"Вони всі "співали", що люблять Київ". Акторка Олеся Власова – про росіян на зйомках, маму в РФ та дивний шлях до української мови

Відома українська акторка Олеся Власова ("Жіночий лікар", "Дивне Різдво", "Сидоренки-Сидоренки") в інтерв’ю OBOZ.UA розповіла про своє життя під час великої війни, зміну професії та маму, яка вимушено залишається в Росії.

Акторка також розказала, як знайшла тимчасовий прихисток із дочками від війни у Швеції, однак через три місяці повернулася додому. А ще розкрила цікаві сторінки з життя видатних українських акторів, з якими разом працювала, та зізналася, як свого часу породичалася з народним артистом України Анатолієм Хостікоєвим.

– Олесю, як згадуєте надважкі перші місяці російського вторгнення?

– Повномасштабна війна стала для мене абсолютною несподіванкою. На всіх тих, хто казав, що буде вторгнення, я дивилася як на ненормальних. Була впевнена, що нічого не буде, не наважаться. Коли це сталося, мозок відмовлявся сприймати інформацію. Ми мешкаємо під Києвом, у Вишгороді. І все, що почалося, відбувалося у нас за вікнами. Десь декілька годин не могли вирішити: що робити? Над Київським водосховищем збили кілька гелікоптерів, проносилися літаки, все гуділо, дрижало, свистіло. Через деякий трохи час перестало бахкати. І в ЗМІ почали повідомляти, що не потрібно сіяти паніку і краще залишатися на своїх місцях. Все швидко закінчиться – була ж така інформація.

А потім над нами пролетів винищувач. Він рухався дуже низько, мабуть, для того, щоб не вистежили. В той час у лоджії стояли мій чоловік Ігор (актор Ігор Рубашкін. – Ред.) і наша старша дочка Поліна. Я перебувала в передпокої, але навіть через кімнату почула цей гучний звук. Ігор закричав: "На підлогу!" А в моїй голові у ті секунди пронеслося: "Це все? От так це буде? Так закінчиться?" Після цього побігла до зоомагазину, купила переноску для кішок та їжі для тварин. Посадили все наше добро – двох собак, двох кішок – у машину і поїхали на дачу, яка розташована по Одеській трасі. Добиралися 200 кілометрів годин вісім. Я зараз згадую, що було весь час страшно – за дітей, за себе.

Тим часом нам постійно писали друзі зі Швеції – їдьте-їдьте. Я вагалась. А потім вони написали чарівну фразу: "У нас для тебе є робота". І тоді я стала розмовляти зі своїми дівчатами, вони сказали: давай спробуємо. Добиралися дуже складно – в евакуаційному потязі, спали по черзі на підлозі… У Стокгольмі до нас дуже добре ставилися, але скажу таке: від держави ми не отримали ні копійки. Можливо, вони і не мали нам допомагати, але справа в тому, що про цю допомогу багато говорять. Однак насправді вся поміч, яка була, – це наші друзі, які огорнули нас неймовірною увагою.

Я пішла працювати. У хореографічному колективі – професійно займаюся танцями. Окрім того, мені дуже хотілося допомагати, тому запропонувала українському центру безкоштовні акторські тренінги (цим активно займалася і займаюся в Україні). Крім всього іншого, такі заняття дуже добре знімають напруження і тривогу. Зібралися дівчата, ми займалися. А потім одна дуже класна шведська режисерка звернулася до мене і моєї колеги Катерини Кістень, яка теж туди переїхала, з пропозицією зробити виставу українською.

Ми пробули у Стокгольмі три місяці. Повернулися назад, тому що діти не змогли прижитися. Вони сиділи в кімнатах, їм нічого не подобалось, доходило ледве не до депресії – було важко. Жили ми у знайомих наших друзів, важко звикали одне до одного. І так і не притерлись, скажу відверто. Вони у віці, дотримуються розміреного та чіткого розкладу життя. І хотіли, щоб ми жили за їхніми правилами. Я чесно намагалася, але мої діти… Вони в принципі ні за чиїми правилами не живуть. І це я їх так виховала, щоб були самостійними, нехай незручними, зі своїми кордонами. Я би залишилася ще на якийсь час, але малим було погано. І вони були дуже щасливі, коли повернулися. Та і я – так само.

– А коли ви вийшли вперше на роботу в Києві? Деякі ваші колеги чесно зізнавалися нам в інтерв'ю, що думали навіть змінювати професію, бо розуміли, що акторства може довго не бути.

– Ну, я і змінила – стала викладачкою. Почала займатися цим ще до від’їзду, зібрала невеличку студію. А коли повернулася, продовжила викладати акторську майстерність та аргентинське танго. Трошки грала в театрі, але зовсім небагато. Зйомок не було зовсім. На знімальний майданчик вийшла вперше наприкінці осені минулого року.

