Молдовський «Макбет» в Івано-Франківську

Сьогодні завершується театральна частина програми Першого українського шекспірівського фестивалю в Івано-Франківську. Залишився тільки італійський Гамлет, який увечері на сцені франківців з’ясовуватиме, бути чи не бути. Потім — закриття фестивалю й у неділю — підсумковий круглий стіл із гостями й учасниками. Не маю здібностей макбетівських відьом-віщувальниць, аби розповісти подробиці того, як усе пройде, але цих відьом бачила й навіть познайомилась особисто. Розповіли вони про інше.

Не дивує той факт, що до країни, в якій відбувається повномасштабна війна, багато іноземних шекспіроманів і просто любителів побоялися їхати. Зі сміливих іноземців привезли на розсуд учасників фестивалю свої постановки театрали з Польщі (Театральна академія імені Олександра Зельверовича, вистава Matulka, режисерка Юлія Букала), Італії (The English Theatre Company & La Ribalta Teatre (Піза), сценаристи, режисери й актори Альберто Ієрарді, Джорджо Вієра та Едріен Г’юз) та з Молдови («Театр без назви», режисер Міхай Тарна).

У програмі фестивалю на великій сцені організатори заявили лише дві масштабні вистави. У перший день фестивалю це була одна з кращих шекспірівських вистав київських тезок-франківців «Коріолан» (режисер Дмитро Богомазов). Другою став «Макбет» із Молдови. Кураж (сміливість — рідною мовою молдовських гостей) у формі постановки в країні, яка переживає повномасштабну війну, Міхай Тарна демонструє не вперше. У поточному репертуарі Франківського театру йде єдина його вистава воєнного часу з місцевими акторами — «Дон Кіхот».

Випадково заблукавши в лабіринті театру, я потрапила до порожньої глядацької зали, в якій Міхай особисто керував технічними працівниками та контролював відтворення декорацій «Макбета». Сценографія вистави — Міхай Тарна й Адріан Суручану. На третині сцени, ближче до глядача, — земля. Справжня й багато — цілих дві тонни. «Це ми з собою привезли», — пожартував Міхай. Але правда-уточнення прозвучала одразу: ґрунт таки наш, рідний український, щоправда, у виставі він матиме «шотландську національність». Середня частина сцени — мінібасейн. Вода — теж справжня, щоб Леді Макбет ефектно омила руки від крові й не тільки.

Народна мудрість стверджує, що двічі в одну воду не ввійдеш, — можливо, й так. А от я з досвіду стверджую, що на тисячах квадратних метрів Франківського театру двічі (або навіть більше) можна заблукати. Знову випадково потрапляю, але вже на репетицію. На сцені в три яруси вертикально розвішано багато одягу. Підглядаючи, відчуваю, що класичного «Макбета» таки доведеться перечитувати.

І поки підготування тривали, мені вдалося не лише знайти вихід із театру, а й отримати для нашого видання ексклюзивний коментар іншого представника театральної родини Тарна — Ніку. Він є не лише меншим братом режисера-постановника, а й генеральним директором молдовського «Театру без назви».

