Люди досі живуть надією, – волонтерка з Канади про евакуацію та допомогу цивільним на Сході

Відчайдушний спротив українців російській агресії надихнув та змотивував не одну сотню іноземців залишити мирне життя та займатися волонтерством в Україні. Сьогодні їхній ресурс допомагає робити нашу країну ще сильнішою.

Волонтерка Ейпріл Хаггет – канадка, яка у грудні 2022 року покинула своє спокійне життя і приїхала в Україну. Зараз вона мешкає у Слов'янську, що розташований лише за декілька десятків кілометрів від лінії фронту, та щодня робить речі, які наближають нас до перемоги.

Наприкінці січня 2023 року Ейпріл разом з однодумцями створила благодійну організацію "Планета людей". Завдяки соцмережам вона розповідає іноземцям про реальну ситуацію в Україні, про те, як живуть люди у прифронтових регіонах, чого потребують й найголовніше – закликає їх не бути байдужими до війни та допомагати.

Зараз головний акцент роботи жінки та її організації – допомога військовим. Крім цього, вони також займаються евакуацією цивільних, доставкою води в прифронтові райони та допомогою тваринам.

Про життя на Сході України, небезпеку під час евакуацій, дітей, які мешкають неподалік від фронту, та катастрофічну ситуацію з безпритульними тваринами – читайте в інтерв'ю Ейпріл Хаггет 24 Каналу.

Перша поїздка у Бахмут й евакуація дідуся з бджолами: початок волонтерства

Як розпочалася ваша волонтерська діяльність в Україні?

3 грудня 2022 року я приїхала до Києва. Тоді я ще нічого не знала про Україну. Побувши тут декілька днів, я зрозуміла, що війна перемістилася на Схід та Південь України, тому ухвалила рішення переїхати на Салтівку, що у Харкові. Там довкола мого будинку майже усі інші будівлі були зруйновані.

Згодом я познайомилася з канадцями, які тоді займалися доставкою їжі до Бахмута і Зарічного. 10 – 11 січня я вперше відвідала Бахмут – цей момент став для мене переломним. Взагалі я мала приїхати до України всього на 20 днів.

У Бахмуті я відразу поїхала на польову кухню, де готували їжу для цивільних. Одна жінка поцікавилася, звідки я. Я відповіла, що з Канади. Після чого вона почала плакати й сказала, що українці люблять Канаду. Інша жінка почула це і також розплакалася.

Перший візит Ейпріл у Бахмут в січні 2023 року / Відео, надане 24 Каналу

У цей момент я зрозуміла, що це не я стою перед цими людьми, які живуть без зв'язку, новин та відрізані від комунікації. Для них я – це моя країна, яка не забула, допомагає та підтримує Україну. Вони не забуті, світ усе бачить. Тож я продовжила своє перебування ще на місяць і розпочала регулярні поїздки до Бахмута.

У січні я придбала машину. Відтоді почала їздити самостійно у прифронтові міста з продуктовими наборами та роздавала їх усім, кого могла знайти у цих населених пунктах. На той момент я займалася лише гуманітарною допомогою. Фактично це стало стартом всієї кампанії.

Гуманітарна допомога цивільним / Фото, надане 24 Каналу

Чому ви вирішили долучитися до волонтерської евакуації?

Не знаю, чи я це вирішувала. Я відчуваю, якщо ми можемо щось зробити, то ми маємо це зробити. У мене є великий й порожній автомобіль, яким можна вивезти достатньо багато речей.

Я однаково їжджу у прифронтові населені пункти, щоб відвезти гуманітарну допомогу, передати військовим те, про що вони просили тощо, то чому я не можу звідти вивезти когось? Якщо ти можеш робити щось, наприклад, плести маскувальні сітки, займатися евакуацією цивільних, допомагати тваринам, то чому б ні? Я просто не можу відмовити людям, які потребують допомоги.

Яка історія евакуації вас вразила чи шокувала найбільше?

Одного разу нам зателефонував 85-річний чоловік із Сіверська. Його дружина виїхала ще раніше, а він відмовився, бо не захотів виїжджати без своєї пасіки та бджіл. На жаль, багато людей залежні від своїх "бджіл".

Для евакуації ми підготували дві машини та великий причеп, куди завантажили 18 вуликів і всі можливі речі, які змогли туди поміститися. У причеп чоловік також завантажив один мотоцикл, але другий – не влазив.

