Художник і скульптор Олександр Архипенко: будучи американським громадянином, у всіх анкетах у графі національність писав: українець

Олександра Архипенка називають одним із найбільших представників кубізму у жанрі скульптури. За життя його творчість викликала суперечливі оцінки як у мистецтвознавців, так і в публіки, але час усе розставив на свої місця, і в наш час значний внесок, який він зробив у світову культуру, сумнівів ні в кого не викликає.

Сьогодні твори Архипенка зберігаються у музеях Європи, США, Ізраїлю та його рідної України. В Оболонському районі Києва є вулиця Архипенка, а у 2017 році Національний банк України випустив пам'ятну медаль його імені номіналом у дві гривні. Сам скульптор вважав, що своїм даром він завдячує землі, де народився. В інтерв'ю, даному незадовго до смерті, Архипенко сказав, що саме українське сонце запалило в ньому почуття туги через щось невідоме, чого він і сам не розуміє.

Місце народження – Київський університет

Олександр Порфирович Архипенко народився у травні 1887 року в Києві, або, як він сам завжди жартував, у Київському університеті, де служив механіком його батько Порфирій Антонович. Не дивно, що хлопець хотів піти його стопами і не тільки тягнувся до техніки, а й непогано в ній розбирався. Сашко зробив перший крок на цьому шляху, вступивши до реального училища Валькера, але потяг до мистецтва пересилив – у 1902 році він перейшов на навчання до Київського художнього училища. Можливо, таке рішення також визначили гени – дід Архипенка був художником-іконописцем. Але не варто заперечувати і властивий самому майбутньому скульптору дар у вигляді вміння бачити те, на що не звертають уваги інші. Його яскраво ілюструє історія з двома парними вазами, які купили та поставили поряд на камінну полицю його батьки. Уважно розглядаючи придбання, Сашко звернув увагу на те, що проміжок між ними теж скидається на вазу – третю, невидиму недосвідченому оку, але все-таки існуючу – нехай і в його уяві. Так народилося його розуміння порожнечі як неіснуючої форми, що в майбутньому справило великий вплив на всю творчість скульптора.

Київ – Париж

Але це буде набагато пізніше, поки Архипенко щоранку вирушав на заняття в художнє училище, яке, треба визнати, не виправдало його очікувань. Йому – втім, як і багатьом його однокурсникам – консервативне навчання здавалося відверто нудним, йому хотілося нових, сучасних викладів матеріалу та здобуття навичок. Саме з такими вимогами студенти – на хвилі революційних настроїв 1905 року – і вийшли на страйк. Керівництво училища не стало розбиратися в причинах того, що сталося, і найактивніших протестувальників, включно з Архипенком, відрахували з навчального закладу. Олександр переїхав до Москви, де вступив до Московського училища живопису, але воно, на його погляд, мало чим відрізнялося від Київського – той самий консерватизм та академічність, а отже, нудьга. Майбутній скульптор вирішив, що вистачить із нього експериментів із навчальними закладами на батьківщині, потрібно вирушати до столиці мистецтв – Парижа.

"Скульптоживопис"

Тут Архипенко прибився до колонії художників "Вулик" ("La Ruche"), де вже жили й працювали інші художники з України – Натан Альтман, Соня Делоне, Володимир Баранов-Россіне. За шість років, які він провів там, Олександр не тільки ретельно вивчив світову культуру, ледь не щодня відвідуючи Лувр і проводячи багато годин у його залах, а й визначився із власним стилем, назвавши його "скульптоживописом". Його суть полягала в тому, що свої скульптури він не ліпив і не висікав із каменю, а створював їх, об'єднуючи в одне ціле різні елементи, що іноді здавались непоєднуваними, додаючи до них зовсім несподівані речі – наприклад, власну фотографію, яка була своєрідним авторським підписом.

