Злочин без покарання: Юваль Ной Харарі — чому з Путіним не вчинили, як із Саддамом Хусейном?

Ми повноцінно оцінюємо свої коліна тільки тоді, коли вони перестають працювати. Те ж саме стосується і глобального порядку: його колишні переваги стають очевидними тільки тоді, коли він руйнується. А коли порядок руйнується, зазвичай найбільше страждають слабкі. Цей закон історії має бути у свідомості світових лідерів напередодні українського мирного саміту в Швейцарії 15 червня. Якщо мир не може бути відновлений і міжнародний порядок, заснований на правилах, продовжить руйнуватися, катастрофічні наслідки відчуватимуться в усьому світі.

Щоразу, коли міжнародні правила стають безглуздими, країни, звичайно, шукають безпеки в озброєннях і військових союзах. З огляду на події в Україні, чи може хтось звинувачувати Польщу в майже подвоєнні своєї армії і військового бюджету, Фінляндію у вступі до НАТО або Саудівську Аравію в укладенні оборонного договору зі Сполученими Штатами?

На жаль, збільшення військових бюджетів відбувається за рахунок найслабших членів суспільства, оскільки гроші відволікають від шкіл і клінік на танки і ракети. Військові союзи також мають тенденцію збільшувати нерівність. Слабкі держави, що залишилися за межами захисного щита, стають легкою здобиччю. У міру того як воєнізовані блоки поширюються по всьому світу, торговельні шляхи стають напруженими, а торгівля занепадає, водночас бідняки платять найвищу ціну. А в міру зростання напруженості між воєнізованими блоками зростають шанси на те, що маленька іскра у віддаленому куточку світу запалить глобальну пожежу. Оскільки альянси покладаються на довіру, навіть невелика проблема в незначному місці може стати приводом для початку Третьої світової війни.

Людство вже все це бачило. Понад 2000 років тому Сунь Цзи, Каутілья і Фукідід показали, що у світі, де немає законів, прагнення до безпеки робить усіх менш захищеними. А минулий досвід, такий як Друга світова війна і "холодна війна", неодноразово вчив нас того, що в глобальному конфлікті непропорційно страждають слабкі.

Наприклад, під час Другої світової війни один із найвищих показників втрат спостерігався в Голландській Ост-Індії — сьогоднішній Індонезії. Коли 1939 року у Східній Європі вибухнула війна, здавалося, що рисові фермери Яви перебувають далеко від головних ризиків, але події в Польщі спричинили ланцюгову реакцію, внаслідок якої загинуло приблизно 3,5-4 мільйони індонезійців, здебільшого від голоду або примусової праці на японців. Це становило 5% населення Індонезії, що є вищим показником втрат, ніж серед багатьох основних сторін, що воювали, включно зі США (0,3%), Великою Британією (0,9%) і Японією (3,9%). Двадцять років потому Індонезія знову заплатила особливо високу ціну. "Холодна війна", можливо, і була холодною в Берліні, але в Джакарті це було палюче пекло. У 1965-66 роках від 500 000 до 1 мільйона індонезійців було вбито в різанині, спричиненій напруженістю між комуністами й антикомуністами.

Ситуація зараз потенційно гірша, ніж у 1939 або 1965 роках. Справа не тільки в тому, що ядерна війна наразить на небезпеку сотні мільйонів людей у нейтральних країнах. Людство також стикається з додатковими екзистенційними загрозами зміни клімату і штучного інтелекту (ШІ), що вийшов з-під контролю.

У міру зростання військових бюджетів гроші, які могли б допомогти розв'язати проблему глобального потепління, натомість підживлюють глобальну гонку озброєнь. А в міру посилення військової конкуренції випаровується і добра воля, необхідна для угод щодо зміни клімату. Зростання напруженості також знижує шанси на досягнення угод про обмеження гонки озброєнь у сфері штучного інтелекту. Зокрема, швидко розвивається війна дронів, і незабаром світ може побачити зграї повністю автономних дронів, що б'ються один з одним у небі України і вбивають тисячі людей на землі. Роботи-вбивці наближаються, але люди паралізовані розбіжностями. Якщо найближчим часом в Україні не буде встановлено мир, найімовірніше, постраждають усі, навіть якщо вони живуть за тисячі кілометрів від Києва і думають, що ця битва не має до них жодного стосунку.

Порушення найбільшого табу

Укласти мир ніколи не буває легко. Кажуть, що країни йдуть на війну через двері сараю, але єдиний шлях назад — через мишачу нору. Перед обличчям суперечливих вимог та інтересів важко визначити винного і знайти розумний компроміс. Проте, з точки зору воєн, російсько-українська війна винятково проста.

