Вікторія Польова: «Музика обіймає людину, коли їй болить»

Нещодавно в Софійському соборі відбувся концерт духовної музики «Псалми Давида. Музика Вікторії Польової» у виконанні камерного хору «Київ» (диригент — Микола Гобдич) за підтримки культурного центру «Дім Майстер Клас». Під склепінням головного духовного центру України звучала небесна музика нашої сучасниці — киянки Вікторії Польової та слова із псалма 90: «Хоч би тисячі біля тебе падали, і навіть десятки тисяч — праворуч від тебе, однак тебе це не торкнеться…». Музику Вікторія написала під смертоносні канонади в березні–квітні 2022 року. Так композиторка трансформувала енергії руйнації в енергії захисту й відродження.

Вікторія Польова — одна з найвідоміших у світі сучасних українських композиторів. Її музику знають, виконують на найпрестижніших сценах світу. На початку 2024 року в лондонському Royal Festival Hall відбулася британська прем’єра Симфонії №4 The Bell української композиторки. Наприкінці квітня зіркове меццо-сопрано Джойс ДіДонато виконала камерну кантату No man is an Island у знаменитому Карнеґі-холі в Нью-Йорку. На замовлення Львівського оперного театру Вікторія почала працювати над музикою для балету «Лісова пісня» за драмою-феєрією Лесі Українки.

Ми спілкувалися з Вікторією Польовою в Києві, щойно композиторка зі світовим ім’ям піднялася на дев’ятий поверх свого будинку під час чергового відключення світла, після відбою чергової повітряної тривоги…

— Вікторіє, повномасштабне російське вторгнення в Україну заскочило вас у рідному Києві. Так навесні 2022 року, після трагічних подій у Бучі, народилася музика до псалма «Живий в помощі Вишняго». 21 квітня 2022 року ви опублікували такий пост у Фейсбуці: «Тільки-но закінчила працювати над 90-м псалмом для двох мішаних хорів. Почала у перший день війни. Дуже важкий, болісний твір. На виживання. Вся кров у нього пішла. Страшний». Це був ваш перший твір, народжений під час великої війни. У вересні 2022 року в Києві відбулася прем’єра вже другого твору, написаного під час повномасштабного вторгнення, — «Буча. Lacrimosa». «Цей твір — єдина можливість вижити для мене. «Попіл Бучі стукає у моє серце». Що у вас змінила велика війна як у людині, як у композиторі?

— Гадаю, війна змінила мене як людину. Звісно, щось залишилося від мене колишньої. Але в чомусь зовсім себе не впізнаю. Я відчула в собі справжню щиру українськість. І це відчуття прийшло дуже болісним чином іще 2014 року. З донькою почали переходити на українську десять років тому. Однак по-справжньому — вже зараз.

Перші дні були шоковими. Світ перевернувся. Хоча всі розуміли, всі відчували й чекали... Але однаково це був страшний шок. Живу поруч із військовим шпиталем, постійно приїжджали та приїжджають машини швидкої допомоги. Я зрозуміла, що життя змінилося повністю. Але я хотіла залишитися. Мені хотілося бути в Києві. Й тоді, наприкінці лютого — у березні 2022 року, мені здавалося, що якщо я тут залишуся, це буде правильно. І музику писатиму для своїх. Але донька переконала мене виїхати. Можливо, вона мала рацію, не знаю… Я поїхала в середині березня. Але найстрашніші дні тієї весни я пережила в рідному Києві.

У мені ввімкнулося бажання захищати своїх. Я зрозуміла, що маю писати музику. Робити те, що можу. На кухню піду десь допомагати? Цього дуже мало. Я можу гроші перераховувати й писати музику. Такі мої дві можливості.

— І ви почали писати дуже сильну музику.

— Я відразу почала писати. Миттєво. Є речі, які, за моїм відчуттям, можуть оберігати. Псалом 90, який оберігає людину, я написала під час війни, після подій у Бучі. Я уявляла, як це співатимуть наші дівчатка й хлопчики. І що для них це буде свого роду захист.

— Два роки тому ви писали: «Війна точиться скрізь, усі духовні дії (а музика і є духовною дією) є зброєю. Кожний виступ українського композитора зараз є політичним висловом. І якщо моя музика буде зливатися в одному концерті з російською, то це однаково, що обійматися з убивцями». Як ставитися до російської культури нині? Який шлях у цьому контексті проходите особисто ви? 2022 року ви відмовилися від того, щоб ваші твори лунали разом із російськими в одному концерті.

— Це справді складний момент, тому що тоді в мене такий був гнів, такий розпач, що прийняття цієї культури закрилося повністю.

Я два роки прожила за кордоном, і там спостерігається зовсім інша історія, інше ставлення до культури країни-агресора, там інші обставини. Дійсно, за часів фашизму Вагнер викликав у людей дуже негативні емоції. Але він однаково залишився в історії музики, його виконують у всьому світі. Тобто культуру ніби не можна скасувати.

