SLAVIA – про експерименти, боротьбу зі скромністю, нові образи та стосунки з Михайлом Хомою

З Ярославою Хомою наша дружба зав’язалася у 2020 році. Тоді вона взяла собі сценічне ім’я SLAVIA і випустила кліп на пісню «Я тобі не мамка», який обговорювала вся шоу-бізнесова тусовка.

З того часу ми багато говорили з Ярославою про творчість, музику, стосунки з Михайлом Хомою (Дзідзьо), згодом – про їхнє розлучення, потім – про її вже особисте життя…

В інтерв’ю Коротко про Ярослава Хома розповіла, які пісні хоче створювати, чому пішла вчитися грати на барабанах, як бореться зі скромністю і як цьому допомагають відверті образи, про взаємини з колишнім чоловіком та як реагує на те, що її досі називають ексдружиною Дзідзьо.  

Cкромність мені дуже заважає

- Ярославо, з вашою піснею «Білий танець» вимальовується цікава історія. «Забути я хотіла, просто не змогла», «чи можливо нам разом бути знов», - співаєте ви. Водночас ви цікавилися у своїх підписників, чи поверталися вони до своїх колишніх. Це суто творчість чи тут є й щось особисте?

- Цю пісню мені подарував найближчий друг Михайла, мого колишнього чоловіка, Андрій Яремій. У дитинстві Андрій та Михайло товаришували, потім Андрій виїхав до Америки, але вони продовжують спілкуватись.

Так сталося, що цю пісню Андрій писав для іншого виконавця, а коли вона була готова, зрозумів, що ця пісня для мене.

- Вас багато критикували за образ у кліпі на цю пісню, мовляв, таке легковажне вбрання вам не личить. Ви, натомість, зізнавалися, що це можливість вийти за рамки, щоб позбуватися власних комплексів. Ви як таку критику сприймаєте? 

- По-перше, мені приємно, що люди реагують, що я викликаю якісь емоції. В когось - позитивні, в когось, можливо, негативні. Насправді більшість коментарів стосуються одного з образів, тому що в кліпі «Білий танець» їх п'ять. Чомусь людям найбільше запам'ятався образ в білих панчохах з поясом.

У більшості коментарів писали, що знають мене скромною, і просили це врахувати. Але, власне, скромність мені якраз дуже заважає.

Люди чомусь думають, що я етноспівачка, що постійно маю бути вбрана у етноодяг. Це люди, які не дуже цікавляться творчістю, не вникають, десь щось побачили-почули, але зайти і послухати, подивитися і розібратися, хто я, їм якось не вистачає чи то бажання, чи то часу.

Я носила вишиванки ще до того, як це стало мейнстрімом. І мої друзі, знайомі завжди говорили: це твій стиль, тобі дуже підходить, це те, що відрізняє тебе від інших. І я довгий час оновлювала свій гардероб українським етностроєм. Але зараз вишиванки почали так масово носити, що мені захотілося відійти від етнообразу.

Насправді мене й не знають іншою, а я дуже різна. Якою я можу бути, знають лише мої найближчі люди. Тому захотілося відкрити інший свій бік. Я не ображаюся на людей, в мене є своє завдання.

Хоча й пишуть, що скромність - дуже гарна риса, але мені вона заважає рухатися вперед по життю. Тому борюся з нею, в тому числі і через відверті образи.

До того ж мені захотілося трішки розважити людей, зокрема, й наших військових. Мені, до речі, й хлопці-військові писали: не слухай тих критиків, образ - супер. І це дуже цінно.

- Хочеться бути різною, щоб не застрягнути в одному амплуа?

- Так. Хочеться експериментувати. Інколи хочеться творити щось серйозне, писати патріотичні пісні. І їх в мене багато. Пісню «Сила роду» навіть називають гімном України. Дуже багато переспівів цієї пісні на фестивалях, і за кордоном, і в Україні. Тобто є час творити серйозні речі, а є час - витворяти. Це різні періоди в житті. Інколи хочеться такого, інколи - такого. Вважаю, що маю право експериментувати.

