"Як тільки Україна впаде, Європа не вистоїть". Віктор Бронюк – про ворожі спецоперації в соцмережах, проблеми мобілізації та артистів-перебіжчиків

Популярний український музикант, лідер гурту "ТіК" Віктор Бронюк з початку повномасштабної війни приєднався до тероборони Вінниці, де мешкає з дружиною та двома дітьми. Нині активно волонтерить. Його гурт бере участь у благодійних виступах та продовжує презентувати пісні про реалії сьогодення.

В інтерв’ю OBOZ.UA розпитав артиста про те, як він готувався до вторгнення росіян, яке вважав неминучим, родичів у Росії та поцікавився ставленням до колег, які виступали в РФ аж до великої війни. Також співак розповів, що думає про українських виконавців, які продовжують жити та працювати в країні-агресорі.

– Вікторе, у своїх інтерв’ю ви кажете, що початок великої війни не став для вас несподіванкою.

– Ну слухайте, я історик за фахом. Маючи поряд такого дурнуватого сусіда, розумів, що ми не маємо багато варіантів. Війна рано чи пізно мала статися. На мою думку, вона не відбулася до 2014 року, тому що тоді РФ не була готова до повномасштабного вторгнення. Але все це було питання часу. І як було не розуміти в лютому 2022 року, що насувається, якщо проаналізувати, з якою швидкістю закривалися дипломатичні представництва, посли іноземних держав покидали Україну? У мене є знайомі в цій галузі, яким було дано вказівку виїхати навіть не за якісь дні, а протягом кількох годин. Це все свідчило про те, що вторгнення неминуче і все вже вирішено.

Ми десь за днів п'ять, напевно, зібралися родиною на кухні. Кажу: "Давайте поговоримо, тому що нас з дня на день очікує війна". Дружина: "Що ти зі своєю параноєю? Всі ви історики такі!" Діти спочатку трошки жартували, а потім притихли. Я пояснив, що розповідаю про можливі масовані авіаційні або ракетні удари, відключення зв'язку та світла не тому, щоб налякати, а щоб розуміли, що може бути. І як діяти всім нам у таких випадках. Домовилися, що разі небезпеки вони сідають в авто і їдуть до найближчого кордону. Десь так приблизно і відбулося.

Пам’ятаю, син мене запитував: "Росія дуже велика, у нас немає шансів?". Я розказав, що в історії є дуже багато випадків, коли невеликі країни перемагали величезні імперії. Питання лише в тому, за ким правда, а вона – за нами. Не ми, а вони хочуть на нас напасти. От така відбулася розмова. А за кілька днів о п’ятій ранку мені зателефонував кум з Києва: "Нас бомблять, почалася війна". Вранці вже було декілька прильотів і біля Вінниці. Я повіз дружину та дітей до кордону. Коли проїжджали блокпости, ловив на собі недобрі погляди, навіть відкрито казали: "Ви теж тікаєте?". Відповідав, що ні. "Всі ви так кажете", – махали рукою. А коли повертався назад: "А можна руку потиснути?".

А далі я вже приєднався до сил територіальної оборони. Потрапив у відділ логістики та забезпечення – каремати, спальні мішки, комплекти амуніції, транспортні засоби. Потім почали з'являтися перші потреби в квадрокоптерах, мавіках, дронах. Хоча тоді ще до кінця всі розуміли, що це таке. Якось мені прийшла одна партія дронів, друзі привезли дуже дорогі, але їх ніхто не хотів брати, бо не знали, що з ними робити. А потім вже стало зрозуміло, що це дуже потужна річ.

– Чому про те, що ви приєдналися до ЗСУ, повідомили дружині постфактум?

– Навіщо їй було ще за це хвилюватися? Десь вже влітку вони знали. Ми тут швидко оговталися, а для людей, що перебували за кордоном, вся інформація сприймалася і далі дуже гостро.

– Свого часу ви, як і багато інших артистів, виступали в Росії. Коли припинили їздити?

– Останній наш концерт мав відбутися в березні 2014 року в Санкт-Петербурзі, але з відомих причин ми його скасували. Не скажу, що ми були в РФ дуже частими гостями. Нас деколи запрошували на корпоративи, найбільше перед новорічними святами. На підприємства, тому що багато їхніх очільників були з України. Правильніше казати: вихідцями з України, не українцями, на жаль, бо вони асимілювалися в Росію.

Але концерти – це ще така річ, а от телезйомки… От там вони, не соромлячись, демонстрували свою зверхність. Причому не тільки до нас, а й один до одного. Хтось із Москви не прилетів вчасно, і сидить весь павільйон, людей двісті, чекають якогось придурка, який забухав і пропустив рейс. І мовчки терплять: "Ну, що ти поробиш? Він же зірка". У них це рабське мислення – у крові.