— Українці від початку повномасштабної війни офіційно на всіх рівнях відмовилися від дотичності до російської культури, не без гірких винятків, звісно. І наша влада офіційно пропонувала Заходу оголосити бойкот російській культурі, принаймні поки триває ця кривава війна.

— Так, із позиції України це — єдино правильне рішення. Українці не повинні, наприклад, виконувати російську музику. Це неможливо. Вони на нас напали, вбивають нас. Але ось Заходу ніхто не може диктувати. Це правда. Я особисто відмовилася від багатьох концертів. Від дуже багатьох. Хоча багато організаторів хотіли проводити саме українські акції. А тим часом на найпрестижніших сценах світу і далі звучить російська класика... І це — їхнє право. А наше право — до цього ставитися чи не ставитися. Це — особистий вибір.

— Зв’язок із вашим батьком Валерієм Польовим, талановитим композитором. Кілька років тому ви написали дуже пронизливо про батька: «Тату, де ти? Ти мене чуєш? Я ж — твоє продовження у світі… Я тобі пишу безкінечного листа з творів». Що найважливіше в діалозі між батьками й дітьми? А особливо, коли є спорідненість на всіх рівнях буття?

— Можна сказати, що ось у діалозі між мною й дочкою головне — довіра. У нас якісь такі небесні стосунки, мені здається. Ми постійно в контакті. Вона мене підтримує, я підтримую її. Така тонкість. У нас немає бар’єру негативізму. Якщо виникають питання, то ми їх вирішуємо. Ідеальний тандем між мамою й донькою. У нас це вийшло. Само собою, ніхто спеціально не намагався.

І з батьком у нас були дуже глибокі стосунки. Вони не були простими. Він був зрілим композитором, а я — початківцем. Були свої нюанси. Він іноді правив мене, я сердилася. Потім, знаєте, ми ж в одній квартирі жили-творили. Два інструменти, дві людини одночасно пишуть музику. Це, звісно, дуже складно. Але це складнощі, які загалом любові не перекривають.

Справді, любов дуже-дуже глибоку до батька досі відчуваю. Я тужу за ним. Хотіла б поговорити дуже. І музикою розмовляю з ним.

— Дуже розумію вас. І теж подумки розмовляю з батьками, які пішли в засвіти кілька років тому… Вікторіє, переживаємо темні часи, скрізь шукаємо підтримку, у сил земних, небесних, у собі. Як, на вашу думку, культура, зокрема українська сучасна академічна музика, може та має впливати на суспільство? У чому вбачаєте свою місію як композитора?

— З огляду на свій життєвий досвід спостерігаю, як різні люди беруть від музики те, що їм необхідно. І, гадаю, моя музика народжується заради розради. Музика обіймає людину, коли їй боляче. І в мене бажання занурити її в молитовний стан. Зараз це особливо важливо. Чому в мене молитви? Тому що я хотіла, щоб їх читали, співали, щоб вони звучали.

Але є в мене й інша музика. Вона ніби вибудовує людський шлях, шлях подолання. У цій моїй музиці дуже багато таких моментів, як сходження на гору. Ти рухаєшся, підіймаєшся, займаєш якусь позицію, трохи відпочиваєш, потім — знову підйом. І цей шлях сходження нескінченний, ця гора нескінченна. За цей час сходження й будується людина. Вона змінюється в присутності вершини.

У мене є багаторазовий досвід сходження в Гімалаях. Я знаю, що відбувається з людиною, коли вона долає свою неміч, рухається вгору. Як у неї свідомість і тіло формуються по-новому. Це — дуже важлива для мене річ. І це сходження від самого низу до самого верху в музиці моїй присутнє завжди.

— Вірю, що митці такого рівня, як ви, здатні передбачати або програмувати майбутнє. Якою бачите Україну, наприклад, за десять років?

— Ми з донькою говорили кілька років тому, ще до початку повномасштабної війни, про те, що на Україну чекає небувалий розквіт. Це її слова. І я тоді трошки сумнівалася, але погодилася. Війна закінчиться, ми переможемо, — я в цьому впевнена абсолютно. Але процес відбудовування — це величезна праця, яка на нас чекає. За десять років навряд чи все буде відбудовано. Вочевидь, нам знадобиться щонайменше двадцять років. Але в підсумку Україна стане процвітаючою державою. Усі корупційні моменти, які нам найбільше заважають сьогодні, буде подолано, не сумніваюся.

Мій тато написав колись заповіт людині, яка житиме за п’ятдесят років. І він якраз про цей час і написав. Він був упевнений у тому, що буде щаслива людина, яка живе повноцінним життям, яка любить, яку люблять. Йдеться саме про людину, яка радіє всьому, що є навколо. Тобто все можна відбудувати, все можна подолати, якщо людина не боїться, не заздрить, не ревнує, не хоче когось там обдурити. Якщо її душа вибудувана. А це саме музика може людині дати, допомогти в цьому зростанні. Я розумію, що це не для всіх. Комусь це взагалі здається чистим ідеалізмом. А комусь допоможе, подарує крила. Кожен на своєму місці. І музика — моє місце. Я так допомагаю.