Без світла

Ну дивіться, все дуже просто. Відключають світло, як то кажуть, «серед білого дня», тобто посеред літа. Свідомість через механізм пам’яті автоматично стрибає на старі граблі зимового блекауту.

Той факт, що довкола все квітне й буяє (через що за інших обставин ми б раділи життю на повну котушку), до уваги не береться. Інстинкт збереження виду через гормон кортизол диктує нам необхідність тривожитися більше, ніж того вимагає очевидна ситуація.

Світло в нас асоціюється з прогресом, добробутом, успіхом і взагалі всім прекрасним. Ми сприймаємо все це як частину людської сутності, хоча слово «прогрес» вигадав абат Сен-П’єр 1737 року. Далі через тривалу французьку культурну експансію ми сприйняли нав’язану модель розвитку людства включно зі стратегіями успіху як безальтернативну.

Разом із цією моделлю ми отримали оцінкові шкали того, що є добрим, а що — поганим, що має нас тішити, а що — занурювати в переживання глибокого горя.

Поява електрики не мала на меті ощасливити людство. Це була промислова необхідність збільшити робочий день та унезалежнити промисловість від великої кількості робочих рук. Безробіття спричиняло появу великої кількості вільного часу. В одних — унаслідок надмірного збагачення, в інших — унаслідок зубожіння. І те, й те зумовлювало розвиток індустрії розваг, яка паразитувала на маніпулюванні різними видами освітленості, починаючи від кінематографу й закінчуючи рекламою.

Відповідно за кілька поколінь наявність світла в нас прямо асоціюється з благополуччям і успіхом, а темрява — зі смертю й занепадом.

І це при тому, що ми третину життя свідомо проводимо в темряві, тобто уві сні. І щодня прагнемо цієї темряви дуже сильно.

Тобто ми, може, й не хотіли б. Але організм, який є розумнішим за нас, каже, щоб ми не брали дурного в голову й лягали спати тоді, коли закортить.

Інша асоціація, що виникає з відключенням світла, — це холод. Зима, коли світловий день фізично менший, несвідомо настає в головах людей посеред спекотного літа. Це дуже стара прошивка, яку стрес активізує, коли прогнозувати майбутнє стає неможливо й звичайні календарні зміни більше не важливі. Бо ти не маєш якихось особливо переконливих шансів дожити до наступної пори року.

Як усі ці відключення, які вже є і ще будуть, впливають і впливатимуть на стійкість людей, на їхній настрій, стан, агресію, апатію?

Що старші люди, то їм легше це переживати психологічно, але важче — фізично. Вони в житті вже всякого набачилися й напереживалися, проте електрика критично пов’язана з підтриманням їхньої життєдіяльності, адже біологічних ресурсів уже значно менше.

Для людей, у яких більша частина мізків — у смартфонах, це життєва катастрофа, тому що соціальні мережі є ерзацом ідентичності. Коли вони перестають діяти, людина опиняється наодинці сама з собою. І може статися так, що там виявляється порожнеча або зовсім не те, за що вам ставили «лайки».

Це така загальна шкала, на якій є багато різних дрібніших соціальних поділок.

Інша шкала, за якою розподіляються настрої, — це депресивність і тривожність. Саме собою відключення світла не спричиняє цих станів. Воно взагалі нічого не спричиняє. Відбувається генералізація схильності людини до тих чи тих змін настрою, й ця схильність приблизно на 20% визначається спадковістю та психологічними травмами дитинства.

Тобто якщо уявити фантастичний сценарій, за яким раптом на невизначений термін рандомно запанує день без ночі та спека, відключення Інтернету через сонячні спалахи, то розподіл психологічних наслідків був би такий самий.

Щодо стійкості.

В умовах стресу частина суспільства атомізується, частина — об’єднується. Загалом розподіл відбувається за принципом оптимізації ресурсів. Слабша частина суспільства об’єднує ресурси, доки це оптимізує їхню життєдіяльність. У сильнішої частини теж є свої обмеження на доброчинність.

Що сильніша в суспільстві соціальна етика, то довше вона утримує спільноту в стані кооперації. В разі виснаження ресурсу вона розпадається на суму моралей різних соціальних груп і окремих особистостей. Ці моралі або домовляються виробити нову соціальну етику кризових умов, або починають взаємно ворогувати.

Яким буде відчуття колективного несвідомого, як воно видозмінюватиметься?

Дідусі Юнг і Фройд придумали нам терміни «архетип» і «несвідоме», але на посполитому рівні найвалідніший термін — це слово «чуйка». Не заглиблюючись у сфери паранормального й вульгарно узагальнюючи здобутки нейробіології, можна сказати, що мозок сприймає абсолютно всі сигнали ззовні й навіть їх обробляє, але більшість нейронів зайнята блокуванням цих сигналів як непотрібних для підтримання життєдіяльності.

Життєдіяльність — це не зовсім те, про що ви думаєте. Це підтримання сердечного ритму та роботи легенів, утримання рівноваги в просторі. А все решта — від лукавого, який називається цивілізацією й антропогенезом.

Префронтальна кора головного мозку, та частина, де гіпотетично розташована наша свідомість, — це «мала дитина» антропогенезу, закинута в хаотичний світ техногенної й екологічної катастрофи, який ми називаємо розвитком людства.

Тобто всі наші емоційні реакції по суті є дитячими. А дитячі реакції рідко відповідають потребам тіла. Й невдовзі вступають у конфлікт із організмом, від чого ми хворіємо. А на що наше тіло «хоче» захворіти, залежить, як було зазначено вище, від спадковості та пережитого раніше травматичного досвіду.

