"Треба перестати брехати". Фома з гурту "Мандри" – про найгучніше прізвище героя на фронті та артистів, які піаряться на війні

Фронтмен гурту "Мандри" Сергій Фоменко, більш відомий прихильникам як Фома, після початку повномасштабного вторгнення став на захист країни в складі тероборони. Артист брав участь у евакуації українців з міст, які обстрілювалися ворогом, а згодом почав роботу над документальним стрічкою, що розповідає про звірства росіян.

В інтерв’ю OBOZ.UA артист розповів, який висновок зробив про російських окупантів, потрапивши в складі тероборони в тільки-но звільнену Бучу, а також окреслив суперзадачі для перемоги у цій війні.

– Сергію, яким був для вас день 24 лютого 2022 року? Чи думали ви, що росіяни наважаться на повномасштабний наступ?

– Я був готовий до цих подій. В автомобілі мав повністю зібраний багажник з усім необхідним. Повний бак бензину, плюс 30 літрів у каністрі, їжа, вода – все було підготовлене. Прокинувся під ранок від вибухів, стало ясно, що почалося. А далі що? Поїхав допомагати евакуйовуватися друзям та їх родинам, які не мали автомобілів. Розвозив їх по більш безпечних місцях. О дев’ятій вечора доправив у село по Одеській трасі товариша з Оболоні. Переночував, а наступний день повернувся в Київ і пішов у ТРО.

Якийсь час брав участь у евакуації людей з Київської області. Сумні спогади, нічого доброго там не було. Люди бігли звідусіль – з дітьми, з клумаками. Хто поранений, хто немічний через вік. Деяких доганяло кулями, свист цього всього лунав безперервно. Ми перевозили людей автобусами сотнями. А що після звільнення побачили в Ірпені та Бучі… Є купа відео звідти – воно саме такий і мало вигляд, як показано в хроніці. Трупи жителів на кожному кутку. Купа боєприпасів, які не вибухнули. Собаки, що бігали абсолютно збожеволеними. Все це максимально болючий вигляд.

Буча частково розділена залізницею. Коли переїхали з центру в інший бік міста, зрозуміли, що тут люди навіть не здогадувалися, що окупація закінчилася. Ми виводили їх з підвалів, погребів – відпоювали водою, надавали медичну допомогу. Я пам'ятаю дівчинку, якій було років 10. Вона просиділа в абсолютно темному приміщенні близько місяця. Її слабенький голос ("Вже можна виходити?") і очі – ніколи не забуду.

– Який висновок для себе ви зробили, побачивши це все?

– Висновок простий: стало очевидно, що це от прямо ворог-ворог. З яким нічого не можна зробити, окрім знищити. В принципі, я і раніше це знав, а тут побачив, який вигляд це має насправді. Те, що відбувається зараз в Україні, вже було сто років тому. Більшовики схожим чином взяли Україну під контроль у 20-му році минулого століття. Якби ми не зупинили їх під Києвом у 2022-му, ситуація, яку ми бачили в Бучі, чекала би всю Україну. Було би так, як сто років тому при Муравйові – десятки тисяч закатованих людей на вулицях Києва. Нічого іншого з того часу окупанти не вигадали. Роблять те, що завжди робили.

А чому знову повторилося? Бо ми недалеко від них відійшли за більш ніж три десятки років незалежності. Недостатньо приділяли зусиль, щоб піти в інший бік. Звичайно, вони всіляко не давали нам вирватися, однак частково у цьому і наша провина. Треба було більше робити кроків убік – як державі, як громадянському суспільству. А якби ще не два Майдани перед цим, то, думаю, наша історія вже була би інакшою. Стали б колонізованою дуркою, як Білорусь. Але, на жаль, українців, які мислять, як білоруси, у нас достатньо. І навіть зараз. Не треба забувати, що величезна кількість наших людей – це продукт постгеноцидного суспільства.

Ми понад 70 років перебували під радянською окупацією, через що частково втратили консенсус щодо власної ідентичності, історії і культурних цінностей. Слава Богу, за ці 30 років виросла частина людей, яка розуміє, що відбувається. І що важливо: готова на себе брати відповідальність у складних умовах – Майдани тому наочний приклад. Але багато людей залишаються політично неграмотними. А теперішні окупанти – це та сама імперія зла, їхні методи не змінилися. Гебешна кровава шняга, муть. За ними сотні мільйонів загиблих протягом століть.

– Як змінити ситуацію? Письменник Сашко Лірник прогнозував нам в інтерв’ю, що допоки покоління, яке пам’ятає радянщину, не піде у засвіти, ми не зможеш до кінця розпрощатися з "братами".

