Повернення з пекла: моторошні історії українців, які пережили пекло окупації та полон

Ми щодня маємо пам'ятати, якою ціною кожному із нас дається свобода.

Вони пережили окупацію та пекло полону, правдами та неправдами тікали від окупантів і таки повернулися додому. Журналісти зібрали для вас кілька неймовірних історій порятунку військових, цивільних і дітей, які змогли здихатися росіян. Це має чути і бачити кожний, аби пам’ятати, якою ціною дається свобода.

Усі деталі — в ексклюзивному сюжеті для TSN.ua журналістки Вікторії Гнатюк.

Два роки у полоні

Його кинули за ґрати в так званій “ЛНР” і він вже не сподівався побачити рідних. Перша історія буде про українського прикордонника. Олександру нині 57 років, більшу частину свого життя він віддав військовій службі та майже два роки провів у російському полоні.

“Просиділи в “ЛНР”, 20 місяців ми просиділи. Майже два роки й чесно кажучи, вже думали, що ми там і залишимося”, — каже він.

Історія Олександра

Олександр після армії познайомився із дружиною та осів у Маріуполі. 28 років служив там правоохоронцем, а у 2015 році призвався служити у прикордонному загоні. Згодом чоловік вийшов на пенсію, але під час повномасштабного вторгнення Олександр знову став на захист Маріуполя . Про це він розповів кореспондентам “Суспільного”. Олександр служив у прикордонному загоні водієм — прикривав штурми та оборону ЗСУ, вивозив поранених та загиблих. Спочатку він із побратимами розміщувалися на території “Азовмашу”, а згодом вдалося перейти до “Азовсталі”.

“Їздили ми на зачистку, Національна гвардія БТР взяла, поставали на позиції, щоб дізнатися обстановку, щоб дізнатися, що на нас чекає далі і в цей момент нас почали обстрілювати мінами, ми попадали у яму і лежимо, і дивлюсь, що ці міни одна біля одної падають як шахи, і все ближче до машини. Я думаю, зараз машину розіб’ють і я залишусь без машини. Ну я не витримав побіг до машини і угнав машину, і вивіз всіх своїх. БТР був на ходу, довелося робити дві ходки, коли ми вже виїхали, то “кент” обіймав, казав: “Дядя Саша, ти мене врятував”. Кожного дня ми виїжджали: або треба було з поля боя забрати якогось 200-го, або 300-го відвезти у шпиталь. Прикривали відступ наших, коли було тяжко, якщо була піхота”, — розповів Олександр.

“Один раз мій кулеметник “бамбула” підбив БТР, заховалися за будівлю, але де ми ховалися, туди відразу починали стріляти. Будівлю вибивали повністю, били одразу в сходовий проліт, він обвалювався зверху донизу і ті, хто залишалися в квартирах, вийти вже звідти не міг. Одного разу приїжджаємо, вилазить “кікімора”, це костюм снайпера, і показує, що заїжджайте сюди, на звалище, і через це звалище ми потрапили на комбінат “Азовсталі”. Там я перший раз за два місяці помився, до цього в кого були серветки, милися серветками, води там не було, було проблемою знайти воду, щоб чаю попити. Спали на карематах, обід був о 5 вечора, вечеря о 4 ранку”, — додав він.

З “Азовсталі” Олександр разом із іншими військовими та цивільними потрапив у російський полон. Там, розповідає чоловік, били за будь-що, навіть якщо ти просто піднімаєш голову. Але ніколи не забуде Олександр і день, коли дізнався, що їде на обмін.

“Такий день не забудеш. Добу просидіти із зв’язаними руками і очима. Тюремщики сміялися, ну шо вам, повезло, рабів веземо каже. Звісно, я був радий і щасливий, що це все закінчилося. Чесно кажучи, забувається все швидко, зараз згадуєш і відчуття ніби це було не зі мною”, — пригадав Олександр.

Морпіх з мамою 20 днів добирався до України

Нині Олександр проходить реабілітацію разом із сім’єю та мріє побачити вільний від окупантів Маріуполь.

