Міністерство культури: 451° за Фаренгейтом. Чи потрібні нам бібліотеки?

У світовій літературі є ціла когорта творів про бібліотеки та бібліотекарів. У «Вавилонській бібліотеці» Х. Л. Борхеса нескінченні кімнати наповнені книжками, жодної з яких неможливо прочитати — суцільна абракадабра, — й очманілі бібліотекарі день і ніч шукають книгу книг — каталог, у якому міститься шифр до решти.

Не знаю, чому радянська ідеологічна цензура поблажливо дозволила «451° за Фаренгейтом» Рея Бредбері, де пожежна команда займалася не гасінням пожеж, а спалюванням книжок. Надто близькими були аналогії з тогочасними реаліями…

Ці фантасмагоричні твори згадалися в момент, коли довелося спостерігати за «реорганізацією» Державної бібліотеки України для юнацтва. Безумовно, розвиток технологій дає нині змогу кожному мати свою бібліотеку в смартфоні, й питання виживання старого паперового формату — актуальне як ніколи. Та чи є це приводом для таких державних історій?

Бібліотека без бібліотекарів і книжок

Все починалося з безневинного, здавалося б, наказу Мінкультури про реорганізацію зазначеної установи шляхом приєднання її до Національної бібліотеки України для дітей. Справді, скорочення адміністративних видатків, з одного боку, та підвищення зарплат для співробітників до рівня Національної бібліотеки (вдвічі) виглядають переконливими аргументами для такої об’єднавчої операції. Директорка дитячої бібліотеки Алла Гордієнко та представник Мінкультури пан Кононов провели збори з колективом Державної бібліотеки України для юнацтва. Її співробітникам пообіцяли й максимальне збереження штату (скорочення лише пенсіонерів), і відповідне підвищення окладів, і райдужні плани на майбутнє.

Сьогодні (за пів року після наказу) маємо в сухому залишку: жодному зі співробітників зарплати не підвищили, багато хто звільнився за «власним» бажанням… після співбесід на так званій комісії з реорганізації багато кого визнали профнепридатним, навіть прибиральницю, яка до того працювала в клінінговій компанії. Ба більше, люди, які залишилися, четвертий місяць не отримують заробітної плати, бібліотека не платить за комуналку, охорону, Інтернет, оренду… Тому директора банально відсторонено, а його заступника позбавили права підпису кошторисних документів.

Жодному співробітнику не запропонували роботи в приміщеннях бібліотеки під приводом нібито ремонту. Ба більше, під загрозою зникнення опинились унікальні фонди, що їх збирали протягом пів століття (!) — почалося «списання літератури». Недарма, мабуть, голову так званої комісії з реорганізації у відповідному реєстрі записали як «ліквідатора». Легко уявити, скільки книжок російською мовою є в українських бібліотеках, однак чи означає це, що всі їх слід сьогодні «ліквідувати»?

Звісно, коли співробітники відчули недобре, вони забилися, наче пташки, що втрапили в тенета, й закалатали в усі дзвони — судовий, поліційний, мінкультівський. І що?

Поліція на боці міністерства? Міністерство на боці культури? А культура?

Оскільки історія почала скидатися на банальне рейдерство, де, з одного боку, було комунальне майно київської громади — приміщення та книжки, а з іншого — Міністерство культури та інформаційної політики, яке жодного стосунку до цього майна не мало, то співробітники на чолі з головою профспілки Тетяною Ковтун звернулися насамперед до поліції. Однак ні районне, ні міське поліційне начальство й пальцем не поворухнуло.

Тоді бібліотекарі звернулися до суду: вже є чотири (!) судові рішення, що зобов’язували поліцію відкрити досудове провадження та внести справу до Єдиного реєстру досудових розслідувань. І що ви думаєте? Дві справи відкрили, але жодних процесуальних дій не відбувається.

Проте під час вивчення матеріалів цієї історії виявилося, що в юридичному плані Мінкульт порушив усе, що тільки можна було порушити: наказ про реорганізацію є незаконним по суті, оскільки майно бібліотеки Міністерству культури не належить. Бібліотека як установа була заснована Голосіївською (раніше — Московською) районною радою й жодних рішень про передачу її в державну власність немає. Ба більше (ймовірно, з цієї причини), наказ про «реорганізацію» не було зареєстровано в Мін’юсті.