– Звичайно, певною мірою він правий, що це стосується покоління "совка". Але "совок" – це не лише старші люди. Є в нас і молодь, які кажуть "рубаси", продовжують розмовляти російською мовою. Це люди з окупованою свідомістю. Вони не беруть на себе відповідальності і не відчувають відповідальності особистої за те, що роблять. Це люди, яким все одно, що відбувається навколо, аби тільки для них залишалося нормальним. І таких людей чимало. Слава Богу, нове покоління у відсотковій частині набагато краще. Це люди, які мають іншу внутрішню структуру. Вони вільні, не знали жаху радянської дійсності. Але тепер наша суперзадача, щоб це покоління збереглося, вижило у війні.

– Як зараз змінилася музика? Як ви ставитесь до того, що артисти, які співали російською, почали перекладати пісні, часом нашвидкуруч, і від цього – невдало? Можливо, варто такий репертуар відставити в сторону, а писати зараз нові композиції?

– Є певний пул людей, які все життя робили українську музику, знімали українське кіно, займалися українським мистецтвом. І ця історія йде від шестидесятників, які працювали в умовах "совка", але не були ними за духом. Тих із них, які були найбільш рішучими, сміливими та яскравими, повбивали. Алла Горська, Василь Стус, Володимир Івасюк та інші. Чому стільки було знищених митців? Бо культура формує націю. Культура – це така сама зброя, як автомат у руках військового.

Якщо брати шоу-бізнес, то за ним я не слідкую. Десь із часів Революції Гідності, пригальмував участь у ньому. Він мені якоюсь мірою навіть огидний, місцями – просто нецікавий. Цей шлях я пройшов з початку 90-х. Брав участь у усіх процесах тодішнього шоу-бізнесового життя. І після того досвіду, того, що бачив на власні очі, та й робив – мені достатньо, це для мене пройдений етап.

Але знаєте, цікаво спостерігати за молоддю. Артем Пивоваров, наприклад, молодець, чітко артикулює проукраїнську позицію. Але з точки зору мистецтва, це мені теж не дуже цікаво. Я пам'ятаю ще живого Майкла Джексона (сміється). Братів Гадюкіних, ВВ, "Мертвого півня" з Міськом Барбарою. З Кузьмою Скрябіним ми багато проводили часу разом. Пам’ятаю, на паромі в Британії пили віскі, а потім влаштували такий двіж на концерті!

Окрім всього іншого, мене дуже дратують артисти з вгодованими обличчями, що піаряться на темі війни. Це пристосуванська тематика. Щоб вижити, нам треба перестати собі брехати. І максимально робити на своєму місці все, що потрібно для перемоги в цій війні. Замість нас цю історію ніхто не розгребе.

– Повертаючись до шоу-бізнесу. У 2018 році ви якось сказали в інтерв’ю про Ірину Білик: тільки одягла кокошник, а вже треба – знову вишиванку.

– Білик, Полякова – таких десятки. Питання не лише в Ірині Білик. З нею все якраз зрозуміло. Треба дивитися на те, не як вона починала, випускаючи один за одним україномовні альбоми, а як продовжувала. У цьому випадку ми маємо справу з суто шоу-бізнесовою людиною, яка в якийсь час ухвалила рішення, що російською – вигідніше. Але я не хотів би нічого поганого про неї та таких, як вона, казати. Мовляв, перевзуванці. Гадати, хто там справжній, хто – ні. Хто я такий, щоб когось звинувачувати? Я можу картати за якісь справи лише себе. А що зробив особисто? Чи був стійким, чи був відвертим, чи зробив максимум, що міг? Де був? Оце моя зона відповідальності. Все інше – це справа відповідальності кожного громадянина.

Ми чомусь весь час женемося за гучними іменами. Хоча найгучніше ім’я зараз – це прізвище українського солдата, який тримає війну на своїх плечах на фронті. Це треба розуміти. Зараз унікальний час, він ніби стиснувся. Дрони ефективніші за танки, хоча це дуже серйозна зброя. Налагоджується випуск літаючих рюкзаків для десанту, які можуть підняти людину на висоту 2,5 кілометри. У Британії випробували лазерну зброю та розглядають можливість надання її Україні. Це наш шанс, щоб покінчити з імперією зла і вийти на свій рівень. Бо ми завжди належали до світової цивілізації – вільних, сильних, європейських. А не того світу, куди нас тягнули червоні кати. І куди намагаються затягнути зараз. Какая разница? Лишь бы не было войны? А може бути, як виявилося – і війна, і рабство, і смерть.

Я нещодавно навіть у саркастичну дискусію зайшов у соцмережах. Поцікавився: чому нам, українцям, дуже "заходить" пісня на вірші Тичини "Гаї шумлять"? Композиція стала хітом – вона і справді гарно зроблена, прекрасно звучить, покладена на неймовірну поезію раннього Тичини.