Стійкість суспільного організму залежить від раціональної співпраці різних його органів із різними потребами ефективного функціонування. Всі мантри про уніфікацію світогляду та життєдіяльності добрі, допоки від печінки не вимагають діяти, як серце, а від нирок — як мозок. Найодіозніше в цьому сенсі виглядають спроби ідеологічно відрегулювати репродуктивну функцію.

Які додаткові чинники на це все впливають? Ті, що їх ми цивілізаційно вирішили вважати основними. На фронті — не дуже, тарифи підвищили, мобілізація, робочі руки, акцизи, ціни, далі буде.

Яким є запас міцності в суспільства? Значно більший, ніж саме суспільство гадає. Проблема в тому, що воно не обов’язково мусить існувати у вигляді політичної нації. Сім тисяч років цивілізації показують дуже різні форми існування суспільств. І суспільству навіть не надто потрібна держава.

Хоча кожна держава щосили намагається ототожнити себе із суспільством, нав’язуючи безальтернативний спосіб взаємного існування. Прудон із Бакуніним тут би посперечалися.

У що це може вилитися? Ми десять років живемо в стані хронічної ретравматизації. І наша свідомість до цього звикла, встановлюючи нові поняття норми, хоча не встигає за змінами обставин.

А організм не надто в курсі, тому реагує розладами поведінки, серцево-судинними захворюваннями й усім іншим, у кого що було в заначці нездоров’я. Хвороба — вона не лише сама собою хвороба, вона відволікає голову від фантомних болей на дуже конкретні тілесні.

Які в нас є варіанти з огляду на всі ці чинники впливу і як їм можна протидіяти, аби вберегтися?

Людина — така хитрозроблена істота, що намагається зберегти свою ідентичність і всі обставини комфортного буття в умовах стрімких непередбачуваних змін.

Що більше амбіцій по збереженню ідентичності та комфортності, то більша травма під час зіткнення з реальністю. Наприклад, нас багато років вчили розвитку лідерських здібностей, аж доки не виявилося, що працювати під чиїмось керівництвом реально нікому. Бо вчити ефективно підпорядковуватися комусь — це дуже неполіткоректно.

Настав час розгинання пальців, які щонайменше два покоління відважно загинали у вигляді переліку різних своїх «євро-хотелок». Це на індивідуальному рівні.

На соціальному рівні на нас чекає стрімкий процес стратифікації суспільства. Є соціальний запит на зміну суспільної форми всіх основних соціальних інститутів. Влада робить вигляд, що такого запиту немає, та це ненадовго.

Відбудеться посилення наявних у суспільстві стратифікаційних обмежень. Оскільки влада блокує нові канали підвищення наявних статусів, відбувається посилення горизонтальної мобільності. Те, що ми називаємо розвитком громадянського суспільства.

Через зміни у величезної кількості суб’єктів одного соціально-економічного статусу на інший з’являться нові, перехідні форми маргіналізації. Це не має прямого зв’язку з матеріальним статусом, а залежить від стану наповненості або спустошеності особистості.

Порівняльна роль компонентів соціального статусу девальвується. Тобто критерії приналежності до влади або системи управління стануть чинниками ризику, а не цінністю.

Наявність доходів у перспективі інфляції очікує та сама доля.

Соціальний престиж освіти й кваліфікації перестане бути атрибутом, необхідним для соціальних ліфтів. Самоосвіта з погляду стабілізації психічного стану домінуватиме над освітою класичного зразка. Кваліфікація визначатиметься наявністю практичного досвіду, а не довідкою про її наявність.

Оскільки соціальна структура стрімко змінюється якісно та кількісно, і як саме точно, ми не знаємо, то можливості індивідуального розвитку дуже поляризуються. Загальна депопуляція населення створює картину, подібну до епідемії чуми в XIIІ столітті. «Дуже довго майже всі товари коштували вдвічі більше, ніж до епідемії, вартість праці та всілякої ремісницької й замовної роботи зросла більш як удвічі проти звичайної ціни. По всіх містах серед мешканців були сварки та позови через спадщину», — так описував хроніст Маттео Віллані реалії Італії.

Ну й соціальна поляризація суспільства. Світло й темрява, день і ніч, чорне та біле. Або ти воюєш (воював), або ти — ухилянт, або ти залишилася, або втекла, посмертно ти — герой чи героїня, а за життя — невідомо хто й звати тебе ніяк. Соціальне дно не те, щоб сильно поглибиться, а просто даватиметься взнаки більше. Криміналізація, наркоманія, самогубства. Те, про що не прийнято публічно говорити. Але воно саме про себе скаже.

Якщо ви сприймаєте перелік цих чинників як якийсь жах у стилі Стівена Кінга (до речі, в нього є чудова повість «Туман» або «Імла», де дуже добре описано модель соціальної трансформації в малій соціальній групі в умовах кризи), то ви трохи помиляєтеся.

Це абсолютно закономірне явище в розвитку суспільства, яке десятиліттями перебувало в прокрустовому ложі власних романтичних ілюзій і зовнішньополітичних обмежень. Війна — це, зокрема, й соціальна трансформація вибухового характеру, якщо досі держава обмежувалась імітаціями.

Психологічне прийняття цієї реальності не означає капітуляції перед обставинами. Прийняття реальності оптимізує ваші енерговитрати за однієї умови. Треба мати сміливість відмовитися від тих уявлень про реальність, які не дають вам змоги, як Вінні-Пуху, висунути голову з глечика з медом ресентименту.