Пішла в ЗСУ, щоб захистити сина: снайперка, яка втратила ногу, розповіла про війну

Анастасія Савка з позивним "Фенікс", снайпер 118-ї механізованої бригади, втратила на фронті ногу після 18 місяців служби. Зараз вона проходить реабілітацію і дала інтерв'ю Daily Mail, розповівши, чому пішла в армію.

25-річна Анастасія Савка приєдналася до 118-ї механізованої бригади через бажання захистити свого п'ятирічного сина Ярему.

Коли в країні вже третій рік триває повномасштабна війна, їй потрібні жінки, щоб битися. У результаті верхню вікову межу для жінок, які бажають записатися, було підвищено з 40 до 60 років. Українки беруть на себе раніше чоловічі ролі водіїв, пілотів дронів, кулеметників і снайперів — як Анастасія.

25-річна Анастасія приєдналася до 118-ї механізованої бригади через бажання захистити свого п'ятирічного сина.

Анастасія виросла у Львові. Її батько воював у ЗСУ, коли Росія анексувала Крим у 2014 році, а мати працює медсестрою. З батьком сина Яреми Анастасія познайомилася, коли була підлітком (зараз пара в розлученні), працювала в дитячому садку сина, а потім в автомобільній компанії Hyundai.

Коли почалася війна, Анастасія повезла сина до Польщі. Вони вийшли з дому, коли було ще темно, і батько відвіз їх на автовокзал у Львові. Він посадив їх в автобус до Варшави, але за кілька хвилин вони вийшли, бо Ярема заплакав. Він не хотів залишати дім, а Анастасія не хотіла залишати свою країну. Її батько все ще чекав біля своєї машини.

"Він був радий нас бачити, але й засмучений. Ми всі розуміли, що тут небезпечно", — згадує військовослужбовець в інтерв'ю по Zoom.

У підлітковому віці Анастасія, яка любить пригоди й відпочинок на свіжому повітрі, пройшла курс виживання в кемпінгу в Карпатах і брала участь у змаганнях із кінного спорту. Вона подумувала піти за своїм батьком в армію ще до вторгнення РФ.

"Я думала, це буде цікаво", — каже вона. Коли прийшла війна, вона зробила її ще більш рішучою. "Я не відчував, що в мене є вибір. Мені потрібно було захистити свого сина і свою сім'ю", — каже дівчина.

Того фатального ранку, 28 листопада 2023 року, командир батальйону відправив її та решту її загону назад на базу, де вони намагалися зігрітися після ночі в бункері. "Ми не відчували ні рук, ні ніг", — згадує вона. Але незабаром вони отримали термінове повідомлення. Росіяни відступали, але потрібна була допомога.

Анастасію відправили назад на лінію фронту в Запорізьку область, і тепер вона сховалася в маленькому бліндажі, де було повно трупів російських солдатів.

"Мені довелося на когось сісти, і я чула, як його хребет ламався під моєю вагою", — згадує Анастасія, за її словами, обстріл був жорстоким: між вибухами було всього дві-три секунди.

Раптово прилетів ворожий дрон, який готувався скинути на їхній бліндаж бомбу. Але Анастасія за хвилини до цього передала по рації свої координати командуванню батальйону. Стався вибух, а потім тиша. Дрон був перехоплений, а командир дав сигнал до відступу. Але коли загін відступав, поруч із дівчиною вибухнула фугасна міна.

"Знаєте, мені пощастило, що я втратила лише одну ногу", — каже зараз Анастасія, усміхаючись під час інтерв'ю в Zoom. Вона каже, що у Львові, який розташований далеко від лінії фронту, можна забути, що йде війна.

Вона показує фото з товаришами по службі і каже, що хлопця зліва було вбито через два дні після того, як вона отримала травму. За її словами, війна з РФ полягає не в снайперських стрільбах сам на сам, а в артилерії та дронах.

Вона перебувала під постійним обстрілом. У солдатів на українському фронті є вислів: "Хочеш жити — копай".

"Нам довелося багато копати. Траншеї, укриття, бліндажі", — каже вона.

Її основним обов'язком було спостереження та інформування військ про місцеперебування противника. Вона звикла бігати ночами лісом із приладами нічного бачення, намагаючись виявити теплові сліди тіл і танків.

Зараз вона проходить реабілітацію: їй ампутували ліву ногу нижче коліна, а праву сильно розірвало осколками. Їй довелося вчитися ходити з протезом ноги. Але вона теж не хоче на цьому зупинятися. За її словами, деякі люди втратили обидві ноги або обидві ноги й руки. "Моя ситуація не така вже й погана. Вся справа у ставленні. Я не збираюся впадати в депресію з цього приводу", — каже Анастасія.

Її син думає, що це "круто, і ця мама буде роботом".

"Він розуміє, що це через війну і розуміє, як я втратила ногу", — каже дівчина. Вона планує продовжити службу в армії, "ймовірно, як інструкторка".

Навчання жінок-військовослужбовців і труднощі

Анастасія також розповіла, що входило в її п'ятимісячне навчання: навчальні заняття, похідні заняття, надання першої медичної допомоги, мистецтво маскування, а також практичні заняття зі стрільби на полігоні спочатку у Військах територіальної оборони, а потім, після вибору спеціальності, у 118-й бригаді.

"Були часи, коли чоловіки намагалися зменшити наше навантаження. Але ми, дівчатка, не дозволили цього. Йдеться про рівні умови", — згадує снайперка.

Труднощі були з військовою формою, вона призначена для чоловіків. Міноборони України випустило першу жіночу форму за індивідуальним замовленням тільки в лютому — 60 тисяч комплектів легкої літньої форми. "Носити військову форму, зшиту для чоловіків, — це все одно, що чоловікові носити бюстгальтер — незручно", — як повідомляється, сказала одна українська жінка-солдат.

Фактично Анастасія купила собі форму і шолом. В її аварійному рюкзаку на полі бою були "кулі, тампони, гігієнічні прокладки та вологі серветки". Вона пам'ятає, як її евакуювали з поля бою за 2 години та 15 хвилин, привезли до медпункту, а медики хотіли розрізати її штани, Анастасія згадує, як просила цього не робити, адже вони коштували 8000 гривень. Але врятувати вдалося лише футболку та куртку.

Нагадаємо, в Україні знову заговорили про військову службу для жінок. Один із варіантів, який пропонують українкам, — приєднатися до добровольчого підрозділу БПЛА. Фокус з'ясував, куди ще можуть направити жінок служити.