Чому переселенці повертаються: їдуть в окупацію та під бомби

Внутрішні переселенці в Україні повертаються додому – хтось на якийсь час, а хтось і назавжди. Не прижилися, не вдалося влаштуватися - основні проблеми тих, хто залишив свої будинки і змушений був починати життя з нуля через війну. Цій проблемі вже десять років, але зізнаємося чесно: держава не вирішила її тоді, не вирішує і зараз.

"Переселенцям дають безкоштовні квартири"

Олександрі Коваленко (ім'я змінено) – 48 років. Разом із дочкою вона дивом виїхала з Маріуполя у 2022 році – ушістьох із сусідами вони залишили місто на одному нещасному автомобілі з вибитими від обстрілів вікнами, тримаючи в руках по маленькому рюкзаку з документами. Їхній шлях лежав у нікуди: на підконтрольній Україні території на них ніхто не чекав. Всі їхні родичі живуть у Росії і прихистити хоча б на якийсь час маріупольців, які пережили пекло, влаштоване росіянами, чомусь не хотіли.

– Нам спочатку допомогли волонтери у Бердянську, потім вони нам запропонували їхати на захід України, у село під Івано-Франківськом. Не скажу нічого поганого – нас зустріли дуже добре, поселили у велику хату, де вже жила родина таких же переселенців, тільки з Херсона. Ми оформили документи, переселенську допомогу – по 2000 грн на мене та дочку. Постало питання – що далі? Почали шукати роботу у Івано-Франківську – продавцями, прибиральницями, касирами. Понад 7000-8000 грн зарплати нам не пропонували. В одному з місць, куди я намагалася влаштуватись на роботу продавцем, мені прямо сказали: «Навіщо вам велика зарплата? У вас переселенські виплати хороші, і ви отримуєте гуманітарну допомогу».

- Я була в шоці, - розповідає Олександра, ледве стримуючи сльози. – Але це був не кінець. Коли я почула, що переселенці забирають роботу у місцевих, і тим, хто приїхав, дають безкоштовні квартири, зі мною трапилася істерика. Тобто ми, тікаючи в одних штанях від війни з розбитого будинку, в їхніх очах виглядаємо як вільні мандрівники, які живуть на повному пансіоні держави?

Олександра каже, що образа накопичувалася поступово, і одного разу чаша переповнилася. Донька, яка працювала продавцем на ринку, прийшла додому засмучена: «колеги» запропонували їй «повертатися в рашку», оскільки її «державна мова» погана.

- Ми не могли повірити, але в черзі за гуманітаркою розмовляла з такими ж переселенцями – і вони підтвердили, що у кожному місті України є такі «чорнороті люди», які чи то заздрять переселенцям, чи то не зрозуміло що. Вони можуть образити, причепитися до мови, єхидно запитати на кшталт «Це ж ви злодія Януковича обрали?». Доводили до сліз та істерик. Коли пояснюєш, що літак скинув бомбу на твій будинок і ти взимку жила на сходовому майданчику, махають рукою – мовляв, я вигадую. Це дуже пригнічувало, і одного разу ми зважилися.

Насилу зібравши 300 євро, Олександра через Європу поїхала до Росії. В аеропорту "Шереметьєво" пройшла 12-годинну фільтрацію, під час якої їй ставили неприємні питання та схиляли до співпраці з ФСБ. Але пропустили – жінка вважає це дивом. Діставшись до Маріуполя, Олександра побачила своїх знайомих, які допомогли їй облаштуватись, оформити російські документи і знайти роботу.

- Звичайно, це не наш Маріуполь, не наше місто та не наша країна. Моя країна припинила мені переселенські виплати буквально через тиждень після приїзду. Хоча раніше за законом був період два місяці, коли переселенець міг залишити своє місце перебування і з'їздити на батьківщину.

Наразі образи на державу немає – Олександра запевняє, що не перейнялася ідеями «руського міра», але й повертатися на підконтрольну територію України не хоче. Там залишилася дочка: вона познайомилася з молодим чоловіком, вони разом винаймають квартиру, але хлопець, швидше за все, скоро піде воювати по мобілізації. Він переселенець і має аналогічну ситуацію: батьки передпенсійного віку вирішили не бути тягарем синові – повернулися додому до Донецька. Майже рік вони намагалися знайти роботу тут – не вдалось. У Донецьку у них бодай є своє житло.

Їх більше, набагато більше

Станом на травень цього року, статус внутрішньо переміщених осіб (ВПО) мають 4,6 млн українців. Виплати з них одержують лише 1,5 млн. Ці дані наводить віцепрем'єр–міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук. А голова парламентської робочої групи з питань житла Максим Ткаченко навів ще цікавіші цифри: на конференції «Грошова допомога внутрішньо переміщеним особам» він заявив, що майже 130 тисяч ВПО були змушені повернутися додому, в зону бойових дій або на тимчасово окуповані Росією території України.

- Насамперед – через життєві проблеми та відсутність грошей, через проблеми з працевлаштуванням та державною підтримкою, - зазначив Ткаченко. Щоправда, звідки з'явилася цифра у 130 тисяч – не сказав. Але є підозри, що ВПО, що повернулися, – набагато більше.

