Ветеран зі Львівщини перетворив ферму на туристичну локацію та місце реабілітації військових

На околиці села Мшана (Городоцький район, Львівська обл.) знаходиться екоранчо місцевого фермера та ветерана війни Ігоря Сабадаша. Починав він з гусей – а зараз в його господарстві майже сотня корів, не рахуючи коней, поні та іншої худоби. Як екоранчо та природа допомагають в реабілітації і самого хазяїна, й інших військових – у матеріалі Коротко про.

Спочатку були гуси

Оазис спокою та місце перезавантаження. А ще популярна туристична локація. Це екоранчо «Сабадаш», яке знаходиться у селищі Мшана, що на Львівщині. Тут майже на 140 гектарах угідь, подекуди болотистих та зарослих чагарниками, живуть 10 коней, 2 поні та майже сотня биків і корів з телятами. До речі, це, мабуть, найбільш фотогенічні тварини, яких нам доводилося бачити, - так спокійно вони позують для фотографії та відео приїжджих туристів.

Власник ферми, місцевий житель Ігор Сабадаш каже, що ранчо – справа усього його життя. А почав займатися фермерством ще у 2013 році.

– Я взагалі не бізнесмен, про рентабельність навіть говорити не хочу, і, повірте, за зарплату тут би не працював, - жартома розповідає Коротко про Ігор Сабадаш. – Моя ферма – це моє місце сили. Люблю землю, люблю тварин, люблю природу. А почалося все з гусей (сміється. – Авт.). Кількома гусками та гусаком зі мною «розрахувався» заготівельник металобрухту. Так я й почав розводити гусей, а згодом «переключився» на коней та корів. Дотепер пам’ятаю, як тільки починав цю справу, мій добрий товариш сказав: «Ігорю, у такому благодатному місці сам Бог велів працювати». Ті слова у мене в пам’яті.
До фермера підходить одна з корів, які живуть на ранчо.

- Це Марта, старожителька ферми, - ніжно гладить лискучі боки тварини її власник. – Комунікабельна, любить товариство, завжди охоче стане до знімання. Узагалі наші корови – це еталон спокою. Усі - абердино-ангуської породи (це класична британська порода) та шароле (порода корів, яку вивели у Франції у XVIII ст.). Це м’ясні породи, які не вимагають традиційного доїння. Телята самі чудово справляються з кількістю молока у корів. Зараз ще маю кілька корівок з Сумщини на перетримці. Власник на війні, а я доглядаю частину його худоби.

Чорнобока красуня хитро примружує очі та рухає вухами: прислухається до слів господаря. І спокійно дозволяє почухати собі боки. Корова Марта та інші тварини ферми звикли до щоденних відвідувачів. На ранчо часто приїздять сім’ї з дітьми, ті, хто хоче покататися верхи, фотографи. А ще тут бувають військові, які пройшли пекло війни. Спілкування з тваринами, відпочинок на природі допомагає «пригальмувати» негативні думки у голові, віднайти хоча б частково бажані спокій та радість.

Тварин випустив на луки

Ігор Сабадаш особливо трепетно ставиться до того, що його ранчо виконує своєрідну функцію реабілітації військових. Мріє побудувати ще одну конюшню. А також звести гостьові будиночки, де усі охочі, в тому числі військові, зможуть провести ніч, а вранці милуватися сходом сонця, насолоджуватись свіжим, аж дзвінким повітрям, активними після відпочинку тваринами. Ось такий, на перший погляд, типово сільський відпочинок – те, що не завадить людям, яких психологічно поколошматила війна.

Сабадаш і сам захищав Україну у 2015-2016 роках, також пішов добровольцем з перших днів повномасштабного вторгнення ворогів.

– Я знав, що буде війна, - зітхає. – Мій бойовий наплічник завжди був зібраним. І 24 лютого 2022 року дружина розбудила мене вранці зі словом «Війна». Тоді я і пішов добровольцем. Сім’ю - дружину Наталю з двома донечками - відправив тимчасово за кордон. А тварин на фермі випустив на луки, щоб вільно гуляли територією. Ранчо обгороджене з одного боку «електропастухом», а з іншого - природними каналами, тому я не боявся, що корови кудись утечуть. До того ж вже пробивалася молоденька трава. Але в той час мої корови мали отелитися, і за це хвилювався. На щастя, за тваринами на фермі погодився доглядати мій добрий друг Андрій, на допомогу якому пізніше долучилися ще знайомі. Завдяки їм я зберіг своїх тварин.

Через 2 місяці військової служби Ігоря серйозно поранили. Далі були довгі місяці лікування та реабілітації. Навіть пересуваючись в інвалідному візку, Сабадаш знав, що буде працювати на своїй фермі.

– Пам’ятаю, як поїхав купувати трактор: отак в кріслі колісному, праві рука та нога не працюють, - розповідає. – А трактор за хорошу ціну продавав дідусь, який виїздив до дітей у США. Так той дід був вражений, казав, хлопче, який трактор, яка ферма, ти ж на візку пересуваєшся.
Та все ж трактор Ігор Сабадаш купив. І зараз сам працює на ньому. Узагалі донедавна усю роботу на фермі виконував самостійно.

– І ось так в процесі роботи усьому сам і навчався, - сміється. – Навіть загнати худобу туди, куди треба, ой як непросто.
А обсяг роботи на ранчо постійно зростає. І, виявляється, знайти ще одні працьовиті руки досить складно. На щастя, фермер не так давно знайшов собі в допомогу працівника.

Разом із помічником Ігор Сабадаш виконує усю роботу по господарству. Крім догляду за худобою, доводиться розчищати угіддя від чагарників, які швидко розростаються. Дружина Наталя та донечки Софія і Меланія займаються розвитком сторінок ранчо у соцмережах, дбають про комфорт на фермі. І підтримують усі починання свого чоловіка та татка.

– Мало не забув: маю ще одного помічника, - сміється Ігор. - Це пес Боня. Він виріс на фермі і навчився завертати худобу.
Кожна тварина на фермі має свій характер. Так, серед коней є норовливі особини. Інколи й Боню не слухають. Тому щотижня на ферму приїздить інструктор з верхової їзди, тренує тварин, допомагає гостям, які хочуть покататися верхи. Сам власник також непогано тримається у сідлі. Щоправда, зізнається, падав багато разів. Але вставав та знову повертався у сідло.

– Якщо людина має ціль, то все вдасться, - каже Ігор. – А щодо фермерства, то чесно скажу: без дотацій нам, фермерам, дуже важко. Час від часу я отримую таку допомогу від держави. Зокрема, виграв грант на 50 тисяч гривень на реалізацію кра­щого бізнес-плану за програмою «Кро­ки до розвитку села». Фермерство в Україні – це все ж багато роботи, але мало прибутку. Можливо, через покоління, тобто вже мої внуки матимуть пристойний дохід з цього ранчо. Але перш за все, звісно, потрібна наша перемога.