Анна Стен: перша українка у Голлівуді

У червні 2019 року у Києві, а потім в Одесі пройшов єдиний в Україні та найбільший у Європі фестиваль німого кіно та сучасної музики "Німі ночі", мета якого – популяризація архівного кінематографу. У його програмі було показано фільм "Мій син", випадкова знахідка якого у 2008 році в синематиці Буенос-Айреса стала справжньою сенсацією – картина одного з основоположників ліричного радянського кінематографу Євгена Червякова вважалася безповоротно втраченою. Головну роль у фільмі зіграла голлівудська зірка Анна Стен.

За кордоном, де актриса прожила більшу частину свого життя, про її українське походження майже ніхто не знав – там її вважали американкою, оскільки зліт її кінокар'єри відбувся в Голлівуді, або німкенею – більша частина її фільмів знята німецькою мовою, хоча ще 1942 року в інтерв'ю журналу Ukrainian Life, а потім американській журналістці Джон Орлік вона сказала, що вважає себе українкою.

Анна Фесак із Києва

Анна Фесак – чи, як пишуть деякі джерела, Фесакова – народилась у Києві. А ось дату її народження встановити складніше, оскільки дані з різних джерел не співпадають, проте найчастіше згадується 3 грудня 1908 року. Про сім'ю Анни теж відомо небагато, і тут доводиться більше покладатися на легенди, а не на реальні факти. За одними відомостями, її батько, українець за національністю, працював продавцем у магазині, за іншими – був танцюристом. Але якщо врахувати, що мати Анни, шведка, була балериною у Київському оперному театрі, другий варіант кращий – у балерини більше спільного з танцюристом, ніж із продавцем.

Студентка Київського театрального технікуму

Анні довелося рано подорослішати: коли, повернувшись із фронтів Першої світової війни, помер її батько, їй було лише дванадцять років. Щоб допомогти матері матеріально, вона влаштувалася працювати в газету "Пролетарська правда", що щойно відкрилася, а паралельно – дали про себе знати батьківські гени – грала в Малому театрі, що розташовувався на Хрещатику. Після його закриття у 1923 році перейшла до студії, якою керував колишній мхатівець Іван Чужий. Через рік вона, набравшись сценічного досвіду, вступила на факультет кіно Київського державного театрального технікуму, де викладали режисер Аксель Лундін та кінодраматург Микола Лядов, письменник Олександр Дейч та композитор Михайло Вериковський. Учням викладали українознавство, історію кіно, технічні прийоми гри в кіно та рухи на кіноекрані, темпоритм, майстерність побудови кадру, зокрема й під час натурних зйомок, мистецтво написання сценарію, кіномонтаж та навіть історію моди. Можливо, ці знання згодом зробили Ганну не лише талановитою актрисою, а й однією із найстильніших жінок Голлівуду.

Особисте щастя та заступництво Станіславського

У цей час Ганна знайшла й особисте щастя – її першим чоловіком став відомий київський конферансьє Борис Бернштейн, який виступав під псевдонімом Стен. Ним Ганна замінила своє неблагозвучне прізвище, і, можливо, це принесло їй удачу. На київській сцені її побачив директор МХАТу, який запросив актрису спробувати свої сили на московській сцені. Зігравши у виставі аматорського театру "Брати Карамазови", вона привернула увагу самого Станіславського. Знаменитий режисер узяв дебютантку під свою опіку – завдяки йому вона закінчила Московську кіноакадемію, після чого досить швидко дебютувала в кіно. Перша її робота у фільмі Бориса Барнета "Дівчина з коробкою", принесла Стен успіх. Тоді ж на Ялтинській кіностудії було знято й єдиний український фільм Анни – "Провокатор" режисера Віктора Туріна, який довгий час не значився в офіційній фільмографії актриси. Режисер наступної її картини "Земля в полоні", Федір Оцеп, став другим чоловіком актриси, але й з першим вона зберегла чудові стосунки, та й від псевдоніма не відмовилася – під ним вона згодом і увійшла в історію кіно.