Довгий шлях повернення додому пройшов і 25-річний морпіх Дмитро Жингалов. Хлопець служив у 36-й бригаді морської піхоти і брав участь у захисті міста та наприкінці березня теж потрапив у російський полон, його росіяни засудили, а матері не дали шансу виїхати з окупації. У координаційному штабі згодом розповіли, що з в’язниці захисника випустили, він зміг забрати і свою матір, але 20 довгих днів вони долали кілька кордонів, аби повернутися назад до України.

Виривалася вже із заблокованого Маріуполя і родина Олени Прохорової.

“З трирічною донькою та матір'ю тиждень вибиралися з блокади. Не знали, чи виживемо”, — розповіла вона.

Історія втечі з окупації цивільної родини

Зараз жінка працює кураторкою з питань культури центру “ЯМаріуполь”. Вона з родиною змогла вибратися з Маріуполя 20 березня 2022 року. 220 кілометрів до Запоріжжя їхали понад тиждень, через окуповані російськими військами території. Тепер Олена живе у Кропивницькому та намагається допомагати зберігати пам'ять про трагедію міста.

Зокрема, допомогла організувати фотовиставку “Наживо 86” у Обласній бібліотеці імені Дмитра Чижевського й розповідає історії інших врятованих від окупантів: “Я, моя трирічна донька та мати виїхали спочатку в селище Мелекіне. Звідти ми потрапили до наших родичів в Мангуш. Кропивницький та всі інші міста повинні побачити ці світлини, бо Маріуполь на себе взяв дуже потужний удар”.

Зі слів Олени Прохорової, на одній із світлин зруйнованого росіянами Маріуполя впізнала і свою ученицю з художньої школи.

“Це — Майя Крилова. Їй на той момент було 15 років. Вона разом з мамою ховалася на комбінаті “Азовсталь” і перебувала там до 20 травня. Їх відправили до Запоріжжя. З ними все добре, нині вони живуть у Києві”, — каже жінка.

Офіційно вона зникла безвісти, а насправді…

Наступна історія про Алісу Мороз, ця дівчина і досі вважається зниклою безвісти, її ж батьки розповідають — вона завжди прагнула бути кращою та корисною суспільству. Була відмінницею в школі, отримала “червоний” диплом в університеті. Але дівчина завжди хотіла допомагати іншим та бути корисною рідній країні, тож у 2018 році долучилася до лав “Азову”. Батьки Аліси згадують, що 21 лютого 2022 року вона їм зателефонувала та сказала виїжджати з Маріуполя, бо бачила, що Росія планує напад. Вони взяли доньку Аліси та покинули місто.

“Вона намагалася нічого не розповідати (коли була в блокаді). Лише через два роки дізналися, що вона брала участь у вуличних боях, отримала контузію. Вона казала, що вона патрулювала, доглядала за пораненими, щось варила, а тепер є свідчення, що вона була гарним стрілком. Тобто, оцих 40 кілограм сміливості і наснаги, трошки вища за автомат”, — розповіли батьки.

Що сталося з дівчиною?

8 травня матері Аліси зателефонували та сказали, що “там ніхто не вижив”. З’ясувалося, що у місцерозташування доньки потрапила російська фосфорна бомба. Від захисників та захисниць, які там були, не залишилося нічого.

“В цей час ми поїхали з дітьми на річку, було багато людей на річці, я відійшла так трохи і мене щось потягнуло в той край до мосту вздовж і поки я йшла навколо мене утворився вакуум повний, в мене зник звук, відчуття часу зникло. Я як в капсулі опинилася, я не можу це пояснити, але я точно знаю, що в цей час Аліси не стало. Наступного дня подзвонив Сергій, вони служили разом і він зв’язувався з командуванням “Азову”. Він подзвонив на телеграм на середню доньку, бо спочатку він подзвонив мені і попросив дати Каті слухавку. Я все зрозуміла, я вже була до цього готова, якщо чесно. Він сказав, що там ніхто не вийшов. Там загинуло 54 людини, зброя навіть спеклася, туди кинули трьохтонку і засипали зверху фосфором”, — пригадують батьки.

Але офіційно Аліса досі вважається зниклою безвісти. І подібних історій з трагічним кінцем, на жаль, в Україні тепер десятки, якщо не сотні тисяч. Ми щодня маємо пам'ятати, якою ціною кожному із нас дається свобода.