Далеко не всі молоді та здорові можуть почати нове життя з нуля – що вже говорити про літніх та хворих. Уроки 2014 року, на жаль, в Україні залишилися невивченими: за десять років переселенцям держава не надала жодної можливості отримати хоча б тимчасове, але більш-менш комфортне житло, не турбувало роботодавців сприяти працевлаштуванню ВПО, не подбало про гідні виплати тим, хто втратив відразу все.

Важко назвати державною допомогою виплату 400-800 грн «на оренду житла», яка пропонувалася ВПО з 2014 року. Чи участь у лотереї за пільговими кредитами на житло для ВПО, де у разі виграшу треба було внести значний перший внесок – звідки він у тих, кого вивозили «бусики» рятувальників з-під уламків зруйнованого будинку? Та й сама лотерея вже наказала довго жити.

Прекрасні ініціативи сільських жителів, які пропонували переселенцям безкоштовно жити в пустуючих будинках їхніх сіл та селищ, не спрацювали: не всі міські ВПО змогли освоїти життя в селі, ремонтувати розвалені старі будиночки та займатися городами.

«Як це буде окупантською мовою?»

– Ми з чоловіком повернулися до Донецька. Так, він окупований, але ми живемо у своїй квартирі і маємо роботу – нехай не за фахом, але нам платять і ми не вмираємо від голоду, - розповідає донеччанка Юлія Гіреєва, яка жила з 2019 року у Львові. – Ми чесно чекали у Донецьку, що Україна нас звільнить. Потім наш район опинився під сильним обстрілом – і ми виїхали до друзів до Львова. Вивезли сина та доньку. Вони закінчили школу – і не змогли вступити до вишу! Не склали іспит з української мови, не вистачило балів. У Донецьку її з 2014 року не вивчають у школі, діти трохи забули…

Юлія дивується, що у навчальних закладах немає умов для дітей-переселенців, яким доводиться згадувати українську мову. Немає перехідних етапів, жодної допомоги від викладачів.

- Пам'ятаю, як у школі дочка підійшла до вчительки уточнити переклад якогось слова з української. Дама закотила очі: «Ой, ну я пам'ятаю, як польською це буде, а як окупантською – не пам'ятаю!». Донька розплакалася, відмовлялася ходити до школи кілька днів. Ну що за ставлення? – обурюється Юлія.

Повернутися до Донецька вирішили після чергового бажання господині підняти плату за оренду скромної однокімнатної квартири – цифра зрівнялася із сумою двох зарплат – Юлії та її чоловіка. На життя залишалося нуль гривень. Переселенські виплати сім'я не оформляла, сподіваючись на зарплати.

- Ми почали думати про повернення у рідні стіни, до того ж у нас обох із чоловіком в окупованому Донецьку залишились літні батьки. Зваживши все за і проти, ми сіли у автобус. На щастя, ми встигли виїхати до початку цієї страшної фільтрації до Росії. Нині ми вдома, у своїй квартирі. Вже не так страшно жити, менше обстрілів. Є віддалена робота, щоправда, без оформлення. Ми не знаємо, чи правильно ми вчинили чи ні, але ми вдома, і нам спокійно, – каже донеччанка.

«Поневірятися по орендованих «убитих» квартирах не хочу»

Повертаються в окупацію до Запорізької та Херсонської областей, під обстріли – до Сумської, до захоплених Маріуполя та Бердянська. Повернулися б і в Мар'їнку, і в Авдіївку, та нікуди… І цим українцям, які зазнали такої біди, хочеться не думати хоча б про дах над головою.

- Я ненавиджу окупантів усім серцем, але з Бердянська не поїду. Чекатиму звільнення, але поневірятись по орендованих «убитих» квартирах за всі гроші світу і перебиватися з копійки на копійку не хочу. Заради чого я мушу їхати, що і кому я маю доводити? Можна жити в Києві та зрадити свою країну, а можна бути в окупованому Бердянську та залишатися патріотом України, – міркує 25-річна Євгенія, мешканка цього приморського міста. Каже, що надивилася і наслухалася про тягар переселенців стільки, що кров холоне. Тому – нікуди.

- Моя робота не передбачає взаємодії з владою чи якимись військовими структурами, я майстер манікюру. Так, переоформила ІП за російськими документами, але як ще жити? Тут були місцеві патріоти – вирішили не брати російський паспорт, а оформити посвідку на проживання як громадяни України. За ними справжній нагляд встановлено, до них постійно приїжджають вояки з претензіями, погрозами. Тож краще спокійно жити і не «відсвічувати». Як буде – так буде, – переконує Євгенія.

Звісно, ​​далеко не всі переселенці повертаються. Значна їх частина змогла врости в нове життя і навіть не думають про повернення в окупацію чи зону бойових дій. Відбулася  б деокупація завтра - навряд чи мільйони ВПО помчать на схід. Проте тисячі тих, хто вже це зробив, - це німий докір тим, хто не вважав проблему переселенців серйозною. А все виявилося набагато серйозніше.