Фатальна Грушенька

Роль у фільмі "Білий орел", яку показали не лише у Радянському Союзі, а й у Європі та навіть у США, відкрила Анні шлях за кордон – вони з чоловіком переїхали жити та працювати до Німеччини. Майже відразу ж у журналі "Пролетарський театр" з'явилася стаття критика Хрісанфа Херсонського – прототипу Латунського з "Майстра та Маргарити" – про "безпринципність" та "продажність" молодої актриси, яка "продала" не лише любов до кіно, а й радянське громадянство . Після такої статті – а насправді доносу – повернутися додому Стен вже не могла. Втім, на той момент вона про це не замислювалася – її кар'єра в Німеччині складалася якнайкраще. Успіх їй принесла картина її чоловіка Федора Оцепа "Вбивця Дмитра Карамазова", де вона знову, як колись у Києві, зіграла Грушеньку. Але роль, у якій Анна спромоглася розкрити весь відпущений їй природою драматичний талант, як виявилося згодом, стала для неї фатальною.

"Примха Голдвіна"

Фільм побачив співвласник студії Metro-Goldwyn-Mayer Семюел Голдвін і захотів зробити з Анни зірку світового масштабу, замінивши нею Грету Гарбо. Його запрошення переїхати до США та розпочати новий, голлівудський, етап своєї творчості Стен сприйняла з натхненням. 1932 року вона вже з третім чоловіком, архітектором і кінопродюсером Євгеном Френке, перебралася в Америку. Але на шляху до слави та успіху стала перешкода у вигляді акценту: англійська мова була для актриси чужою, а для зйомок в американському кіно необхідна була бездоганна вимова. Незважаючи на всі зусилля, повністю позбутися акценту вона так і не змогла, і це стало однією з причин того, що висот Гарбо Стен у Голлівуді так і не досягла.

До того ж Сем Голдвін почав ламати акторську індивідуальність Анни, підганяючи її під стандарт Золотого віку Голлівуду, тоді як її натура вперто чинила цьому опір. В результаті фільми за її участю – екранізація роману Еміля Золя "Нана", а також "Ми знову живі" за романом Льва Толстого "Воскресіння" – у прокаті провалилися. Анні було прикро, адже вона могла створювати набагато драматичніші та психологічно глибші образи, ніж ті ходульні блондинки, яких у великій кількості штампувала на той час Фабрика мрій. Після третьої спроби, яка також виявилася невдалою – фільму "Шлюбна ніч", у якому Анна зіграла разом із Гарі Купером, Семюел втратив інтерес до актриси, яку в Голлівуді почали називати "примхою Голдвіна". Незважаючи на це, їй вдалося зберегти з ним добрі стосунки – в інтерв'ю вона, незважаючи на образу, не сказала про Голдвіна жодного поганого слова. Втішним для обох став приз "За найкращу режисуру", який цей фільм отримав на Венеціанському кінофестивалі. Останнім фільмом у кар'єрі Анни стала військова драма "Монахиня та сержант", який вийшов 1962 року. Більше актриса в кіно не знімалася.

Життя після кіно

Після невдачі в Голлівуді Стен вирішила знову звернутися до театру, дебютувавши на Бродвеї у виставі за п'єсою Бертольда Брехта "Тригрошова опера". Вона також спробувала себе на телебаченні, зігравши в серіалі "Арешт і суд", і на радіо, захопилася живописом і досягла у цьому виді творчості непоганих результатів – її роботи виставлялися у художніх галереях, наприклад, у музеї Бостона. У 50-х роках Стен почала викладати акторську майстерність студентам, допомагала радянським емігрантам, навіть якщо бачила, що вони брешуть їй про своє складне матеріальне становище, щоб виманити в неї більше грошей. Організувала переїзд свого колишнього чоловіка Федора Оцепа, який страждав від переслідувань фашистського режиму в Німеччині, до США. Померла Анна Стен 12 листопада 1993 року у Нью-Йорку – причиною смерті став серцевий напад.