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році незалежність і кордони України були визнані повсюдно. Країна почувалася в такій безпеці, що погодилася відмовитися від ядерного арсеналу, успадкованого від Радянського Союзу, не вимагаючи, щоб Росія або інші держави зробили те саме. Натомість в 1994 році Росія (а також США і Велика Британія) підписали Будапештський меморандум, пообіцявши "утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності" України. Це був один із найбільших актів одностороннього роззброєння в історії. Обмін ядерних бомб на паперові обіцянки здавався українцям мудрим кроком у 1994 році, коли довіра до міжнародних правил та угод була високою.

Двадцять років по тому, у 2014 році, почалася російсько-українська війна, коли російські війська окупували Крим і розпалили сепаратистські рухи на сході України. Війна то слабшала, то текла протягом наступних восьми років, аж поки в лютому 2022 року Росія не почала наступ, спрямований на завоювання всієї України.

Росія наводила різні виправдання своїм діям, насамперед — що вона запобігала нападу Заходу на Росію. Однак ні у 2014, ні у 2022 році безпосередньої загрози такого збройного вторгнення не було. Розпливчасті розмови про "західний імперіалізм" або "культурний кока-колоніалізм" можуть бути досить хороші, щоб розпалити дебати у вежах зі слонової кістки, але вони не можуть виправдати різанину жителів Бучі або бомбардування Маріуполя.

Упродовж більшої частини історії термін "імперіалізм" стосувався випадків, коли могутня держава, така як Рим, Британія або царська Росія, захоплювала чужі землі і перетворювала їх на провінції. Цей вид імперіалізму поступово став табу після 1945 року. Хоча наприкінці 20-го і на початку 21-го століть не бракувало війн (із жахливими конфліктами, що тривають у Палестині та Ізраїлі, а також у Судані, М'янмі й інших місцях), досі не було війн, коли міжнародно визнана країна була б просто стерта з мапи внаслідок анексії могутнім завойовником. Коли Ірак спробував зробити те ж саме з Кувейтом у 1990-91 роках, міжнародна коаліція відновила незалежність і територіальну цілісність Кувейту. А коли Сполучені Штати вторглися до Іраку 2003 року, ніколи не стояло питання про анексію країни або будь-якої її частини.

Росія вже анексувала не тільки Крим, а й усі території, які її війська зараз окупують в Україні. Президент Володимир Путін дотримується імперського принципу, згідно з яким будь-яка територія, завойована російською армією, анексується російською державою. Дійсно, Росія дійшла до того, що анексувала кілька регіонів, які її армія просто має намір завоювати, наприклад, незайняті частини Херсонської, Запорізької та Донецької областей.

Путін не потрудився приховати свої імперські наміри. Починаючи з 2005 року, він неодноразово заявляв, що розпад радянської імперії був "найбільшою геополітичною катастрофою століття", і обіцяв відновити цю імперію. Він також стверджував, що української нації насправді не існує і що Росія має історичне право на всю територію України.

Якщо Путіну буде дозволено перемогти в Україні, цей вид імперіалізму повернеться в усьому світі. Що тоді утримає Венесуелу, наприклад, від завоювання Гайани, або Іран від завоювання Об'єднаних Арабських Еміратів? Що утримає саму Росію від завоювання Естонії чи Казахстану? Жоден кордон і жодна держава не могли знайти безпеки ні в чому, крім озброєнь і союзів. Якщо табу на імперські завоювання буде порушено, то навіть держави, незалежність і кордони яких давно завоювали міжнародне визнання, зіткнуться з підвищеним ризиком вторгнення і навіть того, що вони знову стануть імперськими провінціями.

Ця небезпека не вислизає від уваги спостерігачів у колишніх імперських колоніях. У своєму виступі в лютому 2022 року посол Кенії в ООН Мартін Кімані пояснив, що після розпаду європейських імперій нещодавно визволені люди в Африці та інших місцях вважали міжнародні кордони недоторканними, оскільки вони розуміли, що альтернативою є ведення нескінченних воєн. Африканські країни успадкували безліч потенційно спірних кордонів з імперського минулого, однак, як пояснив пан Кімані, "ми домовилися, що задовольняємося кордонами, які ми успадкували... Замість того, щоб формувати нації, які завжди озиралися назад в історію з небезпечною ностальгією, ми вирішили з нетерпінням чекати величі, якої ніколи не знала жодна з наших численних націй і народів". Говорячи про спробу Путіна відновити радянську імперію, Кімані сказав, що, хоча крах імперії зазвичай залишає багато нереалізованих бажань, їх ніколи не слід здійснювати силою. "Ми повинні завершити наше відновлення з тліючого вугілля мертвих імперій так, щоб не занурити нас назад у нові форми панування і пригнічення".