Знялася в картині відомого українського режисера Сергія Сотниченка, який під час активних бойових дій залишився в Ірпені, бо в нього була хвора мама. Разом з нею жив у частині міста, яка найдужче потерпала від окупантів. Туди не доїжджали волонтери, інформації про способи евакуюватись теж не було. І він вивіз маму, яка не ходила, з окупації на садовій тачці, уявляєте? Перебуваючи в Ірпені, постійно знімав на телефон матеріали, які потім використав у створенні кінострічки "Під одним дахом" – про перші дні війни.

Знаєте, що пригадую? Перед повномасштабною війною, знімаючись у проєктах, я спіймала себе на думці, що мене вже трохи все почало діставати. Все однакове, ролі одні і ті самі. І от знімаюсь у Сотниченка, лежу в лайні. В буквальному сенсі. В справжній великій купі гною, слава Господи, замороженому, присипаному якоюсь соломою. І така щаслива! Я заробляю своєю професією, мені подобається те, що роблю. От таке відчуття щастя було весь проєкт.

– Викладацьку діяльність продовжуєте?

– Одна група в мене вже випустилася, хто мріяв вступити в театральний – пройшли по конкурсу, стали студентами. З тими, хто ще вчиться в школі, продовжую займатися. Група по танго, на жаль, розсипалася, бо багато людей через війну виїхали з міста. Якщо збереться, я з радістю продовжу заняття, бо це дуже терапевтичний танець – про стосунки в парах.

– Одна із найвідоміших ваших кіноробіт – головна роль у серіалі "Жіночий лікар". Там з вами знімалися і російські актори, зокрема Альона Яковлева, яка в той час фактично жила в Києві, переміщаючись з одного знімального майданчика на інший. У своїх тодішніх інтерв'ю вона розповідала, що завдяки зйомкам у Києві побудувала заміський будинок під Москвою. А зараз бігає по російських ТБ-каналах, де розповідає байки про те, що до росіян завжди ставилися в Україні погано.

– Та вони всі "співали", що люблять Київ, всі тут заробляли, а потім: "Ми підтримуємо "СВО"! Це для мене така тригерна тема… Я не знаю подробиць щодо Альони Яковлєвої. Але скажу так: ніхто з них ні разу нам не зателефонував, не написав після того, як почалася російська агресія, не поцікавився, як ми.

– І Ілля Носков, який теж знімався у цьому серіалі, народився та виріс у Новій Каховці Херсонської області, так само, як і його брат Андрій Носков, але обидва мовчать про війну в Україні.

–Тоді він справляв враження абсолютно нормальної людини. Але це все залишилося в минулому, бо зараз не спілкуюся ні з ким з російських акторів. Я не знаю, на яку тему з ними говорити. Про що мені з ними спілкуватись?

– Так сталося, що ви народилися в Підмосков’ї. Залишилися там родичі?

– Моя мама – росіянка, родом з Балашихи. І зараз вона там застрягла. Поїхала з Одеси до своєї мами з вітчимом у Росію, бо ті стали погано почуватись. Доглядала їх, спочатку поховала вітчима, а потім – маму. І не встигла повернутися додому. А тепер переживає за житло, яке не має на кого залишити. Звичайно, ми хвилюємося. Кажу: "Мамо, тільки би зі здоров'ям було все нормально". Бо ми ж навіть не зможемо туди дістатися. Але вона – міцний горішок.

В Одесі, де я виросла, в мене залишився тато, молодший брат. Живуть. Слава Богу, здорові. Ми давно не бачилися. Чоловік їздив з дочками якось, а в мене в той час були призначені зйомки. Та ще й повна хата тварин – неможливо було їх залишити.

– В одній зі своїх театральних робіт ви грали на сцені разом з Адою Роговцевою. Розкажіть про неї та "Варшавську мелодію-2".

– Ну, Ада Миколаївна – це космос. Вона дуже допомагала і мені, і своїй дочці Каті, яка теж залучена до цієї постановки. Саджала нас навпроти, розповідала, радила. Каті окремо на вушко нічого не шепотіла – ставилася до нас, як партнерок, однаково. Вона двожильна. Коли ми були на гастролях в Америці, Ада Миколаївна захворіла на запалення легень. Вона дуже недобре почувалась, але все відпрацьовувала. Після вистави була дуже втомлена, проте йшла до глядачів, всім усміхалася, з усіма фотографувалася. Я дивилась на неї і вчилась, як актор має працювати на сцені. Жодного пафосу і абсолютна відданість з таким космічним талантом.