Коментарі, які люди пишуть, - це також гарний досвід. Здебільшого коментарі свідчать саме про людину, яка пише, так люди переважно описують себе, свій внутрішній стан. Я це розумію. Але й знаю, що мені потрібно, над чим треба попрацювати. Я знаю своє завдання і сприймаю критику дуже позитивно. І радію, що вона є, що я привертаю увагу і що викликаю в людей певні емоції.

- Мені здається, якщо людина скромною вродилася, це вже з неї не виб'єш. Як ви себе переналаштовуєте?

- Так, скромність – це риса характеру, з якою народжуються. Спостерігаю за собою, аналізую моменти, де я не змогла себе проявити через свою скромність. Це перший крок до вирішення цього питання – зрозуміти, що тобі заважає. І коли я розумію, що в тій чи іншій ситуації соромлюсь себе проявити, спеціально виходжу зі своєї зони комфорту, роблю те, що мені здається некомфортним.

- А ще скромним людям дуже часто сідають на голову, бо вони не можуть відмовити, сказати свою думку, якщо вона суперечить іншим. У вас є таке?

- Так. Люди користуються і добротою, і ввічливістю, і щирістю, і бажанням допомогти. У моєму житті були такі випадки, я це також відслідковую і борюся. Я знаю, кому тепер можна допомогти, а хто просто хоче мене використати.

Коли оформили документи про розлучення, пішли святкувати

- Читаю новини про вас, і в пресі дуже часто до сих пір продовжують писати: дружина Дзідзьо або колишня дружина Дзіздьо зробила те чи те… Вас це не дратує?  Наприклад, Ірина Горова навіть попросила ЗМІ не представляти її як колишню дружину Потапа, адже є окремою особистістю.

- Ми з Михайлом були разом 20 років, це великий шматок нашого життя, і я цим пишаюся. Бо ми зробили одне одного. Так чи інакше ми одне на одного повпливали. Він такий, тому що я була поруч, і я така, тому що він був поруч. На той час ми були найкращими партнерами одне для одного. Десь у творчому плані він виріс зі мною, тому що я закривала певні питання, підтримувала, вірила в нього, навіть більше, ніж він сам у себе. В ньому є моя енергія, частинка моєї любові. І я пишаюся цим, це моя історія, це моє життя.

Я також читала, що про Михайла пишуть - чоловік Славії. Комусь подобаються мої пісні, моя творчість. Комусь подобаються пісні Михайла, чи Дзідзьо. Все залежить, хто як пише, з якого погляду. Тому такої проблеми в мене абсолютно немає. Я вважаю, що це нормально.

- Вам подобається його новий сценічний образ?

- Нинішній саме Михайло Хома, не Дзідзьо, це той Михайло, якого я знала на самому початку. Це той Михайло, яким він був, коли ми познайомилися. Це той Михайло, яким я його знаю в гурті «Друзі». Я завжди була за те, щоб він проявив себе справжнього, свій справжній талант, свої неймовірні вокальні здібності, бо, звісно, в гурті Dzidzio настільки він себе проявити не міг. Ті пісні і образ були зовсім іншої направленості, люди не сприймали і не могли сприйняти його як серйозного артиста. Я завжди була за те, щоб він повернувся до себе, скажімо так, справжнього. І мені дуже подобається те, що він зараз робить. Це справжній Михайло.

- Коли ми з вами говорили у жовтні 2021 року, ви казали, що ще не завершили оформлення паперів. Ви вже офіційно розлучилися?

- Так, ми офіційно розлучилися. Не пам’ятаю дати, це було влітку 2021 року. Але ми продовжуємо спілкуватися, причому на різні теми, підтримуємо одне одного. Коли зідзвонюємося, - чи він мені подзвонить, чи я йому - дуже довго спілкуємося. У нас завжди є про що поговорити.

Пригадую, коли ми з Михайлом оформили документи про розлучення, то пішли святкувати. Прийшли в ресторанчик, нас там вже всі офіціанти знають, ми часто там буваємо, присіли за столик і проговорили, напевно, дві години. А потім підходить офіціант і каже: «Може, вам все-таки кави з тортиком». Ми навіть не помітили, як промайнув час.

