"Мені байдуже, хто там що думає". Дмитро Ступка – про житло у США, весілля з українською співачкою та хейт від українців

Дмитро Ступка – український актор театру та кіно, онук легендарного Богдана Ступки та син відомого Остапа Ступки. Восени 2021 року артист разом з тодішньою дружиною, популярною блогеркою Поліною Логуновою, та донькою Богданою виїхали до США.

В Америці подружжя вирішило розлучитися, Ступка за день до повномасштабного вторгнення вилетів до України, однак додому не потрапив, якийсь час перебував у Європі, а згодом повернувся до США. В інтерв’ю OBOZ.UA розповів про своє теперішнє життя, прокоментував чутки про можливе весілля з теперішньою коханою – українською співачкою Barabanova та зізнався, як ставиться до негативних коментарів на свою адресу в соцмережах.

– Дмитре, не секрет, що через те, що ви зараз перебуваєте не в Україні, вам дістається в соцмережах. Як реагуєте?

– Слухайте, я настільки до цього вже звик. Навіть до повномасштабної війни постійно приходили на мої сторінки люди, які знаходили що там похейтити, написати образливе. І актор не такий, і не так граю, і не те роблю, і не так живу. Це вже давно тягнеться, ще дідусю моєму писали колись "шанувальники". І татові написували. Як до цього ставлюся? Мені байдуже, чесно кажу. У кожного своя доля і свій шлях широкий, як писав Тарас Шевченко. Ніхто не може розказати, як мені жити і що мені робити. Це моє життя. Сам прокладаю свою дорогу. А хто там що думає – це їхня особиста думка, я на це вплинути не можу. Тому просто не звертаю уваги, принаймні стараюся.

– Як вам живеться у США, чим ви заробляєте? Ваша колега по Театру Франка Світлана Косолапова, яка знайшла тимчасовий прихисток від війни в Нью-Йорку, розповідала нам в інтерв’ю, що США – це дуже дорога країна.

– Америка дуже дорога, це справді так, але якось живемо. Платити треба за все, інколи здається, що навіть за повітря. Виходиш з квартири і починається: за парковку, страховку, бензин, продукти. І ціни тут, скажу вам, далеко не наші, головне – не переводити в гривні, бо можна з розуму зійти.

Постійної роботи, так, щоб ходити зранку до вечора, в мене немає. Тут не так легко потрапити на якусь гарну роботу, якщо не маєш освіти від американського навчального закладу, а ще й до того ж – не ідеально розмовляєш англійською. Але є різні підробітки: працюю ведучим, знімаюся в рекламах, в епізодах. Пробуємо займатися якимось бізнесом – купуємо товари, які перепродаємо через інтернет. Але загалом з роботою складно. А от з англійською в мене вже справи набагато кращі, ніж раніше. Вчив мову в школі, у студентські роки, тут тренувався. Зараз можу говорити. Звичайно, проскакують помилки, але, в принципі, американці розуміють. На побутовому рівні моєї англійської вистачає.

– Там, де ви мешкаєте зараз, більшість – це американці чи українці?

– Американців усе-таки більшість, але є і українці. Через війну наших приїхало дуже багато. Минулого літа брат мого однокласника запросив від української громади в Сіетл провести свято Дня Незалежності. Олег Собчук із гуртом "СКАЙ" приїхали. То я вам скажу, весь стадіон був забитий українцями. Тут є спеціальна програма, за документами якої ви маєте право заїхати в Америку, навіть якщо у вас немає візи і ніколи не було. Через деякий час видається дозвіл на роботу, і можете офіційно перебувати на території США.

Я тут зовсім за іншою програмою – подавався ще до війни. Але через те, що ми розійшлися з дружиною, зараз є деякі проблеми з отриманням певних документів, тому що не так ми добре розлучилися, як хотілося б. Окрім того, треба сказати, що еміграційний процес тут взагалі не дуже швидкий. Коли ми приїхали сюди, планували отримати сімейну грін-карту. Згодом у мене був готовий кейс документів, який не встиг подати, а тим часом термін офіційного перебування в США підходив до кінця. Купив квиток додому на 23 лютого 2022 року. Коли летів до Стамбула, де мав пересадку на Київ, прочитав у соцмережах, що почалася війна. Додому я вже не долетів – небо закрили.

Кілька місяців жив у Європі, волонтерив. А згодом повернувся до Америки, щоб бути ближче до доньки. Ми з нею дуже близькі, сильно пов'язані між собою. Вона живе з мамою, але я кожен тиждень забираю на вихідні. І коли в неї канікули в школі, то Поліна теж мені її віддає, і Богдана живе зі мною. Тим часом питання з документами вирішується. Я в очікуванні, але не це головне. Передусім думаю про те, щоб скоріше закінчилася війна і ми змогли побачитися з рідними.