До речі, в Америці вони з Катею дали мені притулок у своєму житлі. Мене поселили до дуже старенької американки, було важкувато. А Ада Миколаївна з Катею запропонували переїхати до них. Мовляв, є вільна кімната, ми туди навіть не заходимо. І я в них жила, але потім, підозрюю, Ада Миколаївна була не рада, що прийняла мене (сміється). Бо ми з Катею ночами безперервно балакали на кухні. Вона приходила, розганяла нас спати. Тоді я абсолютно закохалася в їхню родину. Пів року вірші їм присвячувала, але не показувала, соромилася. Я і зараз захоплююся цією родиною.

– А це були ті гастролі, де вам пропонували залишатися у США і працювати нянею?

– Так, ці. Мені пропонували хороші гроші в гарній родині. Але я не допускала навіть думки, що можу залишитися. Мені було тоді так мало років, що абсолютно не думала, що в моєму житті може щось піти не так. Незважаючи на те, що жила дуже бідно в Києві. Іноді мені реально не було що їсти. Кіло картоплі на тиждень – все. Але ми бігли на репетицію в театр, купували батон на всіх, тоненько мазали його плавленим сиром, заварювали чай – і були щасливі. І зараз згадую той час як один з найщасливіших.

Пам’ятаю, мені запропонували зніматись у серіалі "Під дахами великого міста", де головні ролі грали Олег Басілашвілі та Катерина Васильєва. Я навіть не запитала про розмір гонорару. Мені таки платили небагато, але на майданчику годували, і ще можна було взяти додому печиво. І я реально виживала завдяки тим зйомкам.

– А ще у вашій кінобіографії є фільм "Дивне Різдво", де партнерами були Богдан Ступка та Барбара Брильська.

– Барбару згадую як трохи холодну людину, але мені здається, що це через менталітет. Її всі дуже обходжували, а вона інколи поводилась примхливо. Але загалом була привітною. Було дуже смішно спостерігати, як вони трошки підсварюються з Лією Ахеджаковою, яка теж грала у цій картині. Раніше вони знімалися в "Іронії долі" – і ще з того часу, мабуть, щось між ними залишилося нез'ясованим. А Богдан Сильвестрович – це душа. Одного разу, коли ми знімали з ним спільну сцену, його відзняли першим і сказали, що може йти. Але він залишився, хоча це був кінець дуже довгої зміни, ми добряче вже перепрацьовували. І допомагав мені, підігравав. Я запам'ятала це на все життя. І тепер, коли потрапляю в схожі ситуації на знімальному майданчику, завжди залишалася допомагати партнеру. До речі, ніколи не засуджую акторів, які встають і йдуть, бо це їхній час, це їхнє право і кордони. Але сама так не роблю.

– Олесю, як видно з ваших соцмереж, раніше ви спілкувалися російською мовою. Зараз ви даєте інтерв’ю прекрасною українською. Як мова прийшла у ваше життя?

– З початком російського вторгнення я повністю перейшла на українську мову. Мене почало нудити від російської, розумієте? До цього почала опановувати українську для роботи. Мене запросив на роль у виставі DreamWorks режисер Давид Петросян. Але була проблема з мовою, потрібно було, щоб вона стала для мене природною. Пішла на триденний інтенсив до дуже цікавого викладача Ігоря Аронова, де пропрацьовувала зародження в собі української мови. Прямо з першого звуку, з першого слова. Так, щоб вона увійшла в мене органічно.

На жаль, в дитинстві все, що читала (а я була ще та читака), – це книжки російською мовою. У нас у комунальній квартирі жила сусідка, яка працювала в бібліотеці. І кожен день приносила мені торбами книги. В мене немає такого словникового запасу українських слів, як російських. Тому я все це пропрацьовувала на рівні енергетики – і це в мене зайшло, як мелодика, як спів. Коротше кажучи, до української мови я пройшла дивний, але дуже цікавий шлях.

– Хрещений батько вашої старшої дочки Поліни – народний артист України Анатолій Хостікоєв. Як ви породичались?

– Ми з ним працювали якийсь час у театральній компанії "Бенюк і Хостікоєв". І Анатолій Георгійович і Наталя Сумська завжди дуже любили Ігоря, мого чоловіка. І коли він запитав у Хостікоєва, чи не відмовиться той похрестити нашу дочку, він погодився. Зараз ми не дуже часто бачимося, бо у кожного своє життя. Всі зайняті, але продовжуємо любити один одного.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором Дмитром Ступкою – про житло у США, весілля з українською співачкою та хейт від українців через життя в Америці під час війни.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з головним телесиноптиком України Миколою Луценком – про шалений успіх, перемогу над страшною хворобою та переїзд до Чернігова.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!