Мені подобається Михайло як друг. Він дуже класний в дружбі, приділяє багато уваги людям, які поруч. Причому друзям приділяє більше уваги, ніж рідним. Я завжди думала: як класно бути Михайловим другом, як з ним легко. Бо вдома він зовсім інший. Але Михайло пояснював, що коли мама сварить свою дитину, то не означає, що вона її не любить. Казав сприймати його критику за любов. Я так і сприймала.

- Цікаве у вас святкування розлучення вийшло. Лишитися в гарних стосунках – це далеко не всім вдається.

- Так. Ми одні з небагатьох, хто зміг підтримати нормальні, здорові, людські стосунки. І я це дуже ціную. Не знаю, як Михайло ставиться до свого минулого загалом і нашого спільного минулого, він ніколи про це не говорив в інтерв'ю. І ніхто й не запитував.

- Думаю, не тому, що ніхто не питав. Він завжди був дуже закритий щодо особистого.

- Просто він якось ухилявся від таких запитань. В нього були різні періоди. На початку він трішки ображався, і це було видно по інтерв'ю. А зараз, бачу, ця образа вже минула. Він вже нормально на це реагує.

- Може, тепер ще й дуетом заспіваєте?

- Колись ми співали в дуеті, в інтернеті є багато наших пісень. Все можливо, я нічого не відкидаю. Життя непередбачуване. Деколи так все складається, що в жодному серіалі такого не побачиш.

Пішла вчитися грати на барабанах

- Ваша квартира, яка лишилася вам після розлучення, знаходиться десь неподалік Києва. Вона не постраждала?

- Слава Богу, все добре. Там було спокійно. Потроху роблю ремонт. Почала робити ще до війни, потім рік була перерва. У мене два ремонти паралельно, в двох містах, все не встигаю. Один нарешті вже закінчила. Зараз все затягується надовго: людей не вистачає, ситуація в країні всім відома.

Живемо далі. Я нікуди не виїжджала, увесь час була в Україні. Саме тут мені хочеться створювати продукт, який би залишився на віки. Мені дуже приємно, коли мені надсилають переспіви моїх пісень, просять дозволу на використання, і я дозволяю. Дуже тішуся і радію, що пісні живуть і йдуть в народ.

- Артисти бідкаються, що зараз складно. Багато концертів благодійних, а щоб записувати пісні і випускати кліпи, треба кошти. Ціни виросли, доходи впали. Як ви проживаєте цей час?

- Так, концерти зараз переважно благодійні. Безкоштовно співаю для військових у шпиталях, і це навіть не обговорюється. Отримую роялті з моїх пісень, але віддаю ці кошти на Сили оборони. Від прослуховування патріотичних пісень на моєму YouTube-каналі всі кошти йдуть на допомогу. І це дуже важливо, що ми разом можемо допомогти.

Маю певні заощадження, тому не жаліюся. Думаю, що багатьом людям важче. В мене є підтримка, є мама, близькі люди, в мене є я.

- Зараз люди намагаються дозволяти собі робити щось таке, на що до повномасштабної війни не наважувалися: розривають зв’язки з токсичними людьми або ж йдуть на танці. Що ви дозволили собі зробити, на що раніше не наважувалися?

- Знімаю відверті кліпи у відвертих образах (сміється).  А ще - пішла вчитися грати на барабанах.

Я навчалася у Львівській спеціалізованій музичній школі-інтернат ім. С. Крушельницької, де діти отримують музичну і середню освіту. І коли мама привела мене в цю школу, приймальна комісія сказала, що мене беруть на барабани. Та мама була проти. Як колись було заведено, взяла коробку цукерок і пляшку шампанського, не знаю кому, пішла просити, щоб тільки не барабани, просила, щоб я грала на фортепіано.

А зараз, напевно, моя природа таки взяла верх. І так мені сподобалося грати на барабанах, що із задоволенням ходжу на навчання, так мене це захопило. Хочу на своїх концертах вже щось заграти.