– Війна йде вже майже 10 років. Тим часом українці продовжують розмовляти російською мовою, слухати російських виконавців. Чому?

– Я думаю, що якби ми зробили висновки в 2014 році, то не було б 2022 року. Ці всі випробування даються нам для того, щоб ми як нація прийшли до свого. Росіяни сюди лізуть, щоб розставити свої маркери. Я пам'ятаю, у 2014-му мені розповідали знайомі СБУвці, що коли брали перших військовополонених з РФ, запитували: "Чого сюди прийшли?" І ті відповідали, мовляв, їм розповідали, що це споконвічно російська територія. Єкатеринослав, Єлизаветград, памятник Катерині в Одесі… Я пам'ятаю, ми якось їхали по Полтавщині, а там висіли білборди з сім'єю Романових та словами: "Царь-батюшка, прости". А ми жартували: то прос*яв він чи ні? Ми чомусь не сприймали це серйозно, а росіяни тим часом продовжували мітити нашу територію своїми символами.

Влітку 2013 року в Донецьку я запитав в організаторів нашого концерту: "Що це у вас за дивний чоловік лазить по центру з якимось прапором незрозумілим?" "Та це місцевий дурник, не звертайте уваги", – відповіли. А потім виявилося, що "ДНР" була зареєстрована ще в 2010 році. І її прибічники їздили постійно в табори, де їх професійно накачували ненавистю до українського. А російська так звана велика культура, яка лізла в наші голови з усіх шпарин? Чому вони мовчать, де закінчили їхні представники культури, якими так пишаються? Вбиті, розстріляні або покинули країну і більше ніколи не поверталися туди. Але нам розповідали інше і робили все, щоб ми втратили самобутність та історичне коріння.

У росіян немає своєї історії – вони вкрали її в нас. І прекрасно розуміють, що якщо ми заберемо своє, то вся ця болотна імперія втратить фундамент. Тому вони сюди так нахабно пхалися, а ми, на жаль, майже не опиралися. І навіть підігрували. Всім відомі імена артистів, які ще в січні 2022 року отримували премії в РФ, а в лютому переодяглися у вишиванки. Як я ставлюся до артистів-перебіжчиків? То їхній вибір. Дехто з них сьогодні, сподіваюся, щиро реінкарнувалися. Протверезіли та позбулися того, що в попередньому житті було важливо – мови, якою спілкувалися, творчість, яку генерували. Але, на жаль, більшість так всього цього і не позбулися. Навіть те, що зараз роблять, – це, мені здається, питання ситуації.

Трошки відпустить – і багато хто знову потягнеться до звичного. І не тільки артисти. Я пригадую свої приїзди в Київ, коли він був оточений, а потім кілька місяців після окупації – і ніби нічого не було. До сьогодні багато хто не зрозумів, що якщо ми не перестанемо спілкуватися мовою агресора, ходити в московську церкву, якщо не зрозуміємо, що "русскій мір" вбиває, калічить, забирає все – ми приречені. Зрозумійте нарешті: війна – це не причина, а наслідок. Вибору зараз немає. Нам потрібно прийти до розуміння, що сусід – неконтрольований гопник. Але свою територію ми йому не віддамо, треба давати відсіч.

– А пам'ятаєте, як у 2013 році на одному з концертів у Дніпрі вас попросили не виконувати пісню "Любити Україну"?

– Ми там працювали на відкритті одного центру. Організатори підійшли здалеку: "У вас там є одна пісня, то краще було б, якби ви її не співали". "А якщо люди попросять?" – запитую. А люди попросили – і ми її виконали. Знаєте, це було дивне прохання, тому що чи свято міста, чи День Незалежності – Дніпро одягалося у вишиванки. Ми ж це бачили, бо виступали там. Працювали в Краматорську – та сама історія: тисячні натовпи з прапорами. І в пісні "Любити Україну" нічого ж такого не було, але дехто в ній вбачав протестні настрої.

Пригадую, коли Янукович тільки став при владі, ми працювали в Горішніх Плавнях. Концерт був 16 липня – а це дата прийняття декларації про державний суверенітет. І я про це сказав у мікрофон на стадіоні. Мовляв, сьогодні велике свято, в цей день, в 1990 році був зроблений перший крок до нашої незалежності. А охорона моментально кинулася до телевізійників з вимогою не знімати це на камери. А потім організатори не один раз говорили нам перед виступами: "Давайте без патріотики, яка нікому не потрібна. У вас же є нормальні пісні, люди приходять повеселитися". Це фактично дослівно.

– А тим часом наші концертні майданчики заполоняли російські гурти та виконавці...