Один з моїх колег сказав, що єдиний варіант забрати цей мотоцикл із Сіверська – поїхати на ньому. І що ви думаєте? Цей старий чоловік просто посеред ночі їхав із Сіверська до безпечного місця повз танки, БМП та військові машини. На своєму мотоциклі дідусь доїхав до Краматорська. Це, мабуть, була найцікавіша евакуація.

Найгучніший вибух у житті: як Ейпріл потрапляла під обстріли росіян

Чи доводилося вам потрапляти під обстріли, чи на заміновані дороги?

У прифронтових регіонах майже вся територія замінована. Тому у нас є правило – ми не їздимо польовими стежками, невідомими шляхами, наприклад, по дорозі в Ізюм не можна зупинятися вздовж узбіччя.

Під час окупації у Харківській області росіяни розкидали "пелюстки" (протитанкові міни, ПФМ-1 – 24 Канал). Наприклад, у Сіверську багато дронів, особливо розвідувальних. Насамперед їх росіяни використовують, щоб знати, де скупчуються люди. А потім по цих місцях російські солдати скеровують "Гради", касетні снаряди тощо.

Під час минулої місії ми фактично стали свідками атаки ракетою С-300. Спершу ми почули роботу розвідувального дрона, тож забігли всередину будівлі. І буквально за 5 хвилин пролунав надзвичайно гучний вибух. Приліт був за два квартали від нас. Це найгучніший вибух, який я чула у своєму житті.

Російський обстріл Сіверська під час волонтерської місії / Відео, надане 24 Каналу

Є ще одне правило, якщо чуєш дрон – ховайся, тому що він шукає тебе. Росіяни дивляться, хто приїжджає, де скупчення людей, де позиції військових, а потім через 50 хвилин починає працювати артилерія.

Наприклад, у Сіверську я буваю 4 рази на тиждень й щоразу там однакова ситуація: вибухи, звуки стрільби, артилерія. Повертаючись у Слов'янськ, завжди відчуваю порожнечу всередині, адже ми поїхали, а люди залишаться.

Чому цивільні відмовляються від евакуації і як їх переконують

Як часто люди відмовляються від евакуації? Як вмовляєте або переконуєте їх?

Кожного разу ми вмовляємо людей виїхати, але майже весь час чуємо відмови. Як з цим чоловіком, дружина якого виїхала, але він не міг залишити бджіл.

Під час крайньої евакуації ми вивезли родину, яка до останнього відмовлялася, поки росіяни не знищили їхній будинок та літню кухню. До евакуації ці люди змушені були жити в маленькому гаражі разом з мотоциклом.

Люди у прифронтових містах живуть в надії та сподіваються, що рано чи пізно повернуться до мирного життя. Але ми заручники наших спогадів, ми забуваємо, що можна збудувати новий будинок.

Одного разу, під час обстрілу, коли російська армія випускала свої ракети по квартирах українців, ми почули по радіо промову Владіміра Путіна, який запевняв, мовляв, що все буде гаразд й цивільним не треба боятися. Я неодноразово чула ці промови по радіо, але люди у прифронтових містах відрізані від комунікації й не знають, що на них чекає.

Українські радіостанції мають працювати на цих територіях, пояснюючи реальний стан речей. Тому що росіяни перемагають в інформаційній війні на Сході, адже люди слухають їхнє радіо, у них немає альтернативи.

Волонтери намагаються якомога більше пояснювати цим людям, що відбувається довкола, які можуть бути наслідки, якщо вони залишаться. Ми маємо двох перекладачів, які говорять російською мовою, а вона, на жаль, переважає на Сході. Завдяки їм ми вибудовуємо комунікацію з цивільними та дізнаємося про їхні потреби.

На мою думку, ми будемо чути відмови щодо евакуації доти, поки російські ракети та снаряди повністю не знищать житло цих людей. Але якщо частина квартири чи будинку вціліла, то люди залишаються і намагаються жити неначе звичайним життям.

Не можуть навчатися і звикли до вибухів: як живуть діти на Сході

Ви – мама трьох дітей. "Якщо Росію не зупинити, то вона піде далі. Я не хочу, щоб мої діти бачили й знали що таке війна", – так ви відповідаєте на запитання, який ваш головний мотив допомагати Україні. На жаль, у прифронтових регіонах досі мешкають сім'ї з дітьми. Як часто ви зустрічаєте дітей на Сході, про що вони вам розповідають?

Морально це важко, тому що діти виглядають щасливими. Вони можуть знайти щастя у буквальному сенсі в усьому. Однак, на мою думку, вони відстають у навчанні та не мають належного рівня медицини. Багато з них є учнями початкової та старшої школи. Це якраз той вік, коли має відбуватися повний розвиток та здобуття знань, але в результаті це будуть дорослі без освіти й з проблемами ПТСР.

