Рецензія на фільм «У глибинах Сени» / Sous la Seine

5 червня на сервісі Netflix вийшов горор «У глибинах Сени». Це нова стрічка французького постановника Ксав’є Жанса, який до цього працював над першою екранізацією культового стелс-екшену Hitman, посередніми жахастиками «Закляття: Наші дні» та «Атлантида». Також він поставив кілька епізодів хітового серіалу «Люпен». У рецензії нижче розбираємось, що пропонує глядачу Жанс у жанрі, у якому, здається, було сказано вже все.

«У глибинах Сени» / Sous la Seine

Жанр жахи, екшн-трилер
Режисер Ксав’є Жанс
У ролях Береніс Бежо, Нассім Ліє, Анаїс Парелло, Іньякі Лартіг, Ліа Левіан
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2024
Сайт IMDb

Три роки тому екоактивістка Софія досліджувала акулу-мако на прізвисько Ліліт прямо посеред Великої тихоокеанської сміттєвої плями. Тоді історія закінчилася трагічно: Ліліт роздерла на шматки трьох колег Софії, серед яких знаходився і її коханий чоловік. Сьогодні ж, все ще неспроможна пробачити себе за те, що сталося, жінка веде самотнє життя, закинувши справу, яка для неї колись була справжнім покликанням.

Одного разу героїня зустрічає юних захисниць природи, які повідомляють, що Ліліт спокійнесенько собі плаває у Сені, хоча це і неможливо. Коли Софія переконується у цьому, вона об’єднує зусилля з паризькою річковою поліцією, щоб зупинити небезпечного хижака. Ситуація ускладнюється тим, що незабаром на Сені мають пройти змагання з тріатлону, а мер міста вже витратила бюджетні кошти на захід і не може скасувати його через якусь міфічну акулу.

Коли майже пів століття тому Стівен Спілберг видав свої «Щелепи», він подарував світу не тільки еталонний трилер гічкоківського штибу, але й, по суті, вказав індустрії напрямок, завдяки якому сьогодні ми маємо таке явище, як «літній блокбастер». Після цього в прямому сенсі епохального фільму знімати про кровожерливих акул можна було припиняти в принципі, але кінобізнес, як відомо, завжди вичавлює з успішних ідей максимум і навіть більше.

Тож сьогодні маємо купу стрічок про недружньо налаштовану рибу — від допотопного «Піраньї 2: Нерест», з якого дебютував Джеймс Кемерон, до більш сучасної «Мілини», де відчайдушна серфінгістка у виконанні Блейк Лайвлі боролася за життя з акулою сам на сам. Від відверто химерного шарксплотейшену «Акулячий торнадо» — до 130-мільйонного блокбастера «Мег», що розповідає про битву Джейсона Стейтема з величезним мегалодоном. Ті ж «Щелепи» обзавелися трьома сиквелами один гірше іншого. Навіть у «Загоні самогубців» є свій Кінґ Шарк.

До речі, якщо вам цікаве кіно про підводну небезпеку, на сайті є ціла добірка, присвячена цій темі.

Отож, чи вдалося на тлі такого розмаїття якось виділитися картині Жанса? Очікувано, ні. Творці спробували перенести дію у менш очевидну локацію — підводні катакомби Парижа, а також розбавити сюжет політичною сатирою. Втім, ніщо з переліченого не додало оповіді якогось стрижня, що змусив би спостерігати за перипетіями з непідробною цікавістю.

Не буде перебільшенням назвати «У глибині Сени» нудним фільмом, адже він до ладу не реалізовує себе в жодному з актуальних жанрів. Як для горора тут не вистачає якісно лячних моментів, як для трилера — сильно замало саспенсу, як для екшену — власне, захопливої дії. Ще й твердолоба політикиня, яка спростовує усі натяки на можливу катастрофу та переконує навколишніх, що ситуація під контролем і можна святкувати собі у радість, майже не тригерить; усім і так відомо, що карма наздожене неприємну жіночку у фіналі.

Трохи цікавіше, проте водночас і абсурдніше кіно стає у другій половині, ближче до фіналу, коли оповідання помітно пожвавлюється, а на екрані починає відбуватися лайт-версія кривавого хаосу з франшизи «Піраньї» зразка 2010-х. Тут Жанс дозволяє собі показати декілька відкусаних кінцівок та ефектних сцен з акулячими піруетами. Та якщо творці «Піраньї» навіть не приховували, що знімають відвертий легковажний треш, то автори «У глибинах Сени» грають у серйозне кіно з важливим екологічним посилом, що не йде на користь.

Очевидно, що більша частина бюджету пішла на кінцівку. Тут Жанс дає трохи вибухового Майкла Бея, трохи любителя катастроф Роланда Еммеріха, і на цьому завершує свій страждальницький опус. Що з нього виносимо? Не довіряйте брехливим популістам, бережіть матінку-природу, а головне — оминайте низькосортне кіно десятою дорогою.