«Ми з Міхаєм — наполовину українці. В нашої мами дівоче прізвище — Бондаренко. Мама обожнює керівника Івано-Франківського театру Ростислава Держипільського. Дала нам із братом завдання обійняти його за неї. Ми абсолютно підтримуємо Україну та вклоняємося сміливості вашого народу. У вас є таке влучне словосполучення — «цвіт нації». Ми бачимо, що, на жаль, саме такі українці гинуть. Портрети ваших героїв тут, у центрі міста, вражають. Це болить і нам. Цю кров кровожерливі росіяни не змиють ніколи й нічим. Ми з Ростиславом знайомі та дружимо дано. Із Шекспіром теж давно «дружимо». «Макбет» — це третя вистава за творами класика в нашому репертуарі. Незабаром буде четверта — «Сон у літню ніч» — і п’ята. Восени чекаємо на франківчан у себе. Нещодавно в нас був Маріупольський театр (Донецький академічний обласний драматичний театр, переселенці з Маріуполя, нині в Ужгороді. — Ю.С.) і Хмельницький театр (Хмельницький обласний академічний музично-драматичний театр імені М.Старицького. — Ю.С.). Ми обов’язково зробимо спільні проєкти з українськими театрами. Команда нашого театру, яка підтримує Україну, відразу погодилася приїхати на Перший шекспірівський фестиваль. Ми повинні бути тут, і ми тут. «Макбет» — це найсвіжіша постановка нашого театру за Шекспіром. Її зроблено під час війни. Загалом у п’єсі багато війни, як і багато тем, що перегукуються з українськими реаліями. З цією виставою ми були в Румунії, в національному театрі, теж на Шекспірівському фестивалі. У планах — участь у такому ж фестивалі в польському Гданську. Це складна вистава, й не лише тому, що в ній дуже багато декорацій. Хоча, правду кажучи, в нас є й значно складніші вистави. «Макбета» Міхай поставив фактично за два місяці, але виношував ідеї, роздумував, творив близько пів року. Він може радитися зі мною лише щодо кастингу. На інші процеси я не впливаю. Іноді я пропоную себе як актор (Ніку — актор за освітою й паралельно рок-музикант за покликом душі. — Ю.С.). Але Міхай мені каже категоричне «ні». Я ось мав грати Банко в «Макбеті», проте через директорські обов’язки не встигав на репетиції, і брат-режисер мене «вигнав» із вистави. Тому я сьогодні відповідаю за субтитри».

У середу в межах фестивалю у Франківську проводили майстер-клас із субтитрування за творами Шекспіра. Тих, хто гадає, що це просто — розмістити текст десь над сценою чи біля неї, щоб глядачам було зручно та зрозуміло читати, — розчарую. Насправді це ціла наука. Шекспірознавці ділилися секретами майстерності в теорії, на практиці ж саме «Макбета» виявилося, що це працює інакше.

Вистава звучала рідною офіційною мовою Молдови — румунською. Мова гарна, за звучанням нагадує італійську. Можливо, комусь у залі й пощастило почути все в оригіналі, від чого, власне, й створювалося цілісне сприйняття. Нерумуномовним глядачам не залишалося нічого іншого, як читати двомовні субтитри — українською й англійською. Повного синхрону з грою акторів не вийшло. Тому де чиї репліки, часто доводилося зіставляти після слів, які прозвучали хвилинами раніше. Титри до вистав Шекспіра виявилися складними, як і його драматургія. Тож усім, хто плануватиме участь у другому й наступних шекспірівських фестивалях, варто врахувати, що для глядацького «комфорту» на текстовий синхрон, можливо, слід витрачати часу не менше, ніж на виставу.

На вході до глядацької зали помічаю, що «Театр без назви» приїхав зі своїми білетерами — вродливі жінки привітно зустрічають глядачів. Усі в однакових костюмах із емблемою театру. Вже в партері підходжу до однієї з красунь і українською (організатори фестивалю попередили мене, що нашу солов’їну гості розуміють, хоча розмовляють не всі) звертаюсь із уточненням, скільки триватиме вистава. Мовою Шекспіра чую про часові межі — майже дві дії, три години. Уточнюю, коли початок. «Вистава вже триває», — звучить у відповідь. І тут я розумію… Білетерів немає, це «режисерська пасхалка» — переді мною одна з макбетівських відьом-сестер.

Якби Шекспір знав пізнішу народну мудрість — «послухай жінку й зроби навпаки», доля Макбета, можливо, склалася б інакше. Зловісні сестри (Антонія Баранча, Вікторія Цуркану та Рада Мішкой), наче три змії, звиваються на сценічній землі з тілами «мерців» і проголошують довірливому Макбету (Александр Русу) свої пророцтва.