Це проблема всієї східної частини України, де діти не можуть навчатися та соціалізуватися. На жаль, немає системи, яка перемістить їх у безпечні регіони. Має бути програма, яка допоможе їм навчатися та проходити терапію. Про це треба думати вже, а не після війни.

Для прикладу, в Омельнику на Запоріжжі досі живе багато дітей й щодня там лунають вибухи. Населений пункт не перебуває біля лінії бойового зіткнення, але й не занадто далеко від неї. Діти реально можуть мати проблеми наступні 10 років.

Така ситуація і в Херсоні. Якось я проходила повз дитячий майданчик, у цей момент пролунали гучні вибухи й діти, які були на ньому, просто сказали: "О, це бомби", а далі просто продовжили гратися.

Ейпріл Хаггет з організацією роздають подарунки дітям у прифронтових містах / Фото, надане 24 Каналу

Як волонтери привозять воду у прифронтові міста

Внаслідок постійних російських обстрілів прифронтові міста стають фактично непридатними для життя. Окупанти знищують всю інфраструктуру. Мешканці цих регіонів живуть без газу, електрики та води. Ви разом з іншими волонтерами регулярно возите туди воду. Розкажіть детальніше про цю місію – яким містам допомагаєте?

Сьогодні ми допомагаємо Закітному й Сіверську. Міська адміністрація Сіверська привозить 10-тонну цистерну води. Вона дуже велика і блискуча, тому заганяти її у місто небезпечно.

Ми зустрічаємо вантажівку поза межами міста на безпечній території. Далі використовуємо власні помпи та цистерни, на які збирали кошти. Ми набираємо воду у ці цистерни, які стоять у наших автомобілях, і підготовленим конвоєм вирушаємо до міста.

Воду звозимо до певної точки, де її можуть набрати місцеві. За одну поїздку вдається привезти близько 4,5 тонни води. Прийшовши на це місце, люди також можуть отримати допомогу, їжу тощо. Після цього ми вже їдемо містом з меншими цистернами й роздаємо її людям, які не змогли прийти. У цей час ми спілкуємося з місцевими та з'ясовуємо їхні потреби.

Волонтери забезпечують Сіверськ та Закітне водою / Фото Defacto Humanity

Доставка води дуже небезпечна. Кожного разу все по-різному, але це найвдаліший момент вмовити людей евакуюватися, отримати запити про допомогу, евакуювати тварин.

Ситуація на межі епідемії: як рятують безпритульних тварин зі Сходу

Ще одна проблема прифронтових регіонів – безпритульні тварини. На жаль, їх кількість збільшується. Розкажіть, як допомагаєте чотирилапим та знаходите їм нові родини?

У цьому питання нам вкрай необхідна допомога українців. Притулки заповнені по всій країні. Це одна з причин, чому ми робимо стерилізації. Одного тижня ми зробили 12 стерилізацій, але ще є другий важливий момент – куди забирати цих тварин? Зараз деяких з них ми відвозимо на перетримку в Київську область й намагаємося знайти нових власників у Європі, тому що місцеві їх просто не забирають.

На жаль, дуже багато центрів з порятунку тварин не мають можливості приймати тварин, бо вони переповнені. Саме тому нам потрібні українці. Кому не зателефонуєш, ніхто не може взяти, тому що немає де розмістити. І ти просто чекаєш, поки тобі хтось не зателефонує сам.

Ситуація на Сході з безпритульними тваринами досягає рівня епідемії. Рік тому я була на зустрічі з представником однієї з громад й неодноразово підіймалося питання, що якщо ми не займемося стерилізацією безпритульних тварин, то матимемо серйозні проблеми.

Життя у прифронтових регіонах складне для тварин. Нещодавно під час евакуації після обстрілу нам доводилося одному котику ампутувати лапку, а іншому – видаляти око. Це, звісно, ускладнює пошук нових власників. Але ми матеріально підтримуємо перетримки, максимально просуваємо пошук майбутніх родин у Європі. Це наш єдиний вихід.

Кіт на прізвисько Сивий постраждав під час російського обстрілу / Відео, надане 24 Каналу

Звісно, таких історій тисячі, адже нас продовжують підтримуватися сотні чи навіть тисячі іноземців. Й українці вдячні кожному, хто у цей складний час підставляє нам плече підтримки. Адже зараз Україна як ніколи раніше потребує допомоги всього світу.