Пам’яті журналіста і солдата Олега Задоянчука

Майже 10 років тому, у ніч на 4 вересня 2014 року, на самому початку АТО в результаті ворожого артобстрілу під Луганськом загинув журналіст Укрінформу Олег Задоянчук. Тому ми й вирішили знову вшанувати його пам’ять саме сьогодні, 6 червня 2024 року, у День журналіста. Укрінформ був останнім місцем роботи Олега, у нього було блискуче резюме - і як новинаря, і як аналітика, і як телевізійника. На його похорон прийшли зірки вітчизняної журналістики, які вважали його своїм вчителем.

Насправді життя Олега – це історія не лише про системну та глибоку працю в нашій професії, а й про вірність всьому, що декларуєш. Бо він знав і любив Україну, знав, що її треба захищати. А ще він був надзвичайно теплою людиною, з ним було комфортно в "курилці". Ті, хто знають, що це означає в журналістський професії, зрозуміють, про що йдеться… Олег відмовився від пропозиції керівництва оформити відстрочку від мобілізації, сказав: «Це доля». І пішов на війну зі своїм багатократним «мінусом» по зору, в окулярах з товстезними скельцями...

Священник Володимирського собору на той момент УПЦ КП отець Олександр Шмуригін пам'ятає, як Олег причащався за день до від'їзду на фронт.

«У нас у Володимирському соборі служать семеро священників, і всі його пам'ятають. Учора я показав його батькам місце, де він стояв на службах», – розповідав священник.

Олег мобілізувався 29 серпня 2014 року. 2 вересня склав присягу у 12-му батальйоні тероборони. Загинув у ніч на 4 вересня, коли ворожа артилерія знищила їхній табір у селі Дмитрівка Новоайдарського району.

- Ми працювали разом усі три дні його перебування в армії, – розповів на похороні Іван Лелюх, за фахом актор, за посадою – начальник клубу військової частини. – Коли Олега прислали до нас, то дізнавшись про його журналістський досвід, я запропонував служити в одному підрозділі. Я виїжджав на передову, знімав на камеру життя батальйону. Олег писав матеріали, навіть один встигли надрукувати, а вночі він виїжджав разом із загоном спецпризначення, щоб учитися саме бойовій підготовці. Це було дуже відчутно одразу, з перших днів – який він патріот. Останню ніч артобстрілу ми ночували у клубі. Увечері перед обстрілом Олег запропонував мені перейти на «ти». Коли почався обстріл, ми лежали на підлозі. Після першого вибуху я крикнув: «Олег, ти живий?!». Він відповів: «Живий». Після другого вже не відповів… Я доповз до нього. Витягнув з-під завалу, покликав допомогу. Сподівався, що він живий, просто контужений. Але наступного дня мені повідомили, що Олег загинув. Я думав, що ми так багато зробимо разом…

Олегу Задоянчуку було 43 роки. Його поховали в Києві на Алеї Героїв Лук’янівського військового кладовища.

Він працював на телевізійних каналах «1+1», «Новий канал», 5 канал, в інформагентствах УНІАН та Укрінформ.

Тепер кожен рік українські журналісти присвячують пам’яті Олега свої публікації та дописи у Фейсбуці.

«Він був хорошим журналістом, дуже позитивною і світлою людиною. У професійному плані мав дуже сильний бекграунд, але в часи Януковича залишився без роботи. Коли я запросив його на роботу в Укрінформ, то зауважив, що серйозної посади запропонувати не можу. Домовилися, що Олег візьметься за роботу, буде там, де потрібно, а потім розберемося, – писав на одну з роковин його загибелі ексочільник Укрінформу Олександр Харченко. – І він репортерствував, підстраховував, допомагав редакторам, справді був там, де потрібно.

Молоді журналісти навіть не здогадувалися, що поруч з ними працює майже класик...»

«Третя хвиля мобілізації, яка була 2014 року... була найпатріотичніша, наймотивованіша хвиля чоловіків та жінок. Ми все літо 2014 року «йшли вперед» і звільняли територію України від російських загарбників. Наприкінці серпня Олег прийшов саме по третій хвилі мобілізації... Я тоді був начальником штабу батальйону... У ніч з 3 на 4 вересня були залпи «Смерчу» з території Росії, не змогли вберегти», – знову згадав на одній з поминальних зустрічей командир бригади тероборони Києва Микола Білосвіт, який у 2014 році був начальником штабу батальйону, де служив Олег.

Журналіст Володимир Івахненко цитує колег з «1+1», які писали, що пам’ятатимуть його спокійну послідовність, без патетики та пафосу: «Ти дуже серйозно ставився до життя та людей, не легковажив ані вчинками, ані словами. Для тебе не існувало дрібниць у ставленні до людей. Важко уявити тебе зі зброєю в руках, але ти взяв її в руки, аби захистити країну».

Сорок три роки. По життю він ішов журналістом. Помер солдатом, захищаючи Батьківщину. І увійшов в історію. Ні, не агентства. Він увійшов в історію України.

Ми пам'ятаємо тебе, солдате!