Світ вийшов на роздоріжжя: чого очікувати?

Якщо колективне бажання посадити за стіл переговорів державу агресора на чолі з військовим злочинцем буде задоволеним, то ми опинимося в ситуації що матиме історичну аналогію з 1938 роком.

В продовження теми про "саміт миру".

Я розумію, що ми існуємо не у вакуумі, а у політичному середовищі між різними очікуваннями як від самого політичного процесу так і від конкретних його учасників.

Думаю, що наша влада прекрасно розуміє і, головне, відчуває чого хочуть від неї наші партнери і, ширше, усі зовнішні спостерігачі за нашою війною. Вони хочуть припинення бойових дій. Подібний запит на хоч якесь припинення вогню в дусі "просто припинити стріляти" (С) вже формується й в українському суспільстві. Я не засуджую, а констатую.

Те що у нас назвали Глобальним самітом миру - це відповідь на ці зовнішній та внутрішній запит. І ця спроба відповіді на політичні запити відкриває шлях на різні траєкторії розвитку процесу.

І швейцарське головування на конференції, і багато інших її учасників, західних чи незахідних, вголос кажуть про свою мету - залучити РФ до переговорів. Посадити за стіл вже наступного разу, "через місяці, а не роки" (президент Зеленський). Це саме те чого вимагав відсутній на конференції Китай та й сама РФ.

Тепер світ у точці біфуркації, роздоріжжя. Якщо колективне бажання посадити за стіл переговорів державу агресора на чолі з військовим злочинцем буде задоволеним, то ми опинимося в ситуації що матиме історичну аналогію з 1938 роком. Це буде вже не "саміт миру", а Друга Мюнхенська конференція. Де умови буде диктувати Кремль, спираючись при цьому на Пекін. А західні й незахідні "миротворці" будуть штовхати нас у прірву світової війни через серію все нових поступок.

Адже поділ світу на зони впливу - це саме те заради чого Путін задумав, готував, розпочав і не припиняє цю війну. І те заради чого його підтримують в Пекіні, Тегерані, і навіть у Пхеньяні. І це те що так приваблює інших, обережніших членів БРІКС - регіональних лідерів. Це їхній спільний інтерес, на нього й зроблено ставку.

Ми не змогли переконати Глобальний південь, це треба визнати. Але ми й не могли його переконати. Ми не змогли ще переконати навіть Захід, який аж на третьому (!) році війни тільки почитає розуміти що насправді відбувається. І пройдуть ще місяці, якщо не роки, поки західні політики й військові встигнуть підготувати до адекватного сприйняття загрози громадські думки своїх націй.

Щоб уникнути новомюнхенського сценарію не потрібно загравати з агресором чи з тими хто покладає на нього свої таємні сподівання. Заходу і нам як його фактично інтегрованій частині потрібно захищатися, а не домовлятися з варварами. Юридично інтегрувати Україну в ЄС і НАТО і не залишати варварству опції територіальних поступок.

Вірогідність того що Захід згуртується, продемонструє твердість і перейде в наступ є. Сьогодні вона ще не така велика, відсотків 10-20. Але зростання вже почалося. Починаючи з саміту G7 (жорсткіші санкції включно вторинними щодо Китаю, крок до конфіскації російських коштів тощо). Це зародок іншої траєкторії розвитку подій. Вона нас може вивести не до Мюнхенської конференції, а на шлях до Тегеранської, Ялтинської і Потсдамської, на які, як відомо, Гітлера не запрошували.

Джерело