Не знаю, як у інших виставах, але в «Макбеті» Міхай Тарна не шкодує своїх акторів. Це буквально. Почуття кохання, піднесення та легкості подружжя Макбет демонструє в досить складний, хоч і красивий спосіб — майже 15-хвилинним акробатичним номером. Видовище заворожує, але лякає тим, що Леді Макбет (Міхаела Попеску) якщо й не загине раніше, ніж це прописав драматург, то скалічиться точно. Еквілібристика Леді відточена, глядач аплодує, страх зникає. Пізніше у виставі будуть високо «підвішені», ніби на гойдалках, у згаданому гардеробі Макбета відьми. Спочатку здається, що вони викурюють себе, наче міль із шафи, хоча насправді вони додають мук совісті Макбету в його танці-галюцинації на банкетному дійстві.

Образ короля Дункана, яким його побачив Тарна, здався мені частково не шекспірівським. На початку вистави це інфантильний монарх. Він схований у завісу вистави й виникає з неї, сидячи на щаблях/драбині своєї влади з льодяником у руці. Щось у молдовському трактуванні Дункана є від одержимо-психопатичного правителя. Він не церемониться зі своєю свитою, б’є, вимащує землею, надягає відро на голову, ґвалтує.

Сценічну дію «насильницьких» перипетій боротьби Макбета за владу режисер неодноразово перериває прийомом стоп-кадру з іншої царини — кіно. Відразу за основною завісою на весь «екран сцени» опускається біле полотно. Режисер ніби дає глядачеві й акторам відпочити, споглядаючи покадрово збільшені елементи класичного живопису, та пояснює, звідки брав натхнення і що насправді історія Макбета заполонила культуру й життя загалом набагато більше, ніж ми думаємо.

Омріяне королівство Макбет Тарни отримує у вигляді хиткої дерев’яної конструкції, на якій зверху лежить пам’ятник-«труп» убитого короля Дункана. В цьому ж королівстві-склепі Макбет розіпне свого друга Банко (Петре Драганча). «Красиве» режисерське рішення вимагає горизонтального підвішування — підв’язування мотузками актора до імпровізованої стелі склепу.

Пізніше привид Банко зійде на престол у прямому розумінні, босими ногами. Ця жертва тирана «коронована» кров’ю, червона рідина тече з рота, бруднить одяг. Щось є в цій мізансцені від звичного образу Ісуса. І поки це яскраве дійство відбувається, є час відшукати й інші паралелі, тому що кров на сцені не викликає вау-ефекту в українських глядачів. Наш режисер Максим Голенко давно привчив публіку до того, що «крові» мало не буває й насправді це не страшно.

Чого слід боятися в «Макбеті» Тарни — то це надзвичайно гучної музики. Відомо: що занадто, те може, в цьому випадку, призвести до втрати слуху перших рядів партеру. І ще. Знати про війну — це одне, але відчувати її «маркери» — геть інше. Тому про імітовані звуки вибухів вразливу щодо воєнних реалій українську публіку організатори мали б попередити на початку вистави.

Із цією виставою «Театр без назви» може сміливо брати участь і у фестивалі (якщо, звісно, такий проводиться) на честь румуно-французького драматурга, засновника «театру абсурду» Ежена Йонеску. Як зазначено на сайті театру, не Шекспіром єдиним, а також і Йонеску надихався постановник під час роботи над виставою. «Парадоксальний театр», який проявляється в тому, що світ абсурдний, адже люди знищують собі подібних, у режисурі Тарни поєднав двох видатних і кардинально різних драматургів. Шекспірознавцям та йонескознавцям режисер залишає багато «завдань»-загадок. Нехай досліджують.

А я прощаюся з Івано-Франківщиною та Шекспірівським фестивалем, який добігає кінця, й готуюся відвідати (за традицією, інкогніто) один із театрів на іншому кінці нашої країни.

Щоправда, він про це ще не знає.