- Це ж важко, правда?

- Це дуже важко. Але це того варте. Це серйозний інструмент, який вимагає зусиль, навчання, сконцентрованості. Це дуже добре для формування нейронних зв'язків, роботи мозку.

До речі, коли ти лупиш по барабанах, всю негативну енергію віддаєш туди. Після уроку виходжу заряджена, очищена, легка і позитивна. Раджу всім, хто не знає, куди податися.

Пісню «Сила роду» я писала для «Євробачення»

- Торік з піснею «Сила роду» ви подавалися на нацвідбір на «Євробачення», але не потрапили у 20-ку. Це стало для вас розчаруванням чи ви до цього відноситеся як до конкурсу, а конкурс – це свого роду лотерея?

- Це не лотерея. На жаль, в нашій країні корупція всюди, навіть у музиці. Я не розумію, чому долю артистів, які проходять у двадцятку, вирішує Дмитро Шуров і компанія невідомих людей. Вважаю, це має бути глядацьке голосування. Кожен, хто подає свою заявку, має бути почутий. Впевнена, що дуже багатьом виконавцям просто заблокували всі ходи через те, що хтось вирішив, що має пройти якась конкретна людина. Тому далі вже обирають або відверто не конкурентні пісні, або такі, які не несуть жодної ідеї.

Мене, насправді, зовсім не вразив виступ Tvorchi. Це один із небагатьох випадків на «Євробаченні» від України, коли у мене не було жодних емоцій, жодних мурах, на жаль. Це гарний колектив, я люблю їхню творчість, але саме ця пісня, з якою вони поїхали на «Євробачення», як на мене, взагалі не конкурентна.

А «Сила роду», як показав час, все-таки пішла в народ, бо це пісня про нас із вами. «Євробачення» завжди проходить з якимись скандалами. Але, з іншого боку, добре, що нацвідбір є, і добре, що певні виконавці все-таки мають можливість туди пройти і проявити себе.

У кожного виконавця свій шлях. Я маю свій. Я не засмучуюся і не розчаровуюся, бо знаю, що в мене є своя справа і мені своє робити.

- Деякі з наших артистів перемагали з другої спроби. Так було у Jerry Heil, Melovin, Tvorchi. Ви будете пробувати ще?

- Якщо з’явиться конкурентна пісня, яку я бачитиму на «Євробаченні», то чому б і ні? Пісню «Сила роду» я писала саме з такою думкою, я уявляла її на «Євробаченні».

- До речі, в «Силі роду» знялася Ірина Фаріон, вона втілила образ вашої мами. Ви товаришуєте? Взагалі тут знялися близькі вам люди - і ваша бабуся Ольга Притула, і ваш директор Андрій Павлюк.

- Для зйомок кліпу всіх людей я обирала особисто. Галина Давидюк – «Місіс Україна-Всесвіт-2016», мати-героїня, вона виховує п'ятеро дітей. Військовий Ігор з позивним «Перун», який воює. Бабуся моя по дідовій лінії. Всі справжні, всі свої. Мама була за кадром. Вона допомагала нагодувати всю команду. Дуже їй вдячна, що вона завжди відгукується. Причому сама, бо я не смію маму про таке просити. Думала замовити кейтеринг. А вона мені каже: «Та я смачніше все зроблю! Сама все подам. Все буде домашнє, свіженьке, тепленьке». Отака моя мама, завжди допомагає.

Я дуже довго думала, хто може зіграти мою маму. Були різні ідеї. Спочатку мало бути три жінки, які мене одягають в етнострій, начебто виряджають до шлюбу. А потім я подумала, що це має бути Ірина Фаріон. Я дуже люблю дивитися її передачі на YouTube-каналі про видатних українців, політогляди. Ірина Дмитрівна дуже мені імпонує. На початку повномасштабної війни вона організувала курси української мови для переселенців абсолютно без всілякої матеріальної винагороди, просто за ідею. Це багато про що каже.

Ми дуже потоваришували після цих зйомок. Переписуємося, час від часу зустрічаємося. В нас дуже гарні і теплі стосунки.

