«Я вкладаю багато любові в кожний фільм». Розмова з голлівудським актором Віґґо Мортенсеном

Мортенсен — американський актор данського походження, тричі номінант на премію «Оскар». Найбільш відомий роллю Араґорна в кінотрилогії «Володар перснів», а також роботами у трилерах Девіда Кроненберга. Захоплюється фотографією та живописом. Активно підтримує Україну. Так, у березні цього року з’явився у футболці з білим тризубом на кінофестивалі в Глазго, зазначивши: «Ми підтримуємо українців проти російської агресії, проти людей, які їй потурають. У Росії, а особливо за її межами».

Віґґо Мортенсен став почесним гостем Третього фестивалю глядацького кіно «Миколайчук open», який завершився в Чернівцях. Актор так само був у футболці з тризубом і виголосив коротку промову українською. Мортенсен представив свій другий повний метр як режисера — «Мертві не завдають болю».

Дія цієї драми-вестерну розгортається в Америці у переддень, під час і після Громадянської війни. Головна героїня, франкоканадка Вів’єн Ле Куді (люксембурзька зірка Вікі Кріпс), намагається бути незалежною в переважно чоловічому світі. Аби здихатися багатого переслідувача, вона тікає з данським мігрантом Хольгером Ольсеном (Мортенсен), хоча й відмовляється одружитися з ним; між тим на неї очікує нова небезпека в особі жорстокого сина місцевого магната. Мортенсен свідомий, що у США 1860-х див не буває, тож подальший розвиток подій включає зґвалтування, небажану вагітність, смерть героїні й криваву помсту. Кінокритик із журналу Variety пише: «Скільки партнерів прив’язували себе до чужої мрії, а потім змушені були пристосовуватися, коли вона виявлялася розчаруванням? Фільми нечасто показують цей досвід із погляду жінки, що робить просвітницький підхід Мортенсена досить освіжаючим, навіть якщо незалежність Вів’єн відчувається як погана новина».

У Чернівцях Мортенсен зустрівся з пресою та публікою. Пропонуємо вам розмову на основі записів цих подій.

Автор дякує Олені Чиченіній і виданню «Шпальта» за допомогу в роботі над текстом.

— Віґґо, як зреагували ваші колеги й друзі, коли дізналися, що ви їдете в Україну?

— Я нікому не сказав, окрім моєї дівчини й сина. Вона трохи нервувала, але я пояснив їй, що нічого страшного. Я надішлю тобі кілька фотографій цього прекрасного міста, і все буде гаразд.

— Історія, що ви оповідаєте у фільмі, близька українцям через теми, які вона порушує: війна, втрата близьких…

— Я сподіваюся, що люди, які подивляться «Мертві не завдають болю», подумають про жінок, що залишилися вдома і тримають разом сім’ї, міста, і, до певної міри, всю економіку, всю систему, поки чоловіки — переважно чоловіки — далеко від дому. Я знаю, що переважно цей тягар лежить на жіночих плечах.

— Чи хотіли ви відтворити образ жінки, яку знали?

— Фільм присвячений моїй мамі. В кінці є її дівоче прізвище. Як і Вів’єн, вона була звичайною домогосподаркою, мамою (трьох хлопців у нашому випадку), але лишалася дуже цікавою до інших людей, інших культур, до мистецтва. Вона ставила багато запитань. Була незалежною, вольовою, впертою, вільною через те, як вона мислила. Я думав, як би вона реагувала в такій ситуації. Вів’єн теж має сильний внутрішній світ. Вона середньостатистична жінка, що має особливий тип краси, пов’язаний із тим, хто вона є і як себе бачить. А ще у вестернах незвично, коли в центрі оповіді жінка. Також незвично оповідати про жінку, коли її чоловік іде на війну. Що відбувається з такими жінками, як Вів’єн, коли їхні сини, партнери чи батьки йдуть на війну? Я раніше не бачив таку історію. Тому вирішив, що зроблю це.

— А які ще образні риси ви вважали необхідними для героїні?

— Важливо те, що люди не говорять. Вів’єн і деякі інші персонажі вміють спілкуватися мовчки. Потрібно знайти когось, хто має цей дар. Тож я сподівався, що Вікі Кріпс зіграє цю роль. І Вікі зробила все, про що я мріяв, і навіть більше. Вона так само дуже сильна і вперта, має власні ідеї та дуже добре вміє їх висловлювати. Коли вона сказала «так», я зрозумів, що точно вийде цікава історія.

— Чому ви вирішили сумістити режисуру з виконанням головної ролі?

— Я спочатку не збирався грати Олсена, планував іншого, молодшого актора. На жаль, після багатьох місяців він із невідомих причин покинув проєкт. Я зрозумів, що маю зіграти сам. Тож я зробив героя старшим, а також данцем, бо знаю цю культуру й мову, і знаю, як звучать данці, коли говорять англійською (усміхається). Знаючи історію Данії, я розрахував, що Олсон міг брати участь у війні 1848–51 років, коли Пруссія напала на Данію, але та перемогла. Тобто все сходилося.