– Але ми знаємо, ким Тичина був потім…

– Насправді ми не знаємо, яким був Тичина. Справжнім він був на початку. А Тичина потім – це людина, яку зламали, з якої випили кров і зробили живим мерцем. Через обставини, в яких треба було обирати: або йдеш в табори, де тебе розстрілюють, або стаєш отаким Тичиною. Людиною, з якою забрали дух, а замість цього дали "цяцьки" – гроші, славу, посади. Але самого тебе вже немає. І далі ти, людина такого рівня таланту, допомагаєш більшовикам тримати свій народ у рабстві, кріпацтві і геноциді. Де тут рівень відповідальності? І наскільки варто нам тепер пам'ятати про його творчість? І дивно, чому українці кажуть: "Яка прекрасна поезія! Давайте писати більше пісень на Тичину".

Тичина був сталіністом. Він був людиною, яка повністю лягла під систему. Його учень Олександр Олесь писав: "І ти, Тичина, продався кацапам?". Це цитата. І от тому, коли мене питають про Ірину Білик, кажу: давайте краще поговоримо про щось інше.

– Розкажіть, чим займаєтеся ви зараз? Що зараз є вашою роботою?

– Два з половиною роки працював над фільмом "Люди зі сталі" і от тепер завершив роботу. Це кіно про людей, які боронили Маріуполь. Про їхніх рідних, які борються за звільнення своїх воїнів з полону. У фільмі також розповімо історію з перших вуст полонених "азовців" – медика Алли Березницької та Ігоря Бензерука, який перебував у в’язниці в Оленівці у тому бараці, що був підірваний. В фільмі хронологічно зібрані історії – від Майдану, початку війни на сході до битви за Маріуполь. Картина двомовна – українською та англійською мовами. Перший спецпоказ відбувся для майбутніх військових командирів військової кафедри університету Шевченка. Наступний ми плануємо 1 липня в Раді Європи в Страсбурзі. Думаю, орієнтовно з осені його можна буде побачити всім глядачам.

Картина зібрана з купи цікавих документальних матеріалів, зроблених прекрасними журналістами, фотографами, операторами, які в контексті цієї війни багато чого знають. Там власне і мої кадри, і Максима Дондюка, і Юрія Грузинова, і покійного Джона Миронюка, який загинув під Бахмутом, Ігоря Захаренка. Є унікальні кадри початку російсько-української війни, які зробив Максим Дондюк, перебуваючи під виглядом московського кореспондента в Слов'янську.

Там видно зсередини, як відбувалося захоплення України диверсійними групами та колаборантами. Багато також відеоматеріалів з Бучі та Ірпіня – всього, що варто бачити світовій аудиторії, щоб розуміти, що відбувається. Пісні теж пишуться, їх багато, назбиралося вже, думаю, навіть на повноцінний альбом вистачить. Єдине, то немає часу, то достатньої кількості коштів, щоб все це записати. Зараз у мене більш важливі напрямки.

– А правда, що фонд Клуні запропонував вам співпрацю в розслідуванні російських військових злочинів?

– У вам помилкова інформація – ми не працюємо з Клуні. З початку великої війни в Україну кілька разів приїздив голлівудський продюсер та режисер Даг Лайман, який працював над трилогією про Борна та фільмом "Містер і місіс Сміт". От йому я допомагав зі своєю колегою Соломією – робити зйомки, перекладати англійською. Повернувшись додому, він порекомендував нашу маленьку команду, мене і Соломію, фонду Клуні, які приїздили сюди, щоб робити фільм про військові злочини. І в результаті нашої зустрічі і комунікації Соломія пішла працювати в той фонд офіційним військовим слідчим.

– В одній із біографічних довідок про вас знайшла інформацію, що ви свого часу породичалися з Олегом Скрипкою.

– Я хрещений тато старшого сина Олега Романа – він вже дорослий парубок. Час від часу спілкуємося. Але зараз такого немає, що їдеш до когось в гості і проводиш там багато часу. Всі зайняті люди.

– Що б ви порадили людям, яким зараз доводиться змінювати все в житті через війну – професію, місце проживання?

– Багато років я працював виключно музикантом. Коли стався ковід, і музична діяльність, як і у всіх моїх колег, полетіла до дупи, став займатися режисурою документального кіно. Але і не тільки цим. Роблю виставки, займаюся різними інформаційними проєктами. Зараз такий час, коли людина не може бути суто вузькопрофільним спеціалістом. Ти маєш вміти багато речей, тому що людей мало – війна покосила і чимало поїхало тих, хто не готовий пережити цю трагедію тут. І бути в ній учасником. Але це вибір кожної людини. Може, вони допомагають фінансово з-за кордону. І це теж дуже добре. Проте залишається купа роботи, яку треба робити. Тому я порадив би людям, які зараз починають все спочатку, не зупинятися.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучим та актором Геннадієм Попенком – про відомих колег на фронті та свою роботу в ЗСУ.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!