– Ми ще студентами каталися по фестивалях, куди завжди приїжджали росіяни. Після виступів збиралися з гуртожитках, влаштовували такі собі вечори дружби. І завжди приходив такий момент, коли вони починали розганяти радянські наративи про те, що ми брати. Приходив час – і вмикався цей тумблер. І я своїм завжди тоді казав: "Переходимо на українську". Вони нічого з наших розмов не розуміли – ми кайфували.

Колись у мене був випадок, здається, в Запоріжжі на фестивалі, куди приїхав колектив із Волгограда. Ввечері ми зустрілися, і почалася оця історія про братерську любов, єдину колиску слов’янських народів, старшого брата. Я кажу: "Хто вам сказав, що ви старші брати?" "Ну як же? У нас же більша територія", – відповідають. "Якщо брати до уваги історичні парадигми, ви не можете бути нам ніяким родичем, тому що насправді Росія – це незрозумілий підкидьок, який виріс у монстра", – пояснюю їм.

Знаєте, що я помітив у цих розмовах? Вони дуже не люблять і не сприймають історичних фактів. Їм забили голови міфами, і це абсолютно влаштовує. А коли починаєш розповідати про історичні події, впадають у ступор: "Нам у школі та по телевізору казали зовсім інше".

– Однією з найгарячіших тем в Україні зараз є мобілізація. Чому, на ваш погляд, все йде не за найкращим сценарієм?

– Інстанції, інституції, які відповідають за мобілізацію, – всі вони були створені ще в радянські часи. А військкомати ні разу і не займалися мобілізацією. Як це можна робити теоретично – було на папері, а фактично – ніхто цього ніколи не робив. І тому це дуже великий виклик. Але з іншого боку, в роботі держави теж є багато прогалин. Наприклад, багато кого, хто повертався з війни, списували поза штат. І уявіть собі ситуацію: в село привезли хлопця, якого мобілізували на війну. Він чесно відбув два роки, отримав поранення, повернувся додому з перебитим хребтом – я розказую реальну ситуацію, з якою стикався.

Дружина від нього пішла, зарплату високу вже не платять, а лише пенсію в 700 гривень. Залишається вдома лежачий, з мамою старенькою. В селі, уявляєте? Всі хлопці та чоловіки бачать цю історію. Які думки приходять їм у голову? Це одна сторона медалі. Друга – це психологічна війна з боку РФ. У соцмережах з'являється чимало роликів про конфлікти нібито працівників ТЦК з пересічними українцями. Велика частина контенту створена ворожими підрозділами інформаційних операцій, але наші люди, не розібравшись, перепощують, гучно обговорюють.

Інша справа, що сьогодні дійсно немає ніякого суспільного договору між державою і громадянами про якісь гарантії. Розповідають про обов'язок, але держава ж не виконує зобов'язання щодо людей, які чесно виконують свої обіцянки. Хай там як, але шукати винуватих – це, напевно, остання річ. Треба все-таки робити те, що можеш. Хай це навіть якісь невеличкі справи. І ще треба пам'ятати стару істину: хто не хоче годувати свою армію, рано чи пізно буде годувати чужу.

Погоджуюся, що зараз є дуже багато факторів, які від нас не залежать. У Москві стали на рейки довготривалої війни, маючи для цього ресурси – і економічні, і людські. А Україна опинилася центром для вирішення геополітичних питань. Знаєте, мені ситуація сьогодні дуже сильно нагадує 2014 рік. Багато хто з українців тоді сприймав війну на Сході як те, що десь далеко, їх не стосується. І через це трапилася вторгнення 2022 року. От сьогодні Європа в такому самому стані. Війна йде, але далеко від них... Але як тільки Україна впаде, Європа не вистоїть також, вони не зможуть воювати, бо не робили цього вже багато років. А українці будуть змушені вже в складі нової імперії йти проти європейців. Вони мають це усвідомити.

– Чи залишилися у вас у Росії якісь друзі? Можливо, родичі?

– У мене є там родичі по маминій лінії. Ми з ними свого часу втратили зв'язок, а потім, коли з'явилися соціальні мережі, налагодили спілкування. І на початку великої війни деякі з них пробували телефонувати, пояснювати. Але про що ми можемо спілкуватися? Казали: "Ми за цього придурка не голосували". "А що ви зробили, щоб цього не допустити?" – запитував. "Що ми можемо зробити?" – відповідали. "А що ви пробували?" – "Ти ж знаєш, якщо ми спробуємо, то нас посадять". – "Бачите, все робиться з вашої мовчазної згоди. Ви ж нічого не робили проти. Ви співучасники". І на цій ноті ми завершили спілкування.

– А як ви ставитесь до українських артистів, які залишилися жити та працювати в Росії? Зокрема, народних артисток України Таїсії Повалій та Ані Лорак.