До речі, під час зйомок я думав про Україну, бо в тій війні Пруссія відтяла в Данії шматок території на сході країни. Після Першої світової Данія закликала великі держави світу, як-то Великобританію та США, натиснути на Німеччину, щоб та повернула землю, але цього не сталося. Я також думав про війну 1939 року, коли Росія напала на Фінляндію. Фіни показали себе як потужна та смілива нація, не дали себе завоювати. В Україні відбуваються схожі події. Але я дуже хочу, щоб вам повернули ваші землі.

— Чи багато спільного має бути між вами і вашими персонажами?

— Щось у мені пов’язане з кожною роллю, навіть дивне. Одного разу я грав смерть Люцифера, і це теж був я, мій голос і моє тіло. Я ще не з’їхав з глузду, розумію, що це не по-справжньому, але намагаюся бути якомога ближчим до героя. А коли я писав сценарій «Мертві не завдають болю», то намагався бути Вів’єн, намагався бути іншими героями, щоб зрозуміти, чому вони роблять те, що роблять. Тож так, у кожній історії, в якій я граю чи яку фільмую, завжди є щось особисто моє. Але ще я вкладаю багато любові в кожен фільм. Не хочу, щоб ви пропустили це.

— Хронологія «Мертві не завдають болю» вкрай нелінійна: спочатку те, що мало б бути кульмінацією, потім низка флешбеків. Ви так задумали одразу чи зробили вже під час монтажу?

— Ні, я так написав. Я впевнений, що авдиторія здатна зрозуміти, де початок, де кінець: таким чином ви самі створюєте фільм. Не люблю підкреслювати події діалогом або музикою, не люблю казати глядачу: «Ти маєш зараз відчувати це, а зараз — те». Глядачі набагато розумніші, ніж вважають деякі режисери та продюсери. Тож коли ви бачите фільм, я більше не пишу його, але, очевидно, пишете ви. Іноді люди кажуть речі, які мене дивують, але, можливо, вони мають рацію, бо це вже ваш фільм. До речі, вже на монтажі я спробував розкласти все в хронологічному порядку. Мені сподобалося і водночас не сподобалося так само сильно.

— Що саме вам не сподобалось?

— Коли ви бачите в першій же сцені, як закінчується життя Вів’єн, то все, що ви дізнаєтесь далі про неї, починаючи з дитинства, має глибший сенс. Цінніше, хоча й сумніше. Всі її стосунки з батьками, народження її сина — все, що вона робила, набуває особливого забарвлення. Крім того, у другій сцені кілька людей гинуть, а потім ви дізнаєтеся, чому вони помирають. Деякі журналісти казали: «Гарний фільм, добре знятий, шкода тільки, що така структура». Інші кажуть, що структура чудова. Ви не можете зробити фільм, який сподобається всім. А я зняв фільм, який хотів бачити сам. І якщо він сподобається комусь іще, я щасливий.

Перекладачка Софія Горелік, Віґґо Мортенсен, та програмний директор фестивалю Алекс Малишенко 

— Вестерн — це часто про фатальний вибір. Чи є вибір, перед яким ви ніколи б не хотіли опинитися?

— Вибір, перед яким я б ніколи не хотів опинитися, і, на жаль, багато хто у вашій країні його зараз має робити — це вбити когось. Навіть якщо ти вбиваєш через самозахист, все одно це вбивство і це кінець життя.

— Дякую, що вбили поганця у фіналі.

— Дуже приємно, що ви це кажете, але я не впевнений, чи він мертвий (сміється).

— Стосовно актора-дитини, що знімалася у вас. Як відбувалось робота з ним, адже там було дуже багато сцен насильства?

— При зйомках сцен, де я стріляю у Вестона чи б’ю антагоніста по обличчю, його насправді не було. Ми його знімали окремо. Тобто дитина не бачила зйомки безпосереднього насильства.

До речі, думаю, що багато хто може співвіднести себе зі стосунками Олсена та малого Вінсента. Зараз багато чоловіків в Україні гинуть. Це означає, що багато дітей не матимуть батька, або матимуть не рідного за кров’ю батька. Але для гарних стосунків із дитиною необов’язково бути її кровним родичем. І це я теж хотів підкреслити.

— Питання хоча й пов’язане з фільмом, але більш філософське: як залишатися сильним у складних життєвих обставинах? Як знайти ту єдину сяючу броню?

— Не хочу розголошувати історію для тих, хто не дивився фільм, але можу сказати, що Вів’єн, шукаючи цю постать захисника, врешті-решт розуміє, що захисник насправді всередині неї. Думаю, що основний спосіб — це наполегливо працювати, бути добрим до людей і не брехати. Якщо ви можете робити це більшу частину часу, навіть якщо ви розчаровані та маєте труднощі, ви будете наближатися до цього ідеалу, до цих лицарських обладунків. Навіть якщо тобі погано, такі речі часто підтримують.

— Ви знімаєтеся 40 років. З огляду на весь цей досвід — яким, на вашу думку, повинно бути кіно сьогодні?

— Це складе питання. Сучасному кіно дещо бракує оригінальності. Я розумію, що це бізнес. Якщо ідея працює, то люди хочуть її повторювати. Випускають сиквел за сиквелом. Звісно, є винятки: «Володар перснів», перший і другий «Хрещений батько». Але все ж мають бути оригінальні історії. Загалом я не люблю накладати обмеження на творчість. Кожного року щось тебе може здивувати. Люблю дивуватися, зокрема й тому, що може зробити моя команда, тій історії, яку ми розповідаємо разом.