– Ви хочете повернутися в Україну чи просто приїхати на якийсь час? З якою країною пов’язуєте майбутнє?

– Ну, я так розумію, що моя донька буде жити тут, тому що мама вже має свій бізнес, своє життя. А забрати дитину від мами я не маю права. Тому, дай Бог, закінчиться війна, буду жити на дві країни. В Україні багато років працював, робив кар'єру, і так просто це все розірвати не хотів би. Я дуже сумую за Києвом, за друзями, за родичами, за професією. Звичайно, бачу, як все гарно складається в театрі, які черги по квитки. Я сумую за цим, бо дуже люблю театр, глядачів, сцену. Але зараз на першому місці в мене моя дитина.

– Нещодавно в пресі писали, що ви знову зібралися одружуватися – з новою обраницею, українкою Юлією Барабановою, відомою як співачка Barabanova.

– Слухайте, нам зараз немає куди поспішати. А як Бог дасть, то, звичайно, поберемося. Зараз треба насамперед на ноги встати, а потім вже думати про одруження. А ті мої слова, які з’явилися в пресі, були вирвані з контексту – ви ж розумієте, як це зазвичай буває.

З Юлією у нас все добре – живемо разом. У неї двоє дітей, у мене дитина. Як сказала Юліна прабабуся, сам Бог мене послав до неї, бо познайомилися ми на Великдень. У мене є колежанка по акторському цеху Мирослава Філіпович – ми разом працювали в кількох проєктах. Мешкає тут, у Лос-Анджелесі, а якийсь час жив у Маямі, однак часто прилітав сюди до дочки. У Богданки 25 квітня – день народження. Приїхав минулого року її привітати, а тут ще й свято велике.

Зупинився у друга, він сам із Чернігова, живе тут вже більше десяти років. І тут написала Мирослава: "Приїжджай у гості – будемо святкувати Великдень. Посмажимо м’яса – поспілкуємося". Ми з другом поїхали. І тільки-но зайшов та побачив цю блакитнооку блондинку – все. Побилися трохи яйцями, поїли паски. І закрутилося. Згодом Юля приїхала до мене в Маямі, а коли поїхала, я подумав: "Ну що мене тут тримає? У мене і Богдана в Лос-Анджелесі, а тепер і Юля". Сів в автомобіль і їхав за кермом до них три дні.

– У пресі писали, що Юля має одного сина Марка, а виявляється, є ще одна дитина?

– Старшому сину Юлі буде вже 18 років, він живе в Європі. Максим – професійний спортсмен, із самого дитинства займається великим тенісом. Уже виграв безліч турнірів і, сподіваємося, дуже скоро стане чемпіоном у цьому виді спорту. А Марку нещодавно виповнилося три роки. Моїй Богданці в квітні – сім.

Вона ходить до школи, розмовляє вже англійською краще, ніж я. Та це і зрозуміло: діти набагато швидше все вловлюють, запам'ятовують. У неї є подружки, хороші стосунки з однокласниками. Гарна дуже дівчинка, талановита, весела. Водимо її на акторську майстерність, на гімнастику. Я дуже щасливий, що можу бачити дочку стільки, скільки душа бажає. Зараз у неї все добре.

А виросте, сама вирішить, де їй бути, як бути. Знатиме гарно англійську, отримає освіту, захоче залишатися тут, то чому ні? Поки зарано загадувати, ми зараз живемо в такому світі, де не знаємо, що буде далі, що вже мріяти на багато років уперед. Тут, в Америці, теж все не так легко, як може здаватися на перший погляд. Це країна дуже серйозних правил та законів. Тому ми і щодо себе ніяких глобальних планів не будуємо. Є де виспатися, що з'їсти – вже добре. Окрім того, передусім є дуже сильне бажання і мрія, щоб закінчилася в Україні війна. Ніхто не очікував, що так усіх порозкидає. Друзі там, батьки там, ми тут.

– А скільки вам на місяць потрібно грошей?

– Я не підраховував. Можу так сказати: 100 доларів тут – як 100 гривень у нас. Ну плюс-мінус. Сходити в магазин, купити найнеобхідніші продукти – макарони, рис, якісь овочі, ковбаску – це щонайменше 100 доларів. Тут звичайна буханка хліба може коштувати 5 доларів. Якщо перевести на наші гроші, розумієте, які ціни?

– Житло знімаєте?

– Та ні, ми купили – у нас був мільйон доларів (сміється). Звісно, я жартую. Так, орендуємо. Придбати квартиру чи будинок – дуже дорого. Тут, у Каліфорнії, ціни навіть вищі, ніж, наприклад, у Техасі або Флориді, але так сталося, що доля нас привела саме сюди. А взагалі, мені здається, що тут багато хто знімає житло. Або беруть у кредит – тут дуже розвинена ця система. Платите 5 чи 10 відсотків від загальної вартості – і вам дають позику на 30 років.