Хочеться лишити спадок в українській культурі

- Мені сподобалося, як ви поклали на музику вірш Лесі Українки «Щоб не плакать, я сміялась». Чому Леся Українка?

- Мені здається, цей вірш про мене. Хоча часто такі ж слова мені пишуть інші люди, що ця пісня наче про них. Думаю, вона про багатьох.

Зараз я перечитую дуже багато творів українських класиків, відновлюю в пам'яті твори, які ми колись читали в школі. Чомусь саме на Лесі Українці зупинилася – і музика сама полилася. Вона так легко і просто прилетіла, що я навіть не наважувалася показувати її саунд-продюсеру. Думала, це нічого не вартує, бо не може так легко твір датися, все ж треба народжувати в муках. А коли показала саунд-продюсеру, він сказав: давай записувати! Напевно, я би сама не наважилася.

- Круто, коли артисти беруться класти такі вірші на музику, бо щось з часом забувається. А так слухаєш, які красиві вірші, і йдеш читати ще.

- Так, є перлини, їх треба відчути, почути, побачити. Мені здається, що Леся Українка наче сама обрала мене. Це якийсь магічний зв’язок. У різному віці ми сприймаємо по-різному той чи інший твір. Тому потрібно перечитувати час від часу. Кожен раз можна знайти щось нове і щось велике.

До речі, діти мені писали, що вивчили вірш по моїй пісні, бо коли текст лягає на мелодію, легше запам'ятати. І це добре, якщо комусь музика допомагає вивчити вірш.

- Які мрії у вас зараз?

- Мені хочеться написати якомога більше пісень - і великих, і пафосних, і більш легких, і розважальних. Мені хочеться написати твори, які б залишалися як спадок в українській культурі. У мене такі бажання.

Нещодавно ми з моїм саунд-продюсером до ранку працювали на студії, говорили про різне. І він питає: «Про що ти думаєш, коли пишеш пісню? Ти ж думаєш, як на ній заробити?» У чоловіків інше мислення. Звісно, чоловіки саме так і мають мислити, щоб заробити, прогодувати сім'ю. Це правильно.

А жінка має бути творцем. І я себе спіймала на думці, що абсолютно не думаю про те, щоб якось заробити. Так, це добре, якщо пісня може прогодувати артиста і дати йому кусок хліба. Але я зовсім про це не думаю. Я думаю про те, як зробити щось таке, що б назавжди лишилося в серцях українців, щоб про мене пам'ятали.

- Тобто матеріальне для вас не важливе?

- Якщо говорити з погляду творчості, неважливо. А якщо говорити з точки зору, щоб прожити, бо ми живемо в матеріальному світі, то, звичайно, важливо. Хоча в побуті я не вибаглива.

Я жила в абсолютно різних умовах. У нас у Львові чотирикімнатна квартира, під Львовом - великий будинок дідуся і бабусі, і я з дитинства займалася хатніми справами. Я була дуже відповідальна і любила чистоту. Я не могла зранку поснідати, поки не поприбираю. Бабуся завжди сварилась на мене: «Дитино, поїж спершу, бо ти не будеш мати сили то робити!» Але я спочатку мала зробити справи. А всі вікна перемити? А килими перетріпати? Тому тепер я до менших форм тяжію в плані квартири, щоб не було багато прибирань (сміється).

Завжди все роблю сама. Коли ми з Михайлом продавали нашу квартиру в Новояворівську, люди не вірили, що ми там 10 років жили, вони думали, що там все нове. Цікавилися, чи сама я все прибираю, чи є в мене помічниця. Немає. Я все життя прибирала сама, я це вмію, я це люблю. Мене це заспокоює, і ніхто краще за мене це не зробить.

І всі квартири після ремонтів відмиваю сама. Зараз не можу навіть відростити нігті, бо з прибираннями вони ламаються (сміється).

- А щодо особистого – є залицяльники?

- У мене все добре, слава Богу. Після розлучення відчула зацікавлення з боку чоловіків. І мені це дуже приємно. Але хвалитися теж не хочу, щоби не наврочити.