так страшно свистить, коли летить. Думаю: ну це вже останні мої хвилини. Але вона вдарила не по нашому будинку, а трохи далі – на площі. Перебило всі комунікації, світло пропало, тепло. Кажу: все, треба виїжджати. Забрав сусідів, сіли в машину – поїхали".

Луценко згадує, що їх дуже тепло прийняла в Таращі на Київщині тероборона: "Мама рідна так не зустрічає! Нагодували, поселили – якщо вони прочитають цей текст, велике дякуємо їм ще раз. Далі були інші місця, але мені чомусь здавалося, що це ненадовго. Наші хлопці так мужньо чинили опір – як тигри. В кінці квітня вигнали окупантів із Чернігова, і ми повернулися додому. Біля мого будинку якийсь час, до речі, теж була тероборона. Я пропонував хлопцям допомогу, кажуть: "Батю, йди додому!". Наші хлопці – золото!".

Офіційно головний синоптик України вже багато років на пенсії, але продовжує працювати: "Є робота – найчастіше дублювання. Дуже люблю свого містера Пінга з "Панди Кунг-Фу" – прийомного тата головного героя. Інколи пропонують якісь одноразові акції. Нещодавно, наприклад, взявся за одну благодійну рекламу, з допомогою якої збиратимуть кошти на дрони. Запросили до Києва, знявся безоплатно".

А от Гомера Сімпсона, якого теж озвучував у кіно, згадує не з таким задоволенням: "Я не пам’ятаю його вже, от чесно. Працював добросовісно, старався. Але після виходу мультфільму на широкі екрани на мене вилилося багато хейту, бо шанувальники не могли пробачити продюсерам, що в кіно озвучувати Гомера взяли мене, а не Євгена Малуху, який був його голосом у мультфільмах на М1. Він дійсно озвучував дуже гарно, однак американським замовникам тоді чомусь не сподобався його голос".

Телеведучий каже, що грошей на життя йому нині вистачає: "Чесно скажу, пенсію я заробив дуже непогану. Працював багато, і все набіло. Пенсія вийшла просто європейська. А потім почалася вся ця історія з гривнею, і мені залишилася половина того, що призначили, якщо перевести в долари. А до валюти багато чого прив’язане – ліки, наприклад. От нещодавно серйозну операцію переніс – заплатив. Звичайно, люди, які отримують по п’ять тисяч гривен, можуть дорікнути, що я занадто прибідняюся. Ні, я не скаржуся – мені вистачає".

Микола Луценко не дуже любить згадувати про одну зі сторінок свого життя, але так сталося, що в 2017 році його життя розділилося на "до" та "після" – він пережив інсульт. Через хворобу в телеведучого відібрало мову.

"Інсульт стався дуже швидко, – згадує Луценко. – Прокинувся серед ночі, а кімната ніби пливе кудись. Не можу піднятися, не можу говорити. Добре, що був у квартирі не сам. "Швидка" приїхала буквально через хвилин п’ять, а в лікарні мене дуже швидко взяли в обіг. Але говорити не міг – тільки одні матюки з мене вилазили. Не знаю чому, в житті я не використовую цю лексику. Лікарі сміялися: "Якщо матюкається, то буде толк". Потім була реабілітація – часом невеличкий текст повторював перед ефіром вдома по сто разів. І, знаєте, от саме після інсульту я став задуватися про те, що хочу поїхати з Києва. Скрізь – квести, квести. Навіть потрапити з точки А в точку Б на автомобілі – це стрес, розумієте? Мене це все стало добряче діставати. А в Чернігові в мене немає заторів від слова "взагалі". Мені комфортно".

– Пане Миколо, а коли востаннє говорили свою знамениту фразу з програми "Миколина погода"?

– От зараз вам скажу: "Нехай проблеми та незгоди не роблять вам в житті погоди! Нехай вам щастить і будьте здорові!" – декламує зі своєю фірмовою інтонацією. – Ця фраза у нас була як мантра. Придумала її наша перша редакторка Олена Костенко. Через якийсь час ми навіть пробували від цих слів відмовитися, але через дзвінки від обурених глядачів повернули в програму. Чого ми тільки не придумували в тій програмі!

Микола Луценко, який є професійним актором, розповідав з екранів телевізорів про погоду в ролі різних персонажів. Він зіграв стільки ролей, скільки й не снилося багатьом колегам по акторському цеху: від Отелло, Дездемони та Остапа Бендера до новорічної ялинки. Сам він жартує, що переграв геть усе, і додає: "Хіба що крім плоскостопості".