– Як часто спілкуєтеся з рідними?

– З бабусею намагаюся декілька разів на тиждень зідзвонюватися по відеозв'язку (Дмитро жив із Богданом та Ларисою Ступками з 9-місячного віку. – Ред.) Тато їй привіз смартфон, навчив користуватися. Тепер вона в Instagram слідкує за моєю сторінкою, дивиться фотографії. Ми не бачилися з вересня 2021 року. Про що розмовляємо зараз? Як хто живе, як справи, як здоров'я, чим хто займається. Вона дуже старенька в мене вже – 81 рік, але я маю надію, що ми ще обов’язково побачимося. Зідзвонюємося і з татом, і з мамою, і з тіткою – з усіма тримаємо контакт.

– Що вам тато розповідав про резонансну ДТП, у яку він втрапив у квітні минулого року?

– Ну що він казав? Що дуже прикро, що таке сталося. Але ніхто від подібного не застрахований. Він з товаришами того дня проводили благодійний творчий вечір, збирали гроші для військового госпіталю. Всі подробиці того, що сталося, мені достеменно не відомі, але знаю від тата, що дорога того вечора була дуже слизька. Якщо не помиляюся, всі питання з постраждалим у ДТП вирішені – заплачені гроші і за лікування, і за автівку, яка була пошкоджена. Щодо тата, думаю, це для нього великий урок, і впевнений, що ніколи більше не повториться. Буде більш обачним, обережним. Добре, що всі цілі та здорові. А залізо я взагалі не рахую – то дурниця. Тато продовжує працювати, грає вистави. Роботи зараз через війну у нього не так багато, як раніше, але все нормально. Він нещодавно і "Київську пектораль" отримав – за роль у виставі "Візит".

– Так сталося, що перший фільм, у якому ви зіграли, – це російська стрічка "Ми з майбутнього – 2". І оскільки в картині суперечливо трактується роль УПА в історії, її було заборонено в українському прокаті. Зараз ви не шкодуєте, що тоді прийняли пропозицію?

– Там історія дуже заплутана вийшла. На проби мене запросив режисер Андрес Пуустусмаа, який бачив мене у постановці "Чайка" в Театрі Франка. Однак потім його змінили на Олега Погодіна, у якого дідусь пізніше знімався у фільмі "Дім". До речі, він мене попереджав, що краще не приймати пропозиції, бо герой непростий. Але мій Сірий – не лиходій, просто слабохарактерний хлопець. Зрештою, актори часто грають поганців, але ж це не означає, що вони у звичайному житті поділяють погляди своїх кіногероїв. Окрім того, я був дуже молодим, студентом, коли дізнався, що мене беруть на роль у кіно, стрибав від щастя до стелі.

Звичайно, потім все це вилізло мені боком, але повірте, у процесі роботи – це погано аж ніяк не виглядало. Потім, коли Олег Погодін відзняв це кіно, йому не дозволили його монтувати, бо хотіли все по-своєму. І тоді він взяв собі псевдонім Борис Ростов. І недарма, бо те, що було прописане у сценарії і що з’явилося на екрані, – різні речі. Виявилося, що цей фільм фінансувала якась російська партія. Я думаю, що вони зробили його таким спеціально – для розпалювання ворожнечі. Але зрозумів це вже постфактум, коли картину змонтували та випустили.

– Чи залишилися у вас друзі в Росії? Чи намагалися ви, як більшість українців, доносити їм правду на початку вторгнення?

– Були друзі, ми переписувалися, однак щодо подій, що відбувалися, спільної мови ми не знайшли, тому я заблокував цих людей. Був один хлопець при розумі – він все розуміє і підтримує нас. Але у більшості мізки забиті пропагандою. І вже років два я взагалі ні з ким, хто живе в Росії, зв'язок не підтримую. Навіть з тим хлопцем, що виявився нормальним.

Які настрої тут? У Маямі, де мешкав раніше, дуже багато росіян, які переїхали в Америку ще до війни. Вони поводяться скромно, більшість підтримує Україну. Там, де були раніше російські кав’ярні з їхніми прапорами, – це все познімалося. І всюди майорять українські. Але, звичайно, інколи зустрічаються ідіоти. Згадую, якось ми з товаришем зайшли на парковку і побачили на одному з автомобілів георгіївську стрічку. Ми її відірвали, викинули і пішли собі далі.

Америка, кажу вам, досі вся в українських символах. Дуже багато наших бізнесів, які популярні в Україні, повідкривалися тут. І прапори-прапори – на всіх центральних вулицях. Я нещодавно був у Чикаго, так от там вся центральна вулиця, як у нас Хрещатик, завішена американськими та українськими прапорами.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з головним телесиноптиком України Миколою Луценком – про шалений успіх, перемогу над страшною хворобою та переїзд до Чернігова.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!