64-го февраля, или В поиске утраченных себя

Название / автор: Ты меня слышишь? (Хроники эвакуированного тела и потерянной души) / Анна Галас

Театр: Театр Драматургов

Режиссер: Алена Аль Юсеф

"Ты меня слышишь?" – это мощная рефлексия современной Войны, по пьесе Анны Галас "Хроники эвакуированного тела и потерянной души". Режиссер Алена Аль Юсеф из небольшого текста сделала многослойную постановку с романтическим, трагично-историческим и даже терапевтическим уровнями восприятия. Все для того, чтобы душа с телом воссоединилась не только у лирической героини, но и у зрителя в зале Театра Драматургов.

Далее текст на языке оригинала.

На календарі квітень, а за внутрішнім хронометром – 64-го лютого 2022 року. Тіло збігає з-під бучанських сосен до притулку "майже Святого" Петра. Душа не встигає. В місці, де зібрались люди з соціальними "бульбашками, що лопнули", – без звичних зв’язків, з втраченим минулим і з туманним майбутнім, – важко скласти себе до купи. Тут всі потребують допомоги. Але примирити тіло з душею необхідно. Адже без цього неможливо допомагати іншим.

Під час перегляду "Ти мене чуєш?" швидко розумієш, що, – попри акторський дует на сцені, – у виставі єдина героїня. Вона тікає з трьома дітьми від бучанських погромів. Але режисерка Альона Аль Юсеф пішла на хитрість, та символічно представила тіло чоловічим образом (Максим Бурлака), з притаманними йому архетипічними рисами – діючись, конкретність, раціональність. А душу як жіночу частину кожного з нас (Марина Бут) – співчуваючу, творчу, відчуваючу. Таким чином додавши до історії ще один пласт змістів – романтичний.

Дійсно, возз’єднання душі й тіла в інтерпретуванні Марини Бут та Максима Бурлаки виглядає як відродження відносин між парою. Пластика акторів, їх вербальні та тактильні взаємодії (в постановці Петра Наку) – все нагадує поведінку колишніх, які переборюють минулі кривди, щоб знайти виправдання для з’єднання половин. Під звуки легкого французького шансону ця ліричність легко підкупає.

Але діалоги в цієї пари точно не про кохання. Це історії про снаряд, що влучив у чернігівську квартиру. Звезло – що не розірвалася. Не звезло – що десятирічна дитина, майже одного віку з твоєю, тепер не говорить. Це думки про дітей, які більше не обіймуть своїх матусь, та про матусь, які не побачили, як виростуть їх діти. Це спогади про прабабусині розповіді: як малюків під час фашистських бомбардувань спасали у свіжих могилах, в прямому сенсі "ховали" під подушками та ковдрами. "Бо хто ж буде скидати бомби на кладовище"?

І в цьому мороку вже здається незначним, що твоя дитина поголила пів голови, щоб привернути увагу матері до себе. Можна, звісно, сказати, що пасма нерівні. А краще зайнятись чимось важливим, зрозумілим, звичним - наприклад, миттям посуду…

Сам текст п’єси Анни Галас "Хроніки евакуйованого тіла та загубленої душі" - це як раз спроба поєднати внутрішні їнь та ян. Висловити те, що тяжіє тобі щодня. Вибудувати з букв, слів та діалогів місток, на якому душа та тіло зустрінуться та згадають, навіщо вони потрібні один одному.

В цьому ще одна принада вистави - психотерапевтична. Основний фокус уваги націлено не на відносини між "героями", а на рефлексію спостерігача. Звісно, і на сцені вистачає гри як акторської, так і технічної: зі світлом та звуком (автор рішень – Влад Волинець). Але всі епізоди є лише тригерами, щоб і глядач міг відчути біль та надію героїв. А цей досвід дорого коштує.

"Ти мене чуєш?" – багатошарова постановка, в якій знаходиться місце як для жорсткої військової прози, так і для обнадійливої романтичної лірики. Але найцікавіше те, як вистава заграє з відчуттями глядача, спонукає його пригадувати найболісніші та найніжніші моменти з власного життя. І з цих переживань глядач сам забудовує рятувальний місток між розгубленими тілом та душею.