Перші виставки

У паризьких богемних колах до Архипенка поставилися неоднозначно: одні – як Гійом Аполлінер – вітали його творчість, інші – категорично заперечували, але інтерес до нього був величезний, тому, починаючи з 1910 року, він – поряд з Олександрою Екстер, Казимиром Малевичем, Сонею Делоне й іншими – вже брав участь у мистецьких виставках. Перша персональна виставка Архипенка відбулася у 1912 році у німецькому Хагені – у Музеї Карла Ернета Остхауза. У 1913 році творіння скульптора вперше побачили в Америці – на знаменитій Арсенальній виставці, що відбулася у Нью-Йорку. Звиклих до реалістичного мистецтва відвідувачів так обурили експонати в стилі європейського авангарду, які були представлені на ній, що вони масово писали скарги в усі інстанції, вимагаючи негайно її закрити.

З того часу кожне подання публіці робіт Архипенка викликало справжній скандал, але треба визнати, що на них він непогано заробляв. У 1920 році виставлені на Венеціанському бієнале скульптури Архипенка викликали такий негативний резонанс, що італійський кардинал П'єтро де Фонтене заборонив парафіянам відвідувати виставку. Але – оскільки заборонений плід завжди солодкий – вони знехтували його застереженням, а продаж робіт Олександра різко зріс.

Щасливий і переломний 1921-й

1921 рік став знаковим для Архипенка – як у професії, так і в особистому житті. Він відкрив у Берліні власну школу, в якій не було відбою від охочих вчитися – скульптор на той час став не тільки відомим, але й модним. Другим – не менш, а можливо й більш важливим – кроком Архипенка, якому було вже за тридцять, стало його одруження з німецькою скульпторкою Анжелікою Бруно-Шміц, з якою його об'єднували не лише почуття, а й спільний світогляд. Проте на той час Олександр Порфирович уже відчув, що його ідеї є надто передовими та авангардними для Німеччини. Його твори, які він створював із не найтрадиційніших для скульптора матеріалів – скла, металу, дерева і навіть фанери, – не знаходили відгуку в місцевих поціновувачів мистецтва, й Архипенко вирішив переїхати туди, де, як він сподівався, його прогресивність гідно оцінять – в Америку.

"Рухливий живопис" і світлові скульптури

За океаном Архипенко запатентував один із найважливіших своїх винаходів – так званий рухливий живопис, що являв собою конструкцію з кольорових смуг, які, рухаючись, у момент зупинки складалися у різноманітні картини. Здавалося б, чудова ідея для рекламних стендів, але суспільство того часу не доросло до перспективної ідеї – лише один американський універмаг використав "рухливий живопис", яким у наші дні нікого не здивуєш, у своїх вітринах. Ще один винахід Архипенка – світлові скульптури – також випередив час, у який були створені, майже на сто років – у наші дні їх не використовує лише лінивий. Великих грошей Олександр Порфирович в Америці не заробив, але продовжив розпочату ще в Німеччині кар'єру викладача у створених ним художніх школах у Вудстоку та Лос-Анджелесі, а також в інституті мистецтва та дизайну Чикаго.

Успіх українського павільйону

1933 року Архипенко, який ніколи не забував, звідки родом (навіть набувши американського громадянства, він у всіх анкетах у графі національність писав: українець), взяв участь у Всесвітній виставці "Століття прогресу". Його роботи було представлено в організованому діаспорою українському павільйоні. Твори Архипенка виставили в окремій кімнаті: 85 експонатів страховики оцінили у значну на той час суму – 25 тисяч доларів. Найімовірніше, саме з цієї причини експозиція Архипенка виявилася найвідвідуванішою: публіка хотіла подивитися на скульптури, які, бувши створеними буквально з непридатних матеріалів, коштують так дорого.

Працював до останнього дня

В останні роки Олександр Порфирович захопився створенням пам'ятників – працював над проєктами монументів князю Володимиру, Івану Франку, Тарасу Шевченку та цареві Соломонові, який закінчив незадовго до своєї смерті, – його було встановлено на території Пенсільванського університету через чотири роки після його смерті, у 1968 році. Олександр Архипенко працював до останнього дня – у буквальному значенні цього слова: він пішов із життя 25 лютого 1964 року у своїй нью-йоркській майстерні. Його будинком-музеєм, колекцією та архівом довгий час займалася друга дружина – його колишня студентка Френсіс Архипенко-Грей, яка була молодшою за Олександра Порфировича на двадцять п'ять років. Вона залишила і книгу спогадів про чоловіка – "Моє життя з Олександром Архипенком".