Паралельно працював у Театрі юного глядача. Активно знімався в кіно. Особливо пишається роллю у всесвітньо відомого голландського режисера Йоса Стерлінга у фільмі "Душка", який був номінований на "Оскар". До речі, в цій картині знімалася ще одна знаменита українська телеведуча – Руслана Писанка.

"З Русею нам дуже гарно працювалося – і на знімальному майданчику, і перед телекамерою, – згадує Луценко. – Я її пам'ятаю ще маленькою, коли бігав Карлсоном у програмі "Мультфільм на замовлення" на УТ-1. А вона приходила до тата – відомого київського оператора. Гарненька була, як лялечка. А потім минув час, і вона вже така дама виплила на телебаченні. А потім ми на радіо "Ретро" разом працювали – вели по черзі прогноз погоди. Якось я записувався, а вона теж приїхала. А тоді саме був період, коли Руся активно схудла після участі в "Зважених та щасливих". Вона почала голосно переживати, що не встигне записати свої репліки, бо дуже поспішає. Я пообіцяв, що закінчу якомога швидше: "Один рядочок буквально залишився". Вона: "Я почекаю". І вийшла із студії. Я дописав, вибігаю: "Де там наша анорексичка? Заходь!" Вона так сміялася! Руслана була дуже світлою людиною. Така, як у житті, була і на екрані".

– У картині "Душка" з вами знімався ще один відомий актор, який протягом життя у багатьох інтерв’ю називав себе "киянином, який живе у Москві". Це актор Сергій Маковецький, який з початку повномасштабного вторгнення ні словом не обмовився про війну в Україні.

– Знаєте, що я думаю з цього приводу? Завжди треба ставити себе на місце людини, яку хочеш осудити. Мені здається, що він таки не підтримує російську агресію, бо якби підтримував, говорив би про це. Тим, хто "за" Путіна, – там зараз дуже добре живеться. А ще дивіться, припустімо таке: він не підтримує війну. Але сказати це публічно означає перекреслити все своє життя там, а іншого в нього вже немає, розумієте? Нам легко говорити, засуджувати. Ми нічого не боїмося. І сказати відверто, не дуже часом і цінуємо, в якій вільній країні живемо. А там… Це навіть не 37 рік, гірше. Вони лізуть у душу, в листування, в кожну шпаринку твого особистого життя. Я Радянський Союз пережив, знаю, як це відбувається. Але подивіться, як пропаганда в’їдається людям у мізки: 80 відсотків росіян за те, щоб вбивали українців. Масове помутніння розуму, країна мракобєсія. У мене є друзі звідти, які казали: "Так вам і треба, бо в Україні одні нацики". А вони жили свого часу в Києві, мають тут родичів. Оце, я вважаю, страшне, а коли людина мовчить – це інше".

– Розмовляючи з вами, здається, що ви весь час перебуваєте на неймовірному позитиві. Це справді так?

– Завжди бути життєрадісним неможливо. У кожного з нас час від часу стаються якісь проблеми. На екрані люди звикли мене бачити завжди усміхненим і надзвичайно енергійним. Але, як і в будь-якої іншої людини, в мене бували в житті різні періоди.

Знаєте, я інколи можу покричати, посваритися, правда-правда. Ось, наприклад, якось у моєму під’їзді перегоріла лампочка, але щоб її змінити, потрібна була допомога електрика, бо світильник мав непросту конструкцію. Я звернувся до нього. Каже: "Днями зроблю". Минає тиждень – нічого. Зустрів, він: "Я завтра підбіжу". Минає місяць, два – так по темряві і йду ввечері додому. І тут якось я його зустрічаю у дворі. У ці хвилини він дуже багато про себе почув – сам такого не очікував. Я викричався і пішов – а він вкляк на місці, як вкопаний. Я сів у машину, підходить: "А ви на екрані зовсім інший!". Кажу: "Отож". І поїхав. Приходжу – вже зробив світло.

Інколи і так треба. Але коли люди нормально до тебе, то і я з ними так само. Я дуже не люблю скаржитися, і не подобається, коли це роблять інші. Наприклад, телефоную комусь, а мені починають розповідати про всі-всі свої проблеми. Ну не треба! Тобі погано? Не бери слухавку! Відпочинь, переключися на щось приємне. Транслюй позитив – і отримаєш його у відповідь. Ти повинен бути цікавим, успішним – люди це люблять.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю із телеведучим Славою Соломкою – про відомих друзів, що вибрали Росію, свою зарплатню на телебаченні та зустріч із сестрою, яку ніколи не бачив.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!