Профспілку та співробітників не попередили за два місяці, як того вимагає законодавство. Директора також не попередили за два місяці до звільнення відповідно до контракту, головою комісії з «реорганізації» призначено особу, яка не є співробітником бібліотеки, et cetera, et cetera, et cetera…

Зі свого боку, Мінкульт на звернення бібліотекарів відповідає, що «все йде за планом».

«По-перше, якби міністерство видало наказ належним чином, передбачивши скорочення, обговоривши все з профспілкою, не чинячи руками так званої комісії психологічний тиск на колектив, а далі — й фінансовий тиск (за порадою адвоката пані Шамаріної), то ситуація не зайшла б у такий глухий кут, — упевнена голова профспілки Тетяна Ковтун. — По-друге, якби правоохоронні органи виконували свої обов’язки належним чином, порушувати норми закону окремим посадовим особам було б складніше, й у них не було б відчуття повної безкарності. По-третє, якби, опинившись у цій ситуації, наші опоненти не лише від нас вимагали пропозицій щодо вирішення ситуації, а й самі пропонували компромісні рішення, все б склалося інакше».

Можна продовжувати перелік «якби» до нескінченності, та найбільше мучить питання: чому, не знайшовши порозуміння з директором, просто не вирішили не подовжувати йому контракту? Чому ухвалили рішення знищити не просто бібліотеку, а мережу юнацьких бібліотек в Україні? І це з огляду на те, що за час війни ворог і так уже знищив близько 700 (!) бібліотек.

Висновки, припущення та роздуми

Якщо говорити про Культуру з великої літери, то слід мати на увазі не лише книжки, театр або живопис, а загалом усю систему суспільних цінностей. У Китаї, приміром, дві з половиною тисячі років тому, щоби стати державним чиновником, треба було скласти іспити зі знання літератури, історії та вміти писати вірші. Отже, до Культури треба відносити й дотримання законодавства чиновниками, й виконання рішення судів, і слідування нормативним документам на кожному рівні бюрократії, інакше вся державна машина руйнується і йде, як-то кажуть, у рознос…

Важко не погодитися з бібліотекарями, які називають усю цю аферу (іншого слова не підберу) рейдерським захопленням, — книжки можна наполовину знищити, наполовину розпихати по інших бібліотеках, а приміщення площею 1100 кв. м у середмісті Києва віддати в оренду «своїй» людині, адже голову РДА Голосіївського району нині призначає офіс президента України без жодної участі міського голови Віталія Кличка. Міністерству культури, звісно, тут відведено роль Отелло: виконає брудну роботу й піде. І скажіть після цього, що Рей Бредбері — фантаст!?

«А чи потрібні нам ці бібліотеки взагалі?» — запитаєте ви, прочитавши це. Якщо в Мережі ми можемо знайти, купити чи прочитати будь-яку книжку будь-якою мовою (хоч і в механічному недосконалому перекладі)? Однак не треба думати, що протягом історії людства бібліотеки були лише сховищем накопичених знань. Із давніх-давен вони були й джерелом розповсюдження знань.

Говорити, що книжка — це «джерело знань», тобто пожива для розуму, досить примітивно, це означає принижувати роль книги та читання. Написане слово в усі часи, починаючи з Біблії, ієрогліфів і скрижалей, було медіатором для людської душі, джерелом роздумів, можливістю співпереживання. Хтозна, про що думав юний фараон, читаючи про викарбувані на каменях діяння своїх славних предків? Хіба він не перебував тоді у своєрідній тогочасній бібліотеці?

У вік цифрових технологій проблема накопичення та розповсюдження людських знань і переживань нікуди не поділася, а роки пандемії та війни показали, що онлайн-спілкування є доволі обмеженою заміною живому людському погляду в очі. Тому сучасні бібліотеки мають не просто накопичувати книжки, файли чи музику, картини та фільми, вони, впевнений, мають перетворитися на центри людської взаємодії (взаєморозуміння, якщо хочете) — з громадськими просторами, кав’ярнями, ігровими майданчиками, приблизно те, чим стала нині ВДНГ в Києві. Однак для цього потрібна нова концепція бібліотек і нова державна політика, й це, вочевидь, є завданням Міністерства культури та інтелектуальної еліти суспільства.

Інакше люди зі смартфонами біля вух рано чи пізно перетворяться на тих очманілих бібліотекарів із Борхесової «Вавилонської бібліотеки», які шукають книгу книг… але безуспішно.