Як натякнув пан Кімані, рушійною силою вторгнення Росії в Україну є імперська ностальгія. Територіальні вимоги Росії до України не мають підґрунтя в міжнародному праві. Звісно, як і будь-яка країна, Росія має законні побоювання щодо безпеки, і будь-яка мирна угода має їх враховувати. Протягом минулого століття Росія неодноразово зазнавала вторгнень, які забрали життя багатьох мільйонів її громадян. Росіяни заслуговують на те, щоб почуватися в безпеці і бути шанованими. Але жодні міркування безпеки Росії не можуть виправдати руйнування української державності. Ми також не повинні забувати, що й Україна має законні побоювання з приводу безпеки. З огляду на події останнього десятиліття, Україна вочевидь потребує більш надійних гарантій проти майбутньої російської агресії, ніж Будапештський меморандум або Мінські угоди 2014-2015 років.

Імперії завжди виправдовували себе тим, що віддавали пріоритет власним проблемам безпеки, але чим більшими вони ставали, тим більше проблем безпеки вони набували.

Наступні лідери людства

Щоб запобігти новій епосі імперіалізму, необхідно проявити лідерство в багатьох напрямках. Майбутній мирний саміт в Україні може стати основою для двох особливо важливих кроків.

По-перше, європейські країни, деякі з яких можуть стати наступними цілями російського імперіалізму, повинні взяти на себе тверде зобов'язання підтримувати Україну, незалежно від того, як довго триватиме війна. Наприклад, оскільки Росія посилює свою кампанію з руйнування енергетичної інфраструктури України, Європа має гарантувати енергопостачання України від електростанцій у країнах НАТО. І що б не сталося на американських виборах у листопаді, Європа має взяти на себе зобов'язання надати Україні гроші та зброю, необхідні їй для продовження захисту. Враховуючи ізоляціоністські тенденції Республіканської партії та інших сегментів американського суспільства, Європа не може розраховувати на те, що Сполучені Штати зроблять важку роботу.

Такі зобов'язання — єдине, що переконає Росію серйозно вести переговори про мир. Росія може багато чого втратити від затяжної війни. З кожним місяцем мрія Путіна зробити свою країну великою державою згасає, тому що ворожість України по відношенню до Росії поглиблюється, залежність Росії від інших держав збільшується, а Росія все більше відстає в ключових технологічних перегонах. Продовження війни загрожує перетворити Росію на васала Китаю. Проте, якщо пан Путін думає, що європейці втомилися підтримувати Україну, він зволікатиме, сподіваючись остаточно завоювати країну. Тільки коли стане зрозуміло, що Європа зайнялася цим надовго, можна буде почати серйозні мирні переговори.

Другим важливим кроком є посилення лідерства з боку неєвропейських країн. Висхідні держави, такі як Бразилія, Індія, Індонезія та Кенія, часто критикують західні держави за минулі імперіалістичні злочини, а також за нинішню некомпетентність та фаворитизм. Справді, є що критикувати. Але краще посісти центральне місце й очолити ситуацію, ніж стояти осторонь і грати в гру "як щодо того". Незахідні держави повинні діяти для захисту міжнародного порядку не для критики Заходу, що занепадає, а заради власної вигоди. Це вимагатиме від таких держав, як Бразилія та Індія, витратити політичний капітал, піти на ризик і, якщо все інше зазнає невдачі, стати на захист міжнародних правил. Це буде недешево, але ціна бездіяльності буде набагато вищою.

У вересні 2022 року прем'єр-міністр Індії Нарендра Моді заявив Путіну, що "сьогоднішня епоха — не епоха війни". Коли пізніше пан Моді згадував їхню розмову, він додав, що сьогоднішня епоха "є епохою діалогу і дипломатії. І ми всі повинні зробити все можливе, щоб зупинити кровопролиття і людські страждання". Минуло багато місяців відтоді, як пан Моді висловив ці почуття. Якщо світові лідери не зроблять рішучих дій, схоже, ера діалогу закінчиться, і нас наздожене нова ера необмеженої війни.

Тому лідери всього світу повинні бути присутніми на майбутньому саміті і працювати разом, щоб покласти справедливий і міцний кінець війні. Забезпечення миру в Україні зробило б цих лідерів глобальними першовідкривачами, яким можна довірити розв'язання інших конфліктів, боротьбу зі зміною клімату та нестримним штучним інтелектом, а також вести людство в неспокійному 21 столітті.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо ШІ дасть змогу контролювати поле бою: чи почнеться Третя світова війна через нейромережі