– Ну, знаєте, в медицині такі випадки відомі. Що тут коментувати? Все і так очевидно. Вони хотіли туди потрапити, погналися за довгим рублем. А далі – це вже було питання внутрішніх згод з совістю. Але наскільки я розумію, ні одна, ні друга не знає, що це таке.

– Дозвольте ще трошки запитати про особисте. Ваша дочка цьогоріч випускниця, закінчила дев'ятий клас. Продовжуватиме навчання в школі чи вступатиме до коледжу?

– Зараз ми розглядаємо декілька варіантів. Я не бачу сенсу їй просиджувати в школі ще два роки. Вона дуже цікавиться індустрією моди. Можливо, піде в коледж із конструювання одягу. Або до навчального закладу з посиленим вивченням англійської мови. В таких невизначених умовах, в яких ми перебуваємо зараз, краще швидше профорієнтуватися, я вважаю.

– У Вінниці ви мешкаєте у власному будинку, до війни були затятим городником. Зараз щось вирощуєте особливе?

– У мене цього року зацвіло ківі. На п'ятий рік існування є перші плоди. Але я втрутився в його особистий простір, і воно декілька плодів скинуло – не варто було чіпати. В перший рік великої війни, зізнаюся, нічого не хотілося сіяти та саджати, але попередньо домовився про розсаду томатів, тому незручно було вже відмовлятися. Мав собі свіжі помідори. Небагато, я кожен рік саджу шість-вісім кущів. Я взагалі люблю вирощувати те, що можна з'їсти, а дружина спеціалізується на декоративних рослинах – трояндах, магноліях, лаванді. А я віддаю перевагу грушам, абрикосам, вишням. От перед тим, як з вами спілкуватися, з сином обривали черешні. Їмо, заморожуємо, сушимо, а ще якось робив настоянки. Я сам не вживаю алкоголь, але друзі високу оцінку поставили.

– Кілька років тому ви здивували своїх прихильників феноменальним схудненням. Однак цим скористалися зловмисники і почали від вашого імені рекламувати сумнівні препарати для втрати ваги. Чим закінчилася ця історія?

– Нічим це не закінчилася – не можемо нічого довести. За допомогою штучного інтелекту шахраї згенерували мій голос, наклали на відео, де брав участь у якихось зйомках. Воно має дуже правдивий вигляд… Ми з юристом навіть робили закупи цього препарату – це звичайний трав'яний збір. Якщо виконувати всі інструкції, що до нього додаються, то можеш нічого не пити – і схуднеш.

На жаль, часи нестабільності породжують чимало людей, які придумують всілякі мутні схеми. Уявляєте, навіть мої знайомі купили кілька курсів. Кажу: "Ви ж мали зателефонувати, порадитися". "Бачимо, що ти схуд, вирішили, що завдяки цьому", – відповідають. Тоді я записав ролик, який набрав понад мільйон переглядів, в якому вкотре розповів, що не маю до реклами ніякого стосунку.

– Ви часто їздите з концертами до військових. Які пісні хочуть чути хлопці частіше? Мабуть, драйвових "Кацапів"?

– "Кацапів", бувало, просили по два, а то й три рази за концерт. Але "заходять" всі пісні – як і ліричні, так і веселі. В перші роки війни, коли їхали до хлопців, трохи вагався, не знав, на чому робити акцент. Але десь під гітарку, десь на причепі, в якомусь ангарі – все збиралися разом. Запитував: що хочете почути? І починався концерт на замовлення – і "Сірожине пірожине", і "Олені", і "Запах війни". Насправді з кожною нашою піснею у багатьох є якась своя історія. Якось хлопці мені скинули відео, як вийшли з бойового задання і слухають пісню "Донечка", плачуть, дякують. Дітей позалишали, звичайно, тужать за ними.

Я багато спілкуюся з друзями, які вирішили доєднатися до ЗСУ. Кожен із них ставив собі питання: чому це роблю? Заради чого? За Батьківщину, за свою сім'ю, за дітей, батьків. Ось ми цього року записали пісню, яка називається "Без тебе". Вона – про сенси. Я її почав писати ще в 2022 році, коли перебував у лавах Збройних сил, а родина виїхала за кордон. Вона про те, що думали і думають сьогодні багато людей, перебуваючи на відстані від рідних, переживаючи, пригадуючи якісь приємні моменти і мріючи про те, що таких моментів ще буде багато. От за це варто боротися – за мрію, за волю, за майбутнє.

Читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Олесею Власовою – про росіян на зйомках, маму в РФ та дивний шлях до української мови.

Також на OBOZ.UA – інтерв’ю з головним телесиноптиком України Миколою Луценком – про шалений успіх, перемогу над страшною хворобою